«Бути ніким» – «там» чи «тут»?

Українці надто швидко погоджуються бути «лише заробітчанами» за кордоном. Бо легше почуватися жертвою обставин? Спостереження Тетяни Броніковскої, яка відмовилася «бути ніким» у Польщі.

Років з 15 тому, коли всі масово виїзджали за кордон, я була впевнена, що нікуди ніколи не виїду. Так, за місячну зарплату можна було прожити тижнів два. Так, одягалась я, переважно, на “беушці”. Так, м’ясо купувалось лише на неділю. А риба – лише на свята. Мене принижували в чергах та державних інстанціях, вимагали хабарів в лікарнях. Але я щиро вірила, що тут, вдома я – людина. А там, в чужій країні, буду ніким.

Минали роки. Все більше знайомих зникали за кордонами. Їхні сторінки в соцмережах рясніли яскравими фото супермаркетів, пальм і басейнів. Майже ніхто не повертався. Забирали з собою родини. Одиниці, все ж, повернулись. Спробували почати в Україні те, чого навчились за кордоном. Інші – просто «повертались з заробітків». Зароблене вкладали в гучні весілля, в хабар для вступу до вишів, в двоповерхові хати, в іномарки..

Форест Гамп порівнював наші долі з пір”їною, котру несе вітер. І куди він занесе – то вже від пір”їни залежить дуже мало. Отак сталось і зі мною. Я опинилася в Польщі. Не на заробітках і не туристом. І приготувалась «бути ніким». Бо кому тут були потрібні мої диплом і мій досвід?

Безліч українців як приїзджають, так і повертаються додому з такою ж установкою – «я там ніхто». Чудові спеціалісти з вищою освітою і червоними дипломами миють в Польщі туалети, збирають полуниці і прибирають чужі квартири. Потім повертаються і знову працюють за копійки. Зароблені гроші витрачають. І знову їдуть «побути ніким» за кордон.

Але є інший шлях. Треба, нарешті, переконати себе, що ти є кимсь незалежно від місця, в якому перебуваєш. І навіть від роботи, котру виконуєш. І від соціального становища. Що твоя особистість, якщо вона справді є цінною для людей, завжди знайде дорогу.

Тут, в Польщі, відкривається для відкритих на світ людей безліч шансів. Поліцеальні школи, університети, мовні курси, підтвердження дипломів, нові професії. Я закінчила тут університет. Без хабарів, але з величезним об’ємом нових знань і вмінь. Я маю в Польщі ту ж саму професію, що й в Україні, заробляю гідно і не почуваюся ніким. Багато знайомих земляків відкривають тут фірми, вчаться, розвиваються. І теж не чуються ніким. А дуже навіть навпаки.

 І хоч буває дуже важко, та не можна підкоритись спокусі все звалити на долю. Легше почуватися жертвою обставин, іншомовного середовища, нової культури. А відчути себе в Польщі ніким легко. Надто, коли так і є. Коли не бачиш нічого навколо, крім власної неповноцінності. Коли не помічаєш доброзичливих поглядів і відчинених дверей.  

І я переконана: навіть батьківщина не дасть таким людям відчуття «бути кимось». А тим більше – наша згорьована, бідна Україна, котра лиш починає відкривати кордони і серця. Ми зможемо щось змінити лише, якщо будемо кимось.  Українцем, відкритим світові. Вільною людиною.

https://namysto.blogspot.com/

Тетяна Броніковска, м. Катовіце, Польща

Фото:  https://eadaily.com/, https://imagesbase.ru/

Напишіть відгук