Звичайне пекло: арешт у Мінську

«По хребту затриманого стрибали омонівці. B нього було вибите коліно, воно бовталося і стирчало в бік».

Садизм, приниження, біль – репортаж кореспондента видання Znak.com (Росія) Нікіти Теліженка з Московського райвідділка міліції Мінська та тюрми в Жодіно. Нікіта прибув до Білорусі з редакційним завданням висвітлювати протести громадян і був заарештований тамтешнім ОМОНом.

 

Затримання

Мене затримали 10 серпня в момент, коли весь Мінськ збирався на другу акцію протесту проти підсумків виборів президента Білорусії. Акція була запланована по вулиці Неміги. До цього місця вже стягували бойові машини, вантажівки, в переходах і між будинками було дуже багато військових, ОМОН і міліція. Я просто йшов і дивився, як ідуть приготування до мітингу. Побачив водомети, відписався про це в редакцію, і буквально через хвилину до мене підійшли співробітники міліції. Попросили показати, що у мене в пакеті, їм він здався підозрілим. Я показав –  там у мене лежала кофта. Після цього відпустили.

Незабаром на зупинці біля Палацу спорту я побачив, як усіх, хто вийшов з автобуса, схопив ОМОН і посадив в автозак.

Потім я пішов у бік стели «Місто-герой», де напередодні була справжня бійня між протестуючими і силовиками, хотів подивитися, як це місце виглядає після побоїща. Але на півдорозі до мене під’їхав мінівен. І ось з нього вже вискочили екіпіровані омонівці. Вони підбігли, запитали, що тут роблю. Як я зрозумів потім, вони шукали координаторів акції, знали, що в Телеграм-каналі протестувальники обмінювалися інформацією про пересування силовиків, повідомляли про засідки. Вони, мабуть, вирішили, що я – один з них. Я їм кажу: «У мене навіть Телеграма в телефоні нема, я СМС набираю, я журналіст, відписуюся до редакції».

Вони у мене вихопили телефон, прочитали повідомлення, а потім посадили в машину. Я говорив їм, що нічого не порушив, що в акції протесту участі не беру, журналіст, на що отримав відповідь: «Сиди, приїде начальство, розбереться».

Я сидів в «газелі» і чекав, коли її заповнять повністю такими ж «незатриманими», як і я. Для цього знадобилося півгодини. Поруч зі мною посадили чоловіка-пенсіонера, 62-х років. Його звали Миколою Аркадійовичем. Він розповів, що його затримали, коли  йшов до магазину і побачив, що ОМОН хапає якогось хлопчиська. «Я заступився за нього, спробував відбити. Їм казав: «Він же дитина, ви що робите?» – поділився своєю історією Микола Аркадійович. Отже, пацан втік, а пенсіонера затримали.

Миколу Аркадійовича, за його словами, сильно вдарили по печінці. Він просив викликати швидку, але на його прохання ніхто не відреагував.

 

16 годин пекла

І ось ми поїхали кудись. Як потім з’ясувалося, це був Московський райвідділок. Їхали хвилин 20-30. Щойно зупинилися, пролунав крик від омонівців в бронежилетах, вони чекали нас назовні: «Обличчям в землю!!!» В наш автозак влетіли кілька силовиків, нам загнули руки за спину так, що йти було практично неможливо.

Хлопця переді мною спеціально вдарили головою об одвірок. Він закричав від болю. У відповідь на це його почали бити по голові і кричати: «Заткайся, суко!» Першого разу мене вдарили, саме коли виводили з автозака, я просто недостатньо низько нагнувся і отримав удар рукою по голові, а потім коліном в обличчя.

У будівлі райвідділку нас спочатку завели в якесь приміщення на четвертому поверсі.Люди там лежали на підлозі живим килимом, і нам довелося йти просто по них. Мені було дуже незручно, що я, все ж таки, наступив комусь на руку, але  зовсім не бачив, куди йшов, бо голова була дуже нахилена до підлоги. «Всі –  на підлогу обличчям вниз!», – кричали нам. А я розумів, що лягти нікуди, навколо в калюжах крові лежать люди.

Вдалося знайти місце і лягти не на людей, другим шаром, а поруч. Лежати можна було тільки на животі обличчям вниз.  Пощастило, що на мені була медична маска, вона  трохи прикрасила враження від брудної підлоги, в яку довелося ткнутися носом. Хлопець поруч зі мною, влаштовуючись зручніше, випадково повернув голову в бік і тут же отримав стусана в обличчя армійським берцем.

Навколо велися люті побиття: звідусіль було чутно удари, крики, голосіння. Мені здалося, що в декотрих затриманих були зламані – в кого  руки, в кого – ноги чи хребет, бо за найменшого руху вони страшенно кричали від болю.

Нових затриманих змушували лягати другим шаром. Щоправда, через деякий час тюремники, мабуть, зрозуміли, що це – погана ідея, і хтось розпорядився принести лавки. Я опинився серед тих, кому дозволили на них сісти. Але при цьому сидіти можна було, тільки низько опустивши голову і зчепивши руки в замок на потилиці. І тільки тоді я побачив, де ми знаходимося, – це був актовий зал Московського райвідділка. Мені вдалося розгледіти, що навпроти мене висіли фото міліціонерів, які особливо відзначилися на службі. Мені здалося це злою іронією: цікаво – сьогоднішні «досягнення» тих, хто нас заромаз били, будуть оцінені як «відмінна служба»?

Співробітники кожної нової зміни питали, хто ми і звідки. Причому, після того, як побачили мій російський паспорт, удари стали не такими сильными порівняно з тими, які отримував, коли думали, що я –  білорус. 

Так ми провели 16 годин. Щоб відпроситися в туалет, потрібно було підняти руку. Деякі з тих, хто нас охороняв, дозволяли і виводили людей до вбиральні. Деякі говорили: «Ходи під себе».

Близько другої години ночі  привели нових затриманих. І ось тут почалося люте жахіття. Міліціонери примушували затриманих молитися, читати «Отче наш …», хто відмовлялися – били усіма підручними засобами. Сидячи в актовому залі, ми чули, як б’ють людей на поверхах під нами і над нами. Відчуття було таке, що людей практично втоптували в бетон.

А в цей час за вікном були чутні вибухи шумових гранат, в нашому актовому залі тремтіли вікна і навіть двері. Тобто, бій йшов просто поруч. З кожною годиною, з кожною новою партією затриманих, силовики скаженіли ще більше. Міліціонерів щиро дивувала активність протестувальників. Я чув, як вони розмовляли між собою по рації, що для придушення мітингів задіяні резервні загони. Вони несамовитіли від того, що люди не йдуть з вулиць, незважаючи на те, що їх б’ють і б’ють жорстоко, люди їх не бояться, вони будують барикади і чинять опір.

«Ти, суко, проти кого барикади поставив, ти проти мене воювати будеш? Ти війни хочеш?» – кричав один з міліціонерів, б’ючи затриманого.

Що мене вразило, вбило і розтоптало, то це те, що всі побиття відбувалися на очах двох жінок – співробітниць райвідділка, які оформлювали затриманих. На їхніх очах б’ють підлітків 15-16 років, дітей ще. А вони навіть не реагують…

Потім почали проводити перепис затриманих, виявилося, що двоє пропали. Метушня по кабінетах, намагалися зрозуміти, куди поділися ці двоє. З’ясувати так і не змогли. Коли я лежав на підлозі, краєм ока бачив, як якусь людину, не знаю, чи був це чоловік, чи жінка, виносили на ношах. Людина не ворушилася, я не знаю, чи була живою.

Після цього нас всіх перевели на перший поверх і розіпхали по камерах. Вони були розраховані на двох осіб, а нас туди набили чоловік по 30. Супроводжувався процес добірною російською матючнею і побиттями, нам кричали: «Щільніше! Щільніше!»

За першу годину стіни і стеля камери вкрилися конденсатом. Хтось, втомившись стояти, сідав на підлогу, але повітря там не було зовсім, і вони непритомніли. Ті, хто стояли, вмирали від спеки. Так ми провели дві-три години, чекали етапування.

В автозаку нас знову стали укладати штабелями, живим килимом. Нам кричали: «Ваш дім – тюрма». Ті, хто лежали на підлозі, задихалися від тяжкості тіл: зверху було ще три шари людей.

Дорога болю й крові

В автозаку людей продовжили бити: за татуювання, за довге волосся. «Ти … (представник нетрадиційної сексуальної орієнтації – ред.), зараз тебе в тюрмі «півнем» зроблять», – кричали їм.

Люди, які лежали на сходах, просили, щоб їм дозволили поміняти положення, але за це отримували удари по голові гумовим кийком. Якщо охоронцеві (тоді я ще думав, що нас конвоював ОМОН, тільки в кінці шляху  дізнався, що це був білоруський СОБР) не подобалася прізвище, татуювання або зовнішній вигляд, міняти положення ніг забороняли, за повторне прохання били. Потім вже говорили, що спроба змінити позу буде прирівняна до спроби до втечі – а, отже, розстріл на місці.

Прохання про зупинки, щоб сходити в туалет, ігнорувалися. Нам просто запропонували ходити під себе. Деякі не витримували, ходили навіть по-великому. І так ми і їхали в хлюпаючих випорожненнях.

Коли нашим конвоїрам ставало нудно, вони змушували співати пісні, переважно, гімн Білорусі, і знімали це все на телефон. Коли їм не подобалося виконання, знову били. Коли один заспівав погано, змушували співати заново, ставили оцінку, хто як заспівав. «Якщо ви вважаєте, що вам боляче, так вам ще не боляче, боляче зараз буде в тюрмі, ваші близькі вас більше не побачать», – говорили нам охоронці.

Поки ми їхали, я зміг розговорити одного з наших охоронців. Звичайно, за це отримав добряче, але не шкодую, врешті-решт, він мені потім дозволив зайняти більш зручну для мене позу. Я питав у нього, за що мене затримали, за що отримав щитом по шиї, за що мене били по нирках.

«Ми тільки й чекаємо, коли ви почнете щось палити на вулицях, – говорив він. – І тоді ми почнемо по вас стріляти, у нас є наказ. Була велика країна – Радянський Союз, і через таких … (нецензурне слово, що позначає людини нетрадиційної сексуальної орієнтації – ред.), як ви, вона загинула. Тому, що ніхто вас вчасно на місце не поставив. Якщо ви (мав на увазі РФ – ред.) думаєте, що ви сюди свою Тихановську впровадили, вона вам мізки запудрила, то знайте, що другої України у вас не вийде, ми не дамо, щоб Білорусія стала частиною Росії».

 – Досить нас мучити, просто виведіть і розстріляйте, – закричав у цей час молодий хлопець, у якого від побоїв і болю вже почали здавати нерви.

– … (нецензурне слово, що позначає чоловічий статевий орган – ред.), так просто не відбудетеся, – відповів один з конвоїрів.

За цю довгу пекельну дорогу я зрозумів, що серед собровців, які нас конвоювали, були як відверті садисти, так і ідейні. Вони вважають, що дійсно рятують свою Батьківщину від зовнішніх і внутрішніх ворогів. З такими людьми  діалог неможливий.

 

Тюрма

Коли доїхали до кінцевої цятки,  стояли там години півтори або дві: тому, що разом з нами приїхали ще сім автозаків, і була черга. Коли надійшов наказ виходити з автозаків, нас вивели в позі рака, на колінах, завели в якийсь підвал, там стояли люди, були службові собаки. Від цього страх за майбутнє став сильнішим, але в підсумку виявилося все не так страшно, як було в Московському райвідділку. Нас довго вели по якихось коридорах, потім завели в тюремний дворик – в кіно показують, що в таких гуляють ув’язнені. І для нас це було вже майже раєм.

В одного хлопця був пошкоджений хребет, в райвідділку по ньому стрибали омонівці. І в нього було вибите коліно, воно просто бовталося і стирчало в бік. Так ось, він просто вийшов в цей двір і впав.

До нас вперше поставилися, як до людей: принесли відро, щоб сходити в туалет, деякі з нас не робили цього майже добу, принесли півторалітрову пляшку води. Звичайно, на 25 осіб цього було мало, але все ж…

– Нас сьогодні більше не битимуть? – запитав один із затриманих у того, хто приніс відро і воду.

– Ні, – з подивом відповів співробітник тюрми. – Зараз вас просто відправлять по камерах, і все.

Вперше за добу ми змогли між собою поговорити. Зі мною опинилися підприємці, айтішники, слюсарі, два інженери, один будівельник, були колишні ув’язнені. До речі, один з них сказав, що це не ІТТ і не СІЗО, а колонія в Жодіно, він це знає, тому що сидів тут.

На місток над тюремним двориком вийшов чоловік у формі. «Теліженко ?! Тут є Нікіта Теліженко? » – прокричав він. Я відгукнувся. Людина у військовій формі переговорила з тими, хто стояли поруч з ним, а потім прокричала: «НІкіта, підходь до дверей, зараз за тобою прийдуть».

Зясувалося, що приїхав співробітник посольства РФ в Білорусії. Дипломат посадив в машину мене та ще одного колегу і повіз до Смоленська. За півтора години ми встигли перетнути кордон з РФ, в Смоленськ приїхали о 2:30. Консул купив нам по бургеру, тому що російських грошей ні в мене, ні у мого колеги не було, довіз до готелю і поїхав.

Нікіта Теліженко, https://www.znak.com/

Фото: https://www.tut.by/, https://rh.by/

Напишіть відгук