«Окрилена й окримлена» Юлія Качула: бути українською артисткою на півострові

Про кримчанку, яка не боїться.

Не переходити на російську в повсякденному спілкуванні. Проводити заняття з учнями державною. Нею ж знімати музичні відео, одне з недавніх –  на вірш поетки Розстріляного Відроження Лідії Могилянської. Але не в Києві чи Запоріжжі, де подібним сьогодні нікого не здивуєш, а в окупованому Криму. Це щодня й постійно робить викладачка вокалу та співачка Юлія Качула, молода дівчина з Сімферополя. Авторка проєктів «Діти Криму» та «Слухай українською!»

Ми говорили з нею онлайн про що це означає зараз –  залишатися громадянкою своєї країни в захопленому росіянами краї.  

 

«Жодна влада нічого не зробила для українізації Криму»

–  Знаючи про «любов» до всього українського окупантів – чи намагалася на Вас «вплинути» теперішня влада в Сімферополі?

  Думаю, моє досьє вони вже вивчили від а до я, бо це навчені старою системою і дуже цинічні служби. Та я не бігаю по Сімферополю з українським прапором і не кричу «Слава Україні!» на кожному кроці. Тому, що це нічого зараз не змінить, а тільки наражатиме моїх рідних, моїх учнів на небезпеку. Я нагадую, що Крим – це Україна вишукано, мудро, символічно і дуже творчо. Через пісні, виднограї підіймаю важливі теми, говорю голосно про те, про що більшість мовчать. Навіть в материковій Україні, де волі і свободи набагато більше, ніж тут.

 –  Чимало з «професійних патріотів», які мешкають в материковій Україні, закидають людям, що залишилися «там»: мовляв, їх все влаштовує, а любили б Батьківщину насправді – виїхали б з Криму. Що заперечуєте в таких випадках?

    Якщо всі виїдуть, як ми збираємося повертати Крим? Тут є багато хороших людей, які просто живуть, не висловлюючи своєї позиції, є кримські татари. Основне завдання яких сьогодні – вижити і зберегти свою націю, а більшість з них ніколи не погодиться з діючим режимом. Є й такі, хто, коли б прийшла сюди Туреччина, наприклад, одягнуть футболку (як вони зараз одягають з російською чи символікою СРСР) і будуть ходити, доводячи свою «любов», вже новому окупанту. Звичайно, є люди, хто дійсно страшенно радіють російській тут присутності.

І є Юлія Качула – яка має свою позицію, ніколи не прийме методів, якими діє Росія. Також ніколи не зрозуміє українську владу, яка, маючи зараз таку колосальну можливість будувати сильну, незалежну державу – топчеться на місці. Я завжди буду проти таких дій, я буду за розвиток і кроки вперед, за високі цінності і справедливість.

   Ми – хибно – звикли до словосполучення «україномовні кримчани» як певної екзотики ще задовго до війни. На Вашу думку жительки того регіону – чому так сталося?

  Не було сильної української державницької політики щодо Криму. Зате вона є в Росії. Проводиться величезна кількість патріотичних проросійських заходів, занять у школах, є безліч програм на телебаченні. Вони величезні кошти, сили витрачають, щоб повністю заполонити собою простір і думки кримчан. Такій  вмілій пропаганді треба повчитися!

   Що це таке – бути україномовною кримчанкою до 2014-го і 6 років по тому?

–   У Криму завжди було з цим важко, і українські можновладці, на жаль, нічого особливо не намагалися тут змінити. Дуже мало сил віддавалося для того, щоб тут була Україна. Все робилося дешево, ганебно, непрофесійно, «пофігістськи».

Єдина україномовна газета, «Кримська світлиця», редактором якої довгий час був мій батько Віктор Качула, постійно була без фінансування. Тобто, Крим ніколи насправді  не українізували. А яка важка це територія в усіх смислах, я думаю, ви уявляєте. В Криму у часи радянського союзу багато років поспіль давали безкоштовне житло радянським військових. Їхні діти і внуки тепер – «корінне» населення цієї землі. Про що тут можна говорити і з ким?

   Коли в недавньому інтервю Ви сказали, що з Криму «блокують усе», які саме канали комунікації мали на увазі?

 –   Аналітичні сайти, новини України і світу, та взагалі усе, що має аналіз подій, відмінні думки від тих, що пропагують тут і на території Росії.

 

«Яку державу можна було створити – коли б залишилися живими люди Розстріляного Відродження!»

 –    Розкажіть про Вашу родину. Як Ви стали такою, як є?

–    Моя родина – дуже співоча і творча, хоч у бабусь-дідусів через важке післявоєнне буття не було ні часу, ні думок для особистого розвитку. Тим не менш, батько – талановитий поет, бард, журналіст і взагалі – надзвичайно творча людина. Мої колискові – це його авторські пісні. Але до себе я йшла, насправді, довго, та й зараз іду. Творчість – це вічні пошуки, і це прекрасно! Тому що ти не стоїш на місці, ти шукаєш ті слова і звуки, образи, ідеї.

Вони приходять з космосу. У творчому процесі, у постійній роботі душі через несприйняття нав’язаної дійсності, у бажанні вирватися з навколишньої тупості, сірості, банальності…

В мене нема маніакальних бажань щодо слави, популярності, моя амбітність – виважена. Хоч тут, у Сімферополі, важко творити – нема, наприклад, нормальної звукозаписуючої студії з однодумцями, професійними музикантами, я мушу сидіти поруч зі знайомим «звукачем» в умовах домашньої студії  і вказувати йому – де і що не так. Бо він не відчуває, не чує, зате не має нічого проти україномовного репертуару. Так само і з оператором. Та завдяки таким труднощам – я стаю ще більш професійною. Як мені написав нещодавно один хлопчина – «Юлю, ти вже таку спадщину залишила після себе!»

Юлія Качула та діти Криму

Навіть у сьогоднішніх скрутних умовах намагаюся кайфувати від того, що роблю. Купатися у своєму таланті, проєктах, ідеях, піснях. Коли я до цього прийшла, це усвідомила – тоді люди почали мене чути. Тому, що несу щось більше, ніж просто пісні і виднограї.

Порушую важливі теми, нагадую про те, чого не можна забувати, наповнюю орієнтирами, розумінням, що таке справжня свобода. А вона – це незалежність від залежностей.

І підіймаю з небуття імена людей, які віддавали свої життя задля утвердження моєї рідної мови і держави. Говорю і співаю про те, про що більшість мовчить.

 –   Ви записали цікаву композицію на вірш поетки Розстріляного Відродження Лідії Могилянської. Як прийшли до цієї пісні? І чому саме Могилянська, не інше імя?

    На карантині у мене було багато вільного часу для саморозвитку, я читала багато поезії і коли дійшла до періоду Розстріляного Відродження, була просто шокована: скільки людей, про яких нічого не знаємо, було винищено тільки через те, що вони мали українську душу, українську свідомість!

Я вистраждала цю пісню, це відео разом з Лідією Могилянською. Я стала її голосом через 100 років. Мене вразила ця жінка, вона жила і працювала в жахливих умовах, у таборах на Соловках, її розстріляли у 37-му енкаведисти… Ця нечисть не пожаліла навіть жінку. А Лідія була дуже цікавою поеткою, хоч в Інтернеті про неї практично нема інформації. Лише є деякі спогади людей, які були поруч на Соловках, і вони пригадують – якою талановитою, харизматичною, врешті, прикольною вона була!

Яку державу можна було б створити – якби ці люди були живі! Як я написала під відео до цієї пісні на своєму каналі в ютубі – «коли вбивається прекрасне і світле – залишається потворне і темне»…

«Деокупація Криму, але вже – власним прикладом сучасної українки»

   В Сімферополі маєте коло однодумців?

–    Це – мої рідні та мої учні, неймовірні діти. Як можна не повірити у ВИЩЕ, коли у цьому пеклі поруч зі мною – Діти Криму? Найбільша творчість – це творити особистостей. Для нас – це не просто школа вокалу чи проєкт, ми вже стали одним цілим. Мої вихованці – це діти з прогресивних родин, батьки яких дуже сучасні, не совкові. Це люди, які хочуть, щоб у їхніх дітей була можливість розвиватися, бути вільними, щоб вони могли бачити інший світ, де відкриті кордони. Де є інноваційна освіта, медицина, наука, а не заблокована совкова клітка, в якій і досі марширують у пілотках…

Тому закликаю свідомих українців – долучайтеся до нашої непростої, але дуже важливої справи, ставайте разом зі мною рупором, підписуйтесь на мій канал у Ютубі, говоріть, пишіть – ми усе читаємо і бачимо. Для нас важливо, щоб всі ці вкладені сили були не даремними!

    Що Вам дає надію і сили?

–     Віра у сильну Україну. У мене були такі думки колись, чому я народилася представницею саме цієї нації? Своїм талантом я могла б без таких перешкод і страждань прикрашати і наповнювати культурний простір будь-якого народу. Але потім прийшло глибинне розуміння і відчуття кожною клітинкою – як люблю свою мову, її пісенність, мелодичність, свій непоборний дух, спрагнення до свободи, розвитку, волі, сили… Як люблю простори рідної землі, її традиції, красу її культури, цю яскравість у всьому, до чого торкається творча українська рука і душа. І навіть те, що у нас ще все попереду, у нас такий зараз класний державо- і націєтворчий період. Нехай усе рухається у правильному напрямку, я вірю у це, і ця віра надає сили.

    Давайте уявимо собі, що Крим – це вже таки наш, без жодних «лапок» і триколора. І треба думати про його повернення в український культурний простір. З чого почали б Ви?

–   Я роблю це вже зараз, не чекаючи жодних деокупацій. Мої учні знають українську мову, співають нею, знають справжню історію, мають правдивий, не замилений чужинською пропагандою, погляд. Це вже зовсім інші діти, інші майбутні громадяни цієї планети – вільні, сильні, творчі, мудрі. Від цього покоління залежатиме майбутнє та чому вони навчать наступне покоління.

У мене – дуже важкий шлях, але я радію, що можу творчо впливати на чийсь світогляд, переконання, показувати інший світ. І власним прикладом створювати образ, неспотворену думку людей:  хто вона така насправді – справжня сучасна українка.

Людмила Пустельник, Global Village

Фото та відео: Julia Kachula

Напишіть відгук