Місяць: Вересень 2020

Маніфест самотнього поета. Або крик душі нормальної людини.

я проти

я радикально проти чоловіків, які пишуть жінкам заради сексу і проти тих жінок, які настільки падають низько, щоб їм відповідати. вони ж вас вважають просто ніким і думають, що поведетесь на подачки… їм важливий розмір грудей, а не те, що в грудях…

я проти жінок, які забули про людяність і міряють людину статками, та в них завжди «мужик должен». всі ми винні цій планеті, а все інше… «мужик» має бути людиною, як і жінка.

Чорний ринок «беушних» деталей процвітає в країнах третього світу, до нього належить і Україна.

Колись давно, на Discovery Channel, я бачив документальний серіал про авіакатастрофи. В одному з епізодів у американського пасажирського авіалайнера під час польоту відірвало вертикальний хвостовий стабілізатор. Літак каменем впав донизу і розбився, забравши з собою життя усіх пасажирів та екіпажу.

Коли за розслідування взялися слідчі NTSB, то швидко виявили причину – вісім болтів, якими був закріплений стабілізатор, один за другим луснули від перенавантажень під час проходження авіалайнера через зону турбулентності. У реєстрі обслуговування авіалайнера була позначка про планову заміну елементів кріплення хвостових стабілізаторів за кілька тижнів до авіакатастрофи.

Але ж, коли слідчі взялися за молекулярне дослідження металу болтів, то виявили абсолютно неспівставні показники з заводськими зразками. Невже хвіст був закріплений некондиційними болтами? Металурги дали однозначну відповідь – болти оригінальні, але не нові, вже були у вжитку довгий період часу.

За пошуки постачальника взялося ФБР.

Дуже швидко було викрито цілу підпільну індустрію з постачання беушних авіазапчастин. Тобто, списані запчастини перемальовувалися, на них наносили необхідні маркування, упаковувались і постачалися авіакомпаніям усього світу, як нові.
Себто, металобрухт продавався за ціною нових авіадеталей. Обсяги ринку вражали – сотні мільйонів доларів на рік – і це у середині 1990-х!

Але справжній шок очікував федералів під час одного з обшуків – беушні деталі уже більше десяткa років постачалися на… AIR FORCE ONE!!! Навіть більше – у той момент двигуни Angel One, основного борта американського президента, були закріплені «беушними» болтами!!!

Галас, який здійнявся в індустрії авіаперевезень, був фундаментальним, порівнюваним хіба з терактами 9/11/2001.
Висновки було зроблено надзвичайно швидко – сотні ділків отримали великі терміни ув’язнення, контроль за походженням та реалізацією авіадеталей було удесятеро посилено, тощо.

Але це ми говоримо про цивілізовані країни. Наскільки мені відомо, чорний ринок «беушних» авіазапчастин буйним цвітом процвітає в країнах третього світу, куди, на превеликий жаль, входить і Україна. Ось вам і причина частих авіакатастроф з літаками та гвинтокрилами радянських моделей в Африці, Азії та на теренах країн колишнього совка.

Наступного разу, як будете давати хабаря, платити за вступ до вишу чи за іспит, допомагати фальсифікувати вибори у району раду, «порішати» штраф за перевищення швидкості, не забувайте – корупція вбиває.

А на борту авіалайнера чи транспортного літака з «беушними» болтами у хвості чи двигуні, в кабіні бракованого бронетранспортера, у квартирі, яку збудував архітектор з купленим дипломом, під ножем у хірурга з купленою сесією може знаходитися ваш родич, знайомий чи друг. Точніше, вони постійно там знаходяться, як і ви самі.

А ми чубимося, гриземося, голосуємо за гетьманів та клоунів, замість того, щоб об’єднатися довкола людей, які забезпечать реальну ефективну боротьбу з корупцією, яка нас щоденно вбиває.

Бо корупція, прикрита вишиванками і тризубами, гаслами про нові лікарні та дороги чи армію, мову, віру убиває точно так само, як і корупція під гаслами за єдіную страну і трікалори.

Думайте.

А загиблим хлопцям – Вічная Пам’ять.

Facebook

Юрій Білінський (Yuriy Bilinskyy), м. Лісабон, Португалія

Другу добу, як і більшість українців, не перестаю думати про тих хлопців з розбитого під Харковом Ан-26.

Вони більше не обіймуть своїх близьких, і їхнім родинам ще належить пройти через пекло похоронів своїх молодих, красивих і найдорожчих. Хочу висловити мої щирі співчуття усім, кого торкнулася трагедія. Ця – з розряду тих, яких просто не повинно було бути.

Мене теж хвилює питання – чому так сталося? Як рутинний тренувальний політ приніс стільки жертв?

 Я – зовсім не авіа-експерт, але й не диванний, тому поговорила на тему з п’ятьма незнайомими між собою людьми, дотичними до повітряної галузі. Щоб бодай для себе трохи прояснити ситуацію. Троє з них раніше працювали в цивільній авіації, в решти – родичі у військовій. Вони звернули увагу на деякі речі, ними хочу з вами поділитися.

(Якщо вже кривитеся, мовляв, «зараз будуть версії, висмоктані з пальця» – будь ласка, далі можете не читати. Просто нагадаю, що написане нижче – лише думки з приводу, не мої. Я лише їх підсумувала).

Отже, про те, що за 43 роки Ан-26 своє віджив, і причина лиха – в старості машини. Мої співрозмовники не відкидають цього, але кажуть, що вважати таке основною та єдиною проблемою – рано. Чому? Бо розбиваються і нові літаки, які всього кілька років перед тим зійшли з конвеєра. А «пенсіонери», тим часом, продовжують літати. Мені нагадали відому аксіому: катастрофи – це завжди, коли в одній точці зійшлися одразу кілька поганих речей. Але дуже рідко це – лише одна. Навіть, якщо серйозна, то призводить до часткових пошкоджень, певної кількості жертв. Але не до найгіршого, коли гинуть усі. Приклад – відоме чудо на Гудзоні в 2009-му. Тоді пілот Чеслі Салленбергер посадив на воду  аеробус, якому відмовили обидва двигуни. Врятувалися всі пасажири, хоч багатьох поранило.

Минулого року була пожежа на борту російського літака в Шеремєтьєво – теж через технічні несправності, і теж вдалося посадити. Щоправда, з 78-ми пасажирів загинув 41. Але все одно, не всі.

Тобто, наприклад, займання в двигуні – якщо воно було в літака під Харковом –  теж не повинно було стати фатальним. Бо, як мені розповіли, в сучасних літаках система нейтралізує таку пожежу. Інша справа, коли двигун вибухає, через це може відламатися крило і спалахнути вся машина. Ось тут з’являється перше «чому?»: як настільки серйозними могли виявилися несправності двигуна, коли перед вильотом Ан-26 проходив технічний огляд? Або його провели недбало?

Що останнє не позбавлено підстав, знайшла підтвердження в ЗМІ: мама одного із загиблих, Ашрафа Мсуя, згадувала, що син розповідав їй про «несправні двигуни» ще за кілька днів до 25 вересня.

Тепер «чому?» №2. Зрозуміло, бортові самописці – ще нерозшифровані, але ніхто «чомусь» не говорить про можливість диверсії як причини загибелі літака. Хоч російський кордон до Харківщини близько. І не бракує повідомлень, що диверсанти РФ в Україні почуваються, як в себе вдома. Навіщо це нашим «мишебратьям», зрозуміло без жодних «чому»: щоб деморалізувати. Показати: можуть вбивати українців не лише на фронті, але й на мирній території. Підірвати остаточно довіру громадян до держави, яка й без того – не бозна яка.

Третє «чому?». Останній виліт Ан-26 стався увечері, коли видимість була обмеженою. Попередні рейси того дня були в світлу пору доби. Чи такою вже нагальною була потреба вечірнього вильоту? Ніяк не можна було відкласти до наступного дня?

«Чому?» четверте, останнє. Політ був тренувальним, це означає, що курсанти не просто набирали собі льотні години, вони також вчилися керувати машиною. По скількись там хвилин кожен сидів за штурвалом тощо. Але чому було так багато хлопців на борту, аж два десятки? Чому не десять, щонайбільше, як виглядає доцільнішим? З точки зору часу, проведеного кожним за практичним заняттям – так кожен зміг би довше потренуватися. І потенційно меншої кількості втрат, коли щось вийде з ладу – а це завжди повинні передбачати.

Двоє людей, з якими говорила, припустили, що стільки курсантів зібрали, бо хотіли заощадити на пальному.  От вам і дозаощаджувалися…

Марія Берсенич, м. Лондон, Велика Британія

Фото: https://vv.org.ua/

 

Список загиблих в авіа-катастрофі літака Ан-26 25.09.2020:

Богдан Кишеня – майор, командир авіаційного підрозділу авіаційної ескадрильї навчальної авіаційної бригади Національного авіаційного університету імені О.О. Іван Кожедуба, 1990 року народження. З Чугуєва Харківської області.

Олексій Остапенко – капітан, штурм тренувальної авіаційної команди ХНУВС імені. Іван Кожедуба, 1991 року народження. З Харкова.

Дмитро Добрила – капітан, другий нападник корабля навчальної авіаційної команди ХНУВС імені. Іван Кожедуба, 1991 року народження. З Харкова.

Ашраф Мсуя – старший лейтенант, штурм корабля навчальної авіаційної бригади ХНУВС імені. Іван Кожедуба, 1991 року народження. З Харкова.

Олег Козаченко – старший лейтенант, борт авіаційного техніка навчальної авіації Національної авіаційної служби Національної академії наук Іван Кожедуба, 1980 року народження. З Харкова.

Євген Іванов – лейтенант, старший авіакомпанії навчальної авіації Національної авіації. Іван Кожедуба, 1978 року народження. З Чугуєва Харківської області.

Олег Широчук – лейтенант, старший бортовий механік тренувальної авіаційної команди ХНУВС імені. Іван Кожедуба, 1979 року народження. З Харкова.

Дмитро Андрущенко – курс 133-ї навчальної групи літаючого факультету ХНУВС імені Івана Кожедуба, 2000 року народження. Рідний Богодухівський район Харківської області.

Олександр Бойко, курс 133-ї навчальної групи факультету Національного університету України. Іван Кожедуба, 2000 року народження. З Сумщини.

Ростислав Булій – кадет 133-ї навчальної групи літнього факультету Національного університету імені Івана Кожедуба, 1998 року народження. Зі Львова.

Віталій Ольхова – кадет 133-ї навчальної групи літального факультету ХНУВС імені Івана Кожедуба, 2000 року народження. Зі Львова.

Дмитро Донець – курс групи 133-ї навчальної групи факультету Національної академії наук імені. Іван Кожедуба, 2001 року народження. З Чернігова.

Костянтин Зибюк – кадет 133-ї групи літнього факультету ХНУВС. Іван Кожедуба, 2001 року народження. З Хмельницької області.

Олександр Клевець – курс 133-ї навчальної групи факультету Національного університету імені Івана Кожедуба, 2001 року народження. З Херсона.

Богдан Матвійчук – кадет 133-ї навчальної групи літнього факультету ХНУВС Іван Кожедуба, 2001 року народження. З Житомирщини. Не одружений.

Микола Микитченко – кадет 133 академічної групи літнього факультету Національного університету України. Іван Кожедуба, 1998 року народження. З Харкова.

Олександр Скочков – курс 133-ї навчальної групи факультету Національного університету імені Івана Кожедуба, 2000 року народження. Із Запорізької області.

Руслан Шеремета – кадет 133-ї навчальної групи літнього факультету Національного університету імені Івана Кожедуба, 1997 року народження. З Куп’янського району Харківської області.

Євген Скоробогатико – кадет 153-ї навчальної групи факультету Національного університету імені Івана Кожедуба, 1993 року народження. Рідна Запорізька область.

Артем Дудла проходить курс 153-ї навчальної групи літнього факультету Національного університету України. Іван Кожедуба, 1999 року народження. З Харкова.

Андрій Померанцев – кадет 153-ї учбової групи літнього факультету Національного університету імені Івана Кожедуба, 1994 року народження. З Миколаїв.

Андрій Роспотнюк – кадет 153-ї навчальної групи літнього факультету, 1999 року народження. Рідна Полтавщина.

Дмитро Студінський – курс 153-ї навчальної групи факультету Національного університету наук. Іван Кожедуба, 1999 року народження. З Житомирщини.

Максим Хом ‘ ячук – курс 153-ї навчальної групи літнього факультету Національного університету імені Івана Кожедуба, 1999 року народження. З Вінницької області.

Володимир Олабін – кадет 151-ї навчальної групи факультету Національного університету України. Іван Кожедуба, 1999 року народження. З Миколаївщини.

Роман Корчковський – куратор 151-ї навчальної групи літального факультету Національного університету ім.І.Кожедуба, 1999 року народження. З Вінницької області.

Вічна пам ‘ ять…

Alexey Polozok разом з Ashraf Msuya: «Я довго писав цей пост, не міг знайти слів, плакав і не міг повірити. На душі порожнеча, тиша, морок … Я не знаю з чого почати, ноги не тримають, сльози заважають про щось думати, заважають спати … Я не сплю і не готовий це прийняти, не хочу в це вірити, це не вкладається в голові.  

Мій дорогий Ашрафе Мсуя, ти був найдобрішим, найчеснішим, найщирішим, найбільш життєрадісним – ти був ТАКИМ! Ти був простим і скромним – цього мені було достатньо. Ти завжди приходив на допомогу і ніколи ні в чому не відмовляв, завжди міг вислухати і підтримати. Я не знаю, як жити без тебе, Ашику, я не вірю в це, не вірю. Набираю твій номер, але телефон відключений…  Набираю знову й знову, в надії почути твоє «Алло»… Чому так пече в грудях, чому так боляче? Закриваю очі і бачу тебе, як ти сидиш поруч за партою і смієшся, твій сміх і посмішка – я ніколи їх не забуду. Ми жили, ми дуріли, ми потрапляли в халепи, разом же з них і виборсувались.

Ти був найкращим! Я вдячний долі за те що одного разу наші шляхи перетнулися і вдячний Богу за те, що привів в моє життя СПРАВЖНЬОГО ДРУГА! А Твоїм чудовим батькам – за такого АНГЕЛА. Сподіваюся, що ти в кращому світі ніж цей. Ти мріяв літати, але полетів назавжди… У моєму серці і пам’яті до кінця днів моїх. Мій Друг, мій Герой, мій Брат ми обов’язково одного разу знову будемо разом. Люблю тебе. Моє серце розбите назавжди».

 

Олег Синєгубов, голова Полтавської ОДА: «В авіакатастрофі під Чугуєвим загинув Андрій Роспотнюк із Миргорода. Йому був 21 рік. Лише місяць тому він відсвяткував свій День народження. Курсант навчався на військового штурмана. Висловлюю співчуття рідним і близьким. Вся Україна, вся Полтавщина сумує разом з вами за втраченими синами».

[email protected]: «Пишу це зараз і просто не вірю, що всього місяць тому я був щасливим, вітаючи тебе телефоном з твоїм Днем народження. А тепер я дізнаюся, що тебе і наших хлопців нема.  Яка ж немилосердна доля, коли забирає таких прекрасних людей! Всі, хто знали Андрія, підтвердять, що він мав надзвичайно добре серце».

Виктория Писаренко: «Стало відомо, що один із загиблих членів екіпажу – батько учня 7 класу Клугино-Башківської школи Олексія Іванова. Найщиріші співчуття родині – від навчального та педагогічного колективу школи, батькам, усім жителям військового містечка та Чугуєва. Тримайся, ми з тобою. Поділяємо ваше страшне горе і біль втрати».

Юрій Сковорода: «На борту літака АН-26 Повітряних Сил ЗСУ, який розбився під Чугуєвом Харківської області загинув ШИРОЧУК ОЛЕГ, уродженець Любомля. Олег – рідний племінник мого покійного діда Семена з Шацька… Проживав в м. Харків. У нього залишилась дружина та син.
Щирі співчуття усім родинам… Вічна і світла пам‘ять загиблим захисникам України».

Ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою “Патріот”: «Військова справа – це завжди ризик на межі життя і смерті… Та найстрашніше, коли гинуть військові у мирний час. Справжні патріоти, душі яких рвалися у небо, найсміливіші юнаки, що не боялися повітряного простору, курсанти, хлопчики, сини, кохані… Ваші світлі янгольські душі знайшли спокій у небесній блакиті… Жах… біль… сльози… скорбота… співчуття рідним і близьким… Ми пам’ятатимемо про вас! Сьогодні ліцей ридає… Ліцей плаче… загинув любий випускник… єдиний син, товариш вірний… він в нашій пам’яті завжди! ДУДЛА АРТЕМ. Ангелочок наш! Світла пам’ять!»

Facebook

 Фото: Ирина Шугайло

Чугуївська трагедія – фатальний рейс харківських курсантів

Що сталося: на Харківщині зазнав катастрофи літак Ан-26 (б/н 76) Повітряних Сил ЗСУ (зі складу навчальної авіаційної бригади Харківський національний університет Повітряних Сил імені Івана Кожедуба) В країні оголошено жалобу.

Журналіст Юрий Бутусов: «Двом харківським курсантам вдалося вистрибнути з літака під час падіння на аеродромі Чугуєва. Обидва поранених перебувають в шпиталі, лікарі роблять все необхідне, борються за їхні життя. Згідно з попередніми даними з місця трагедії, один кадет – у серйозному стані (як повідомляється, в нього обгоріли 90% поверхні шкіри – ред.), другий також поранений, але може говорити.

(26 вересня  один з курсантів, що врятувалися, помер у лікарні – ред.).

На борту перебували 21 курсант Повітряних Сил та 7 офіцерів. На даний момент 22 людей визнано мертвими. Чотирьох досі шукають. Коли літак впав, деякі люди на борту стрибнули на землю.

Страшна трагедія для всієї нашої країни…».

Як уточнили на Фейсбук-сторінці Командування Повітряних Сил ЗСУ / Air Force Command of UA Armed Forces, «На борту літака перебували не 28, а 27 осіб. Курсант Харченко Олександр Володимирович в останній момент не був допущений до польоту. Його на борту не було».

Чому сталася трагедія? Коментує капітан військово-повітряних сил  Андрій Бородавка, выпускник Харківського вищого військового училища авіаелектроніки: «Літак упав за 2 км до злітно-посадкової смуги між дальнім (4км) і ближнім (1км) приводом під час штатного, згідно з попередньою інформацією, заходу на посадку.

Як вона здійснюється?

З ближньої зони на посадку літак заводять по РСП (радіолокаційна система посадки) + РТО (радотехнічне забезпечення), (ПРМГ і приводу). Раніше на чугуївському аеродромі стояла РСП-6м2.

Весь цей час літак на трьох індикаторах (екранах) ВІСП на КДП контролює керівник ближньої зони і веде керівник посадки за курсом-гліссадою. (Гліссада – від фр. Glissade, буквально –  «ковзання»; похідне від glisser –  «ковзати») – це траєкторія польоту літака, по якій він знижується, в тому числі – безпосередньо перед посадкою. Стандартна гліссада починається на висоті 400 метрів і закінчується на висоті 15 метрів – ред).

Екіпаж під час заходу на посадку постійно перебуває на зв’язку з керівництвом посадки. Його курс і гліссаду бачать на екранах РСП. А також висоту, запас палива, бортовий № та інші параметри відображаються на індикаторах АОНІ.

Якщо екіпаж доповів про аварію двигуна, то після цього він просто міг втратити керування літаком і впасти. Швидше за все, причина катастрофи – технічна несправність внаслідок технічної зношеності і відпрацювання ресурсу 43-річного борту з великим льотним навантаженням.

Можливо, також були порушення в термінах проведення регламентних робіт і капітальних ремонтів. (Як уже повідомлялося в українських ЗМІ, Ан-26 перебував на ремонті до жовтня – ред.). Весь маршрут літака від зльоту до посадки фіксується засобами ОК (об’єктивного контролю)». (Андрій Ректоров, блог «Ректор», https://rector63.blogspot.com/)

Що таке Ан-26? Військово-транспортний літак, розроблений на КБ «Антонов» в 1969-му. На той час вважався кращим повітряним транспортом в своєму класі. Отримав прізвисько «гидке каченя». Експлуатація моделі почалася в 1973-му. Досі активно використовується на пост-радянському просторі.

Facebook

Global Village

Фото: Командування Повітряних Сил ЗСУ / Air Force Command of UA Armed Forces

30 років тому, вересень, Чернівці – перший рішучий крок до державної самостійності було зроблено саме тут і дуже по-українськи, піснею. Але сучасною, самобутньою, трендовою, потужною. Як все починалося і чим продовжилося для героїв «Червоної рути», спогад.

 

Ренесанс музики й не  тільки

Вітчизняна музика дофестивального періоду – це, переважно, або естрадна класика (Микола Мозговий, Софія Ротару, Іван Попович, Назарій Яремчук, Павло Дворський), або фольклор. Після «Червоної рути» – чи не всі напрямки року, модернове звучання, орієнтація на західні напрямки, але з українськими контентом та ідеєю. Крім того –  проголошення раніше заборонених тем, як-от Голодомору чи русифікації.

Без перебільшень – справжній Ренесанс нашого мелосу і настільки ж вагомий тектонічний зсув у свідомості всіх причетних –  і виконавців, і їхньої аудиторії. Раптом з’ясувалося, що наше – це не тільки «козаченьки» й шаровари, але й сучасні стилістика та драйв, не гірші від «Скорпіонз» чи «Металліки». І що вірші Шевченка дуже навіть органічно вписуються в арт-рокові композиції. А співати – професійно –  можна не лише про «калину-полонину», але й про Крути. Ще й вітатися зі сцени з публікою словами «слава Україні!», як це робили чимало учасників.

Журі конкурсу очолив знаний композитор Мирослав Скорик. Організатори: музикознавці Тарас Мельник, Анатолій Калиниченко, Олег Репецький. Режисер – Сергій Проскурня. Цьому товариству судилося стояти біля витоків події, вплив якої вийшов далеко за межі лише музики. «Червона рута» яскраво позначила новітню історію України.

А для всіх на фесті це був грандіозний старт: його переможці стали  зірками буквально протягом кількох днів.

Минуть лише 3-5 років, і все зміниться не тільки на краще: когось забудуть, швидко і назавжди, інші заспівають російською, щоб остаточно ску***я виступами на корпоративах. Хтось просто не дасть собі ради з алкоголем чи наркотиками. Дуже небагато зможуть втриматися на вершині шоу-бізу, і буквально одиниці – залишитися справді українськими артистами.

Але початок нашої нової  ери було закладено.

Українські вершини і російські манівці

Згадаймо народжених «Червоною рутою». Однією з її яскравих дебютанток була Ірина Білик, здобула звання дипломантки  конкурсу. Відтак зажила шаленої популярності, надто в середині 90-х з авторськими україномовними піснями. Дотримуватися саме такого репертуару її переконав Тарас Петриненко (на фото нижче), хоч Ірина хотіла перейти на російську майже одразу. Все ж перейшла, 10-ма роками пізніше. Тільки це була вже зовсім інша співачка, не та, що колись підкорила Чернівці.

Російськомовна доля не минула й Олександра Тищенка, рок-музиканта, чию впізнаваність тоді можна було порівняти з Вакарчуковою сьогодні. Спершу Олександр відмовився від року, замінивши його на ліричний поп. Потім все більше співав мовою північного сусіда, найвідоміший його хіт тих часів – «Пріма-балєріна». Запитання «навіщо?» свого часу коментував зі сцени: вимагають від нього українських пісень лише «нє очєнь умниє люді». Як мега-стар, «зник з радарів» публіки наприкінці 90-х, сьогодні – генеральний директор студії звукозапису «Зимовий сад». Так само називався і рок-гурт, у складі якого став лауреатом «Червоної рути».

Бард-кобзар Василь Жданкін, володар Гран-прі фестивалю, вразив усіх надзвичайною «Чорною ріллею ізораною» – з  потужним вокалом і оголеним нервом драматичного виконання. Як і більшість зірок, запалених фестивалем, Василь запам’ятався активною громадянською позицією: у мікрофон закликав міліціонерів «бути людьми», ті не пускали на концерти «Червоної рути» глядачів. (Найбільше лютували проти членів «Товариства Лева» зі Львова).

Ба, більше: саме Жданкін тоді, в 1989-му, заспівав гімн «Ще не вмерла…»  – публічно вперше. Чим одразу ж здобув прихильність мільйонів і звинувачення в «буржуазному націоналізмі» від партійних чиновників.

Далі були гастролі й популярність, відтак свідома відмова від того й іншого та духовні пошуки себе. Вони в кінцевому рахунку привели артиста до московського православ’я, це шокувало багатьох шанувальників Василевого таланту.

Жданкін помер минулого вересня у віці 61-го року.

Як ще давніше нема серед живих і не менш легендарного Сергія Кузьмінського, «Кузі», як його називали друзі й фанати. Зараз мало хто пам’ятає, що лідер славетних «Братів Гадюкіних» зі Львова колись вирушив пробувати сил у Москві. Його саркастичний, відверто тролинговий по відношенню до будь-яких авторитетів рок, сподобався Аллі Пугачовій. Тож гурт співав свої «Коломийки» на її «Рождєствєнскіх встрєчах», а Сергій працював у «Театрі пісні» Пугачової. Проте, згодом щось «пішло не так», повернувся в Україну. Довго змагався з наркозалежністю, про що чесно розповідав «на камеру», лікувався у Бельгії. Помер у 37 в 2009-му від раку гортані.

Теж неймовірно харизматична Сестричка Віка (Вікторія Врадій) першою в Чернівцях сказала слово «жид» на загал  – в контексті своєї анти-комуністичної пісні, звичайно. Пролунало неабияк радикально. Врадій одразу ж висунула претензії єврейська громада Буковини, але продовження та історія не мала. Потім Віка виїхала до США, там співала в ресторані. Відомою в чужій країні так і не стала, в рідній про неї потихеньку забули.

З погляду десятиріч, що минули відтоді, «Червона рута» ніби проектувала поступ України політичний, який стався відтак кількома революціями 2000-х: могутній поштовх уперед і… гірке розчарування кроків назад. Прорив й усвідомлення цінності власного культурно-історичного надбання, але знову й знову – повторення минулих помилок з «не тими» елітами, виборами тощо.

В музиці це виглядало так: всі давно зрозуміли, що наші артисти –  класні й набагато цікавіші від російських. Попри те, «наші класні» чомусь продовжували оббивати пороги московських концертних майданчиків і співати російською.

 

Курс на незалежність – музичну та державну

Теперішньому поколінню меломанів  навряд чи багато скажуть імена сестер Тельнюк, Штефка Оробця, «Підпільника Кіндрата» (Андрія Миколайчука), Едуарда Драча, гуртiв «Мальви» та «Кому вниз». А в 1989-му їхні пісні були на устах у всіх – і не лише в Україні. Хіти «Червоної рути» стали популярними в Польщі, Росії, в українській діаспорі за океаном. 

Незабаром лауреати фесту отримали унікальну можливість – поїхати з гастрольним туром до Північної Америки, серед організаторів була музична студія «Комора». Наші артисти стали справжньою сенсацією не лише для закордонних українців, про «мистецьку навалу з Києва» прихильно писала й англомовна преса США та Канади.

Зовсім інакше одразу ж після закриття «Червоної рути» про неї відгукувалися друковані медіа нашої столиці. Зрозуміло, чому: незалежних на той час не було зовсім, всі називалися «органами» або комуністичної партії, або комсомолу. Його центральне видання, газета «Молодь України», надрукувала різко критичний огляд. В ньому на адресу виконавців та організаторів звучали все ті ж звинувачення в націоналізмі та антисемітизмі. Автори допису також обурювалися неприпустимій, як на їхню думку, сцені, що її спостерегли самі: коли від однієї з глядачок на трибунах стадіону інші вимагали встати під час виконання «Ще не вмерла України…». Та відмовлялася, а журналісти були з жінкою солідарні. 

Що ж до влади, то вона, радянськи-червона,  намагалася «нейтралізувати» «Червону руту» ще під час її проведення: перший секретар центрального комітету комсомолу Юрій Соколов розлютився на Тараса Петриненка, що той під час відкриття фестивалю заспівав пісню про Народний Рух України.  Якщо Петриненко виконає її ще раз, церемонію закриття погрожували зірвати. Як наслідок, артист від «крамоли» відмовився, але привселюдно пояснив у мікрофон, чому це робить. І виступив з іншим твором, не менш «приємним» для комсомольських вух. Там був такий приспів: «Чи Лівобережна, чи Правобережна – наскільки ти безмежна, настільки й обережна! Лівообережна, правообережна…» Стадіон «Буковина» аплодував Тарасові стоячи.

Тим часом, на вулицях Чернівців міліціонери намагалися відібрати в людей національні жовто-блакитні або червоно-чорні прапори. На підходах до стадіону «Буковина» та Літнього театру, де відбувалися більшість фестивальних заходів, виставляли кордони, не пропускали на концерти глядачів. Особливу підозру правоохоронців викликали групи молоді у вишитих сорочках.

Щоправда, винахідливі студенти обходили перепони. Наприклад, авторка цих рядків та ще кілька однокурсників з факультету іноземних мов Чернівецького держуніверситету прикидалися «делегатами з Канади» (або Америки) і говорили з міліціонерами лише англійською з «вкрапленнями» українських слів. Мовляв, «іноземців» затримувати не можете. Це спрацьовувало. Іншого разу просто пробиралися крізь дірку в паркані навколо Літнього театру, завбачливо  кимось виламану й неполагоджену.

Імпульс чернівецької «Червоної рути» сповна проявився вже через два роки, 24 серпня 1991-го, коли Україна проголосила державну Незалежність. А кілька днів перед тим завершився другий за рахунком фестиваль, у Запоріжжі.

Що ж стосується розвитку музичної індустрії, то жодне з наступних пісенних змагань, які відтоді проводилися в Україні, не змогло повторити фантастичної атмосфери Чернівців 1989-го та успіху найпершої події. Не став її гідною альтернативою і Всеукраїнський конкурс імені Володимира Івасюка, що теж влаштовували в столиці Буковини впродовж кількох років.

Наступні акорди фестивалю «Червона рута» звучали все слабше, поки не затихли зовсім.

Натомість, справа дерусифікації українського музичного простору, започаткована в Чернівцях у 1989-му, продовжується й досі. Свого часу чимало зусиль у цьому відношенні доклав уже згаданий Тарас Петриненко. В середині 90-х він уперше вголос заговорив про нерівність конкурентних умов для українських та російських артистів в Україні, про засилля російського продукту на радіо й телебаченні. Метра, як не сумно, тоді підтримали мало хто з вітчизняних колег. І ніби «випадково» відтоді Петриненко почав зникати з телевізійних програм та ефірів.  

Тим не менш, відгомін чернівецького вересня відчувається і через три десятиріччя по тому. Й оживає спогадом про те, що наша Незалежність починалася піснею.

Людмила Пустельник, Global Village

Фото:  https://life.pravda.com.ua/

Письменниця Лариса Ніцой про мовні права та обов’язки в сфері обслуговування. Або як навчити любити державну тих, хто її не шанують.

Серіал «О бєдной касіркє замолвітє слово». Серія 2006780005400032.

Ніч. Повертаюся зі Львова на Київ. На в’їзді до Києва стоїть «Варус». Подумалося, вдома, мабуть, хліба нема. Припаркувалися, побігла.

Каса.
– Добрий день, – каже касирка. – Пакетик треба?
– Дякую, не треба.
– Картка «Варусу» є?
– Є, – зітхаю. – В машині.
– А ви скачайтє пріложеніє в плеймаркєтє на тєлєфон.
– Дякую за пораду. Так і зроблю. Але прошу вас, не переходьте зі мною на російську.
– Пачєму? Ви что, нє любітє рускій язик? – касирка ігнорує моє прохання і в мене перед очима зі швидкістю світла пролітають дві картинки. Перша.Телебачення, Наташа Влащєнко, яка мене повчає на всю країну: «Пачєму ви нє вашлі в положеніє бєдной малєнькой касіркі. Можєт ана пєрєсєлєнка. Можєт ана нікагда нє учіла укрАінскій. Можєт у нейо траґєдія в жізні, а ви са савєй мовай к нєй пріцепілісь». Про гіпотетичну трагедію малєнької (звідки вони взяли, що вона була маленька) російськомовної касирки говорили зі співчуттям. Про мою трагедію довжиною в життя запитати ні в кого бажання не виникло. Бєдная була тільки російськомовна касірка. Друга картинка. Червень. Ще живий. В однострої. Стоїть біля київської школи і приголомшено мені шепче: «Вони (діти) тут всі російськомовні!» Відповідаю: «Не всі, мій син україномовний» – і в цих словах уся геноцидна трагедія України. А потім його слова на всю Україну: «З того боку окопів по нас стріляють вороги. Ті, хто по нас стріляє, не розмовляють українською, вони розмовляють російською».

Картинки пролетіли. Переді мною стоїть касирка.

– Пачєму мнє нє перехадіть на рускій? Ви нє любітє рускій язик?
– Розумієте, – починаю ввічливо пояснювати «бєдной касіркє”, якій моє прохання до спини. – У мене на війні загинули друзі. Ті, хто в них стріляли, говорили російською. Тому ви в мене асоціюєтеся з ворогом.
– У мєня єсть констітуціонноє право разговарівать на мойом язикє. – Замість співчуття говорить касірка.
– Ви придумали собі це право. – відповідаю. – В Конституції ніде не написано, що ви мене в магазині повинні обслуговувати російською. Немає у вас за Конституцією права розмовляти зі мною, як вам вздумається. Більше того, в Україні дії закон про мову, в якому сказано, що в публічному просторі застосовується українська мова. Тож закон на моєму боці. Якщо ви не вірите мені, я викличу поліцію і нехай вони вам пояснять.

Забираю проплачені продукти. Касирка не збирається здаватися:
– Раньшє всє гаварілі на рускам!
– Раніше у нас не було війни.

Іду до інформаційної стійки.
– Доброї ночі, – вітаюся з працівницею. – Є якийсь адміністратор, чи вже всі відпочивають?
– Нєт, єсть, – каже працівниця. – Сейчас пазаву.

Бере трубку телефона.
– Но мнє нужно сказать, какая прічіна.
– Причина та, що ви всі мене обслуговуєте іноземною мовою замість української, а касир ще й сперечається.
– Панятна, – каже працівниця. – Інна, прійді, тєбя завут, гаварят, што ми разгаваріваєм нє на украінскам і спєрєчаємся.

За кілька хвилин приходить молоденька адміністраторка.
– Вибачте, – каже мені.
– Скажіть, а ви своїм працівникам розповідаєте про закони?
– Так, розповідаємо.
– Але вони не знають, що в Україні діє Закон про функціонування державної мови.
– Знають.
– Ну тоді пройдемо до касира.

Повертаюся до каси. Адміністратор іде за мною. Звертається до касирки.
– Ну что ти на руском разговарівала?
– Я імєю право. У нас єсть Канстітуція – з викликом говорить касирка.

Адміністратор переводить погляд на мене.

– Ну, – кажу, – от вам і знають закони.

Адміністратор до касирки.
– Ти далжна разгаварівать на украінском.
– Пачєму ета? – каже касирка. – Я с Владівастока.
– Та хоч з Китаю, – кажу я.- Ви в Україні. Ви зараз розмовляєте зі мною і я вам не подружка. Я клієнт в магазині. Магазин – це не ваша спальня. Це публічний простір України. Ви зі мною в публічному просторі України повинні говорити українською.
– У мєня єсть права!
– У вас є обов’язок і в нас є Закон про фукціонування державної мови. І Згідно з законом ви мене зобов’язані обслуговувати державною мовою.
– Ета нє госучрєждєніє! Я нє буду!

Повертаюся до адміністратора.
– Чому ви їм не пояснюєте Закони, перед тим, як берете на роботу?
– Я доповім керівництву.

Повертаюся до касирки.
– Згідно з законом про українську мову, ви в публічному просторі повинні надавати мені послуги українською мовою. Це магазин. Це публічний простір. Я клієнт. Ви продавець. Ви мені надаєте послугу. Во повинні зі мною говорити українською!
– Я с вамі разговарівала на украінскам. Я сказала «добрий день» і спросіла, «вам пакєт треба».

Адміністратор перевела запитальний погляд на мене.

– Правильно, ви так запитали, дякую, а потім ви почали зі мною розмовляти російською. А я ніжно і лагідно вас попросила, не кричала, не хамила, сказала «будь ласка» зі мною не переходьте на російську. А ви запитали чому, а я сказала, що вороги, які вбивають українців, які вбивали моїх друзів, розмовляють російською, а ви продовжуєте мене мучити. Але вам на це наплювати.

Адміністратор перевела запитальний погляд на касирку.

– Ана мнє паліцієй гразіла!

Адміністратор перевела запитальний погляд на мене.

– Я вам не грозила, а пояснювала, що закон на моєму боці. Якщо ви не вірите мені, то я визву поліцію, і поліція буде на моєму боці. Бо поліція слідкує, щоб усі дотримувалися закону, а ви його зараз порушуєте. І поліція вам це пояснить.
– Я розмовляла українською, – буркнула касирка.
– Чому ми тоді сперечаємося?

Виникла пауза.
– Отже, це Україна. Мова тут українська. Зарубайте вже це на своєму носі!

Годинник бемкнув 24.00 . Я пішла. А касирка продовжувала щось бурчати. Я сіла в машину і в мене тряслися від стресу руки. Скільки це буде продовжуватися?

Вони й далі беруть на роботу упоротих і «бєстолочєй». Їм усім разом байдуже до наших почуттів, травм, болю, нашої історичної правди і що в нас хтось там гине… Їм байдуже, що через ці тупі розмови і сварки ми не будуємо Україну. Ми не можемо впрягтися в одну упряж, щоб спільно іти до мети. До процвітання нашої країни. Їм на це плювати. Вони сліпі до наших страждань. Вони глухі до наших прохань. Ніяка наша любов, наші обнімання, наші реверанси не допомагають. Це лише шкодить. Наші прояви толерантності вони сприймають, як нашу слабкість.

Тому, любіть лише тих, хто на це заслуговує. І демонструйте любов лише тим, хто заслужив вашу любов.

А ці розуміють лише силу.

Їх зупиняє лише наша демонстрація сили і наше демонстрування впертої готовності дійти до кінця. Запам’ятали?

Лише наша сила.

І чим більше буде сильних впертих українців, тим швидше почнеться Україна.

Facebook

Лариса Ніцой Лариса Ніцой), м. Київ

Фото: https://www.bbc.com/