Фестивалем «Червона рута» починалася Незалежність – як це було

30 років тому, вересень, Чернівці – перший рішучий крок до державної самостійності було зроблено саме тут і дуже по-українськи, піснею. Але сучасною, самобутньою, трендовою, потужною. Як все починалося і чим продовжилося для героїв «Червоної рути», спогад.

 

Ренесанс музики й не  тільки

Вітчизняна музика дофестивального періоду – це, переважно, або естрадна класика (Микола Мозговий, Софія Ротару, Іван Попович, Назарій Яремчук, Павло Дворський), або фольклор. Після «Червоної рути» – чи не всі напрямки року, модернове звучання, орієнтація на західні напрямки, але з українськими контентом та ідеєю. Крім того –  проголошення раніше заборонених тем, як-от Голодомору чи русифікації.

Без перебільшень – справжній Ренесанс нашого мелосу і настільки ж вагомий тектонічний зсув у свідомості всіх причетних –  і виконавців, і їхньої аудиторії. Раптом з’ясувалося, що наше – це не тільки «козаченьки» й шаровари, але й сучасні стилістика та драйв, не гірші від «Скорпіонз» чи «Металліки». І що вірші Шевченка дуже навіть органічно вписуються в арт-рокові композиції. А співати – професійно –  можна не лише про «калину-полонину», але й про Крути. Ще й вітатися зі сцени з публікою словами «слава Україні!», як це робили чимало учасників.

Журі конкурсу очолив знаний композитор Мирослав Скорик. Організатори: музикознавці Тарас Мельник, Анатолій Калиниченко, Олег Репецький. Режисер – Сергій Проскурня. Цьому товариству судилося стояти біля витоків події, вплив якої вийшов далеко за межі лише музики. «Червона рута» яскраво позначила новітню історію України.

А для всіх на фесті це був грандіозний старт: його переможці стали  зірками буквально протягом кількох днів.

Минуть лише 3-5 років, і все зміниться не тільки на краще: когось забудуть, швидко і назавжди, інші заспівають російською, щоб остаточно ску***я виступами на корпоративах. Хтось просто не дасть собі ради з алкоголем чи наркотиками. Дуже небагато зможуть втриматися на вершині шоу-бізу, і буквально одиниці – залишитися справді українськими артистами.

Але початок нашої нової  ери було закладено.

Українські вершини і російські манівці

Згадаймо народжених «Червоною рутою». Однією з її яскравих дебютанток була Ірина Білик, здобула звання дипломантки  конкурсу. Відтак зажила шаленої популярності, надто в середині 90-х з авторськими україномовними піснями. Дотримуватися саме такого репертуару її переконав Тарас Петриненко (на фото нижче), хоч Ірина хотіла перейти на російську майже одразу. Все ж перейшла, 10-ма роками пізніше. Тільки це була вже зовсім інша співачка, не та, що колись підкорила Чернівці.

Російськомовна доля не минула й Олександра Тищенка, рок-музиканта, чию впізнаваність тоді можна було порівняти з Вакарчуковою сьогодні. Спершу Олександр відмовився від року, замінивши його на ліричний поп. Потім все більше співав мовою північного сусіда, найвідоміший його хіт тих часів – «Пріма-балєріна». Запитання «навіщо?» свого часу коментував зі сцени: вимагають від нього українських пісень лише «нє очєнь умниє люді». Як мега-стар, «зник з радарів» публіки наприкінці 90-х, сьогодні – генеральний директор студії звукозапису «Зимовий сад». Так само називався і рок-гурт, у складі якого став лауреатом «Червоної рути».

Бард-кобзар Василь Жданкін, володар Гран-прі фестивалю, вразив усіх надзвичайною «Чорною ріллею ізораною» – з  потужним вокалом і оголеним нервом драматичного виконання. Як і більшість зірок, запалених фестивалем, Василь запам’ятався активною громадянською позицією: у мікрофон закликав міліціонерів «бути людьми», ті не пускали на концерти «Червоної рути» глядачів. (Найбільше лютували проти членів «Товариства Лева» зі Львова).

Ба, більше: саме Жданкін тоді, в 1989-му, заспівав гімн «Ще не вмерла…»  – публічно вперше. Чим одразу ж здобув прихильність мільйонів і звинувачення в «буржуазному націоналізмі» від партійних чиновників.

Далі були гастролі й популярність, відтак свідома відмова від того й іншого та духовні пошуки себе. Вони в кінцевому рахунку привели артиста до московського православ’я, це шокувало багатьох шанувальників Василевого таланту.

Жданкін помер минулого вересня у віці 61-го року.

Як ще давніше нема серед живих і не менш легендарного Сергія Кузьмінського, «Кузі», як його називали друзі й фанати. Зараз мало хто пам’ятає, що лідер славетних «Братів Гадюкіних» зі Львова колись вирушив пробувати сил у Москві. Його саркастичний, відверто тролинговий по відношенню до будь-яких авторитетів рок, сподобався Аллі Пугачовій. Тож гурт співав свої «Коломийки» на її «Рождєствєнскіх встрєчах», а Сергій працював у «Театрі пісні» Пугачової. Проте, згодом щось «пішло не так», повернувся в Україну. Довго змагався з наркозалежністю, про що чесно розповідав «на камеру», лікувався у Бельгії. Помер у 37 в 2009-му від раку гортані.

Теж неймовірно харизматична Сестричка Віка (Вікторія Врадій) першою в Чернівцях сказала слово «жид» на загал  – в контексті своєї анти-комуністичної пісні, звичайно. Пролунало неабияк радикально. Врадій одразу ж висунула претензії єврейська громада Буковини, але продовження та історія не мала. Потім Віка виїхала до США, там співала в ресторані. Відомою в чужій країні так і не стала, в рідній про неї потихеньку забули.

З погляду десятиріч, що минули відтоді, «Червона рута» ніби проектувала поступ України політичний, який стався відтак кількома революціями 2000-х: могутній поштовх уперед і… гірке розчарування кроків назад. Прорив й усвідомлення цінності власного культурно-історичного надбання, але знову й знову – повторення минулих помилок з «не тими» елітами, виборами тощо.

В музиці це виглядало так: всі давно зрозуміли, що наші артисти –  класні й набагато цікавіші від російських. Попри те, «наші класні» чомусь продовжували оббивати пороги московських концертних майданчиків і співати російською.

 

Курс на незалежність – музичну та державну

Теперішньому поколінню меломанів  навряд чи багато скажуть імена сестер Тельнюк, Штефка Оробця, «Підпільника Кіндрата» (Андрія Миколайчука), Едуарда Драча, гуртiв «Мальви» та «Кому вниз». А в 1989-му їхні пісні були на устах у всіх – і не лише в Україні. Хіти «Червоної рути» стали популярними в Польщі, Росії, в українській діаспорі за океаном. 

Незабаром лауреати фесту отримали унікальну можливість – поїхати з гастрольним туром до Північної Америки, серед організаторів була музична студія «Комора». Наші артисти стали справжньою сенсацією не лише для закордонних українців, про «мистецьку навалу з Києва» прихильно писала й англомовна преса США та Канади.

Зовсім інакше одразу ж після закриття «Червоної рути» про неї відгукувалися друковані медіа нашої столиці. Зрозуміло, чому: незалежних на той час не було зовсім, всі називалися «органами» або комуністичної партії, або комсомолу. Його центральне видання, газета «Молодь України», надрукувала різко критичний огляд. В ньому на адресу виконавців та організаторів звучали все ті ж звинувачення в націоналізмі та антисемітизмі. Автори допису також обурювалися неприпустимій, як на їхню думку, сцені, що її спостерегли самі: коли від однієї з глядачок на трибунах стадіону інші вимагали встати під час виконання «Ще не вмерла України…». Та відмовлялася, а журналісти були з жінкою солідарні. 

Що ж до влади, то вона, радянськи-червона,  намагалася «нейтралізувати» «Червону руту» ще під час її проведення: перший секретар центрального комітету комсомолу Юрій Соколов розлютився на Тараса Петриненка, що той під час відкриття фестивалю заспівав пісню про Народний Рух України.  Якщо Петриненко виконає її ще раз, церемонію закриття погрожували зірвати. Як наслідок, артист від «крамоли» відмовився, але привселюдно пояснив у мікрофон, чому це робить. І виступив з іншим твором, не менш «приємним» для комсомольських вух. Там був такий приспів: «Чи Лівобережна, чи Правобережна – наскільки ти безмежна, настільки й обережна! Лівообережна, правообережна…» Стадіон «Буковина» аплодував Тарасові стоячи.

Тим часом, на вулицях Чернівців міліціонери намагалися відібрати в людей національні жовто-блакитні або червоно-чорні прапори. На підходах до стадіону «Буковина» та Літнього театру, де відбувалися більшість фестивальних заходів, виставляли кордони, не пропускали на концерти глядачів. Особливу підозру правоохоронців викликали групи молоді у вишитих сорочках.

Щоправда, винахідливі студенти обходили перепони. Наприклад, авторка цих рядків та ще кілька однокурсників з факультету іноземних мов Чернівецького держуніверситету прикидалися «делегатами з Канади» (або Америки) і говорили з міліціонерами лише англійською з «вкрапленнями» українських слів. Мовляв, «іноземців» затримувати не можете. Це спрацьовувало. Іншого разу просто пробиралися крізь дірку в паркані навколо Літнього театру, завбачливо  кимось виламану й неполагоджену.

Імпульс чернівецької «Червоної рути» сповна проявився вже через два роки, 24 серпня 1991-го, коли Україна проголосила державну Незалежність. А кілька днів перед тим завершився другий за рахунком фестиваль, у Запоріжжі.

Що ж стосується розвитку музичної індустрії, то жодне з наступних пісенних змагань, які відтоді проводилися в Україні, не змогло повторити фантастичної атмосфери Чернівців 1989-го та успіху найпершої події. Не став її гідною альтернативою і Всеукраїнський конкурс імені Володимира Івасюка, що теж влаштовували в столиці Буковини впродовж кількох років.

Наступні акорди фестивалю «Червона рута» звучали все слабше, поки не затихли зовсім.

Натомість, справа дерусифікації українського музичного простору, започаткована в Чернівцях у 1989-му, продовжується й досі. Свого часу чимало зусиль у цьому відношенні доклав уже згаданий Тарас Петриненко. В середині 90-х він уперше вголос заговорив про нерівність конкурентних умов для українських та російських артистів в Україні, про засилля російського продукту на радіо й телебаченні. Метра, як не сумно, тоді підтримали мало хто з вітчизняних колег. І ніби «випадково» відтоді Петриненко почав зникати з телевізійних програм та ефірів.  

Тим не менш, відгомін чернівецького вересня відчувається і через три десятиріччя по тому. Й оживає спогадом про те, що наша Незалежність починалася піснею.

Людмила Пустельник, Global Village

Фото:  https://life.pravda.com.ua/

Напишіть відгук