Як це - захворіти в Україні. Навіть з грошима

«В США «витягують» і 100-річних інсультників. В Україні лікарі вирішують, що людина «вже пожила» – розповідь доньки  пацієнта.

Тата знайшли під дверима на підлозі. Без свідомості. Зателефонували в швидку. Почувши про татовий вік (88 років), цьоця на тому кінці дроту чомусь почала впиратися.

Ми не здавалися. Через 20 хвилин переговорів, уточнень, прохань, вимог, запевнень, жінка, нарешті, капітулювала і прислала нам швидку. Досвічена лікарка надала першу допомогу і запитала, чи хочемо, щоб тата забрали до лікарні. Підозра на інсульт.

Так, хочемо. Так, будемо купувати ліки і все необхідне. Так, гроші маємо. Так, зараз знайдемо сусідів, щоб знести його на ношах з 4-го поверху до машини. В лікарні підтвердили інсульт. Сказали, що це вже другий, (а коли ж був перший?).

Саме в лікарні довелось на власній шкірі переконатись в жалюгідному, злиденному стані нашої медицини. Тут бракувало всього – медикаментів, обладнання, ліжок, професійних і чесних лікарів, відповідальних медсестер і чуйних санітарок.

Сага про українську лікарню почалася буквально з перших хвилин висадки нашого «десанту». Знайомство з лікарем: ще раз – так, у нас є гроші, і ми готові купувати все потрібне. Рецепти на пігулки. Аптеки. Рецепти на уколи. Аптеки. Памперси, вологі серветки, непромокальні пелюшки, рушники, мило, розчин для обтирання (робимо самі з мила і спирту)… Ще раз додому за додатковим одягом. Вранці з бульйоном утікаємо підвалами від охорони (не пропускають, бо короновірус).

Тільки на 3-й день виписують перепустку.

Лікар, який не лікує. Втікає й ховається (дали б йому гроші, та не можемо спіймати). Йдемо до завідувачки. Міняємо лікаря. Ще купа рецептів, аптеки, уколи, крапельниці, зонди, санітарки, яким треба дати щодня, щоб допомогли татові, поки нас нема, чи помили… Бачимо, що до інших післяінсультників приходять масажисти й реабілітологи. Тато не встає. Просимо в лікаря масажиста. Каже, що написала призначення, однак, так ніхто й не з’явився. Тато не сидить, сам не їсть, практично не говорить. Виписала якісь супер-дорогі ліки, які так і залишились чомусь невживаними під час виписки.

В понеділок повідомили – завра тата виписують. Треба забирати додому. Ми шоковані – як забирати? Чим перевезти лежачого? Як годувати? Як в домашніх умовах міняти зонд? Профілактика пролежнів? Знеболювання? Повноцінне харчування?

Нікому нема діла. Це вже тепер наші проблеми.

Я працювала в США з перестарілими й дуже хворими людьми. Я знаю як їх тут «витягують» – і 90, і 100-річних. Як тут практикують створення «ланцюжка інсультної допомоги», коли пацієнти після виписки продовжують перебувати під наглядом лікарів – судинних неврологів. Після лікування в стаціонарі частина хворих, які найбільше відновилися, повертаються додому. Або ж продають квартиру й купують іншу – у спеціальній установі опіки (residential home), де їм допомагають упоратися з повсякденними справами соціальні працівники.

Важчих пацієнтів cкеровують до реабілітаційних центрів; а тих, у кого, на жаль, немає перспектив, поміщують у будинки для важкохворих (nursing home), де спеціально навчений персонал забезпечує цілодобовий догляд.

В Україні ж людина після інсульту, яка не ходить, не говорить, часом навіть не сидить (як в нашому випадку), яку годують через назогастральний зонд (трубка, через яку їжу вводять безпосередньо в шлунок), виписують додому. У нас це – повсякденна практика. З радянських часів у нас людина після інсульту для держави – списаний матеріал. Догляд інсультного пацієнта лягає важким тягарем на плечі його родичів, які найчастіше змушені кидати роботу або витрачати значні суми на доглядальниць.

У США – це робота соціального працівника, котрий допомагає перебратися в спеціалізовані будинки з медичним доглядом, оформити допомогу, призначити психолога, вирішити побутові питання, мало не щодня радиться з родичами хворого.

Рятуючи тата, ми на власній шкірі, а не з чужих розмов, переконалися – тут відбуваються абсолютно дикі речі: чим старшого віку людина, тим менше у неї шансів на кваліфіковану допомогу. Чомусь саме наші, українські лікарі, беруть на себе сміливість вирішувати чи варто рятувати літню людину, чи «вже пожила». Можливо, вони діють згідно з приписами «згори» чи якихось циркулярів. Однак, чисто по-людськи – це злочинно і негуманно, суперечить власне принципу професії лікаря.

Ольга Руда, pедакторка журналу Ukrainian People, м.Чикаго, США

Фото: Olga Ruda, https://zhl.news/

Напишіть відгук