Бамбетль, шафарня і «вузлик на смерть»

«Баба Юстина сприймала смерть, як щось буденне, але, й водночас, мало не святкове. Сьогодні, згадуючи її погляди на життя та вічність, я відчуваю величезну любов і вдячність, що вона так буденно розповідала про важливі речі. Разом з якими передавала знання про історію роду та краю».

Бабина скриня завжди стояла в одному місці — в лівому куті біля ліжка. Часом бамбетлі пересувалися, лави двигалися, а скриня вперто притискалася до стіни і незворушно, цілими десятиліттями, споглядала на людську метушню. Малою я думала, що її просто ніхто не міг зрушити з місця, бо скільки не намагалася, не могла навіть віко хоч трохи підняти. А так завжди хотілося зазирнути всередину — що за скарби баба там ховала?

 Скриня була зроблена з відполірованого до блиску горіхового дерева, з трішки опуклою лядою (покришка). Збоку вона виглядала, як невеликий стіл. Баба Юстина покривала її рядном з домотканого полотна з червоними і чорними півниками. Коли сонячні промені нагрівали поверхню скрині, на ній приємно було лежати, мріяти і навіть подрімати.

 Я знала, що скриня — це частина бабиного весільного посагу (приданого). Коли вона вийшла заміж за свого Петра (мого діда), цю шафарню (як часом називала її баба), наповнену вишитими рушниками, ряднами, сорочками, хустками та обрусами (скатерка) разом з подушками, периною та кожухом висадили на воза і випроводили в сусіднє село до родини молодого.

Бабині батьки були добрими господарями, гарували (важко працювали) від ранку до ночі в полі, тому на селі вважалися заможними. Молодій парі вони щедро вділили коня, корову і з десяток породистих курочок з когутом (коли прийшли совіти, першим ділом вони відібрали в родини коня). Баба Юстина неохоче розповідала про ті часи, але я уміла витягнути з неї різні цікаві історії, «бо воно ж не відчепиться».

Так я дізналася, що в баби першої серед сільських дівчат-ровесниць були справжні чоботи й коралі. Баба вважала себе щасливою — з дідом Петром їх не звели (віддали за багатого/багату заради вигоди), а вони познайомилися на вечорницях і закохалися. Батьки не перечили, і молоді побралися.

 Остогидла до кінця року школа (радянська) — з її лінійками, піонерськими галстуками, які треба було щоранку прасувати і начіпати на шию, збором макулатури (старого паперу), «патріотичними» святами й догматичними гаслами — нарешті, випустила нас у літо… Попереду — канікули в селі, де можна було насолоджуватись сонцем, ставком, лісом, грибами, малинами, колгоспними садами з черешнями-щепами, ну й, особливо, незмінними бабиними смаколиками.

 Переступивши поріг бабиної хати, я не повірила очам — скриня була широко відкрита, а баба Юстина, низько нахилившись над нею,  явно збиралася проводити ревізію її вмісту. Так мені випало щастя побачити все те, що залишилось після різних історичних катаклізмів, які пролетіли в ХХ столітті над землями Західної України.

Через лічені секунди я вже сиділа біля неї. В при­скринку (маленькій шухлядці вгорі скрині) баба Юстина тримала свої «скарби»: коралі, срібний перстень, хрестики, іконки, воскові квіточки до вінків, наперстки, кольорові нитки до вишивання, пожовклі від часу світлини та стару поштову картку від родини з Канади. Вона задумливо перебирала своїми спрацьованими руками блискуче намисто, а я і собі за нею копирсалася в тому дріб’язку, кожна річ якого, очевидно, чимось була дорога для неї.

Обережно закривши шухлядку, баба перейшла, власне, до вмісту скрині. Одну за одною вона обережно виймала вишивані сорочки, піднімаючи кожну до світла, дбайливо промацуючи кожен рубчик, лагідно пройшовшись рукою по хрестиках вишиванок. Сорочки відкладалися убік, а вона вже витягувала іншу річ: вишиті рушники, різдвяний обрус, спідниці, хустки, оксамитовий горсик, який баба одягала тільки на великі свята до церкви.

 Після того, як я допомогла їй розвісити надворі усі речі на шнурках для просушування, баба повернулася до скрині і витягла якийсь клунок, на вигляд — з одягом.

— Бабо, що це? — нетерпляче запитала я.

— Вузлик «на смерть», — просто відповіла баба. А, побачивши тривогу на моєму лиці, почала розповідати.

З бабиної розповіді дізналася, що кожна добра газдиня готує собі вузлик «на смерть» найкращу нову одежину, в якій її мають поховати. Жінки на Західній Україні ще з молодості відкладали речі до цього вузлика, який щороку ревізувався, речі просушувались на сонці, а старі чи вицвілі замінялися на нові. Тут була спідня лляна сорочка з тонкого полотна, вишивана білим по білому, верхня сорочка, нижня біла спідниця, верхня довга спідниця у дрібненьку квіточку, вовняний кафтан, очіпок, вовняна тоненька хусточка і велика «американська» хустка з тороками.

Мама вже давно знала, що і як треба буде вбрати бабі після того, як вона помре, однак щороку ритуал не мінявся: все це витягалось, показувалось і повторювалось. Навіть те тонке полотно «що під плечі положать у труну», «намітку з серпанку» для обгортання ніг та тюль для «покритття тіла». І, боронь Боже, «незапомни, в яких вишитих рушниках трунву мають опускати в могилу».

Баба сприймала смерть, як щось буденне, але, й водночас, мало не святкове. Вона твердо вірила, що «на тому світі» їй буде набагато краще, ніж на цьому і вона, нарешті, возз’єднається зі своїм Петром. А в останні роки вже навіть бідкалася, що «загостилася на цьому світі».

Сьогодні, згадуючи свою бабу Юстину і її погляди на життя та смерть, я відчуваю величезну любов і вдячність, що вона так буденно розповідала про важливі речі.

Я думаю, що людина насправді помирає тоді, коли помирає останній спомин про неї. Тому поминаймо наших рідних і близьких, хто відійшов у засвіти й згадуймо усе найкраще, що вони залишили нам на згадку. Ті, кого ми любимо, завжди житимуть у наших серцях.

Як і Україна, з її традиціями і звичаями.

Ольга Руда, головний редактор журналу Ukrainian People, м.Чикаго, США

 Фото: http://pplus.in.ua/, http://tvoemisto.tv/

Напишіть відгук