Волонтер з позивним "Бєшений", якому бійці за життя встановили пам’ятник

Віддати власний бізнес задля фронту, вивозити звідти поранених і 200-х, ризикувати життям щодня – про Ігора Гостюка з Чернівців, по-доброму Бєшеного.

 

Як ставсяКатарсис

Він хотів піти добровольцем на війну. Але після другого мікроінсульту лікарі сказали “не можна”. Відновлювався з допомогою церковних дзвонів, силу яких знав раніше, бо разом з татом довгі роки був дзвонарем у Свято-Миколаївській церкві у Чернівцях. Ігор каже, дзвони лікують.

Йти воювати відмовляли й хлопці з передової. Тож  Ігор Гостюк почав їздити туди з 2014 року волонтером: “Буде  більше користі, як возитимеш їжу”, а тоді з нею було сутужно. Далі війна його вже не відпустила, бо справжнє волонтерство – це не “відосики” в Інтернеті: “Приїхав, пофоткався і виклав у Фейсбук”.

Ігор розповідає про це далі в  інтерв’ю, на яке, до речі, не дуже погоджувався. Бо не любить піару.  “Самотній вовк”, який за 7 років війни знає кожну стежку на передовій. Туди під снайперським прицілом та важкою артою достачав усе, чого потребує фронт. Словом, “Бєшений”, як назвали його бійці. За ці ж одержимість і порядність бійці встановили пам’ятник Ігорю Гостюку – єдиний волонтеру в Україні! Але ви не знайдете  про це жодної інформації в Гуглі, бо під час відкриття в райцентрі Кельменці не було мікрофонів-диктофонів. Місцеві журналісти на подію не прийшли, а чернівецькі так “далеко” за сенсаціями не їздять. А сам Ігор про це нікому не розповідав. Донині…

 

  – У 2014 році багато хто почав їздити на Схід. Як Ви стали волонтером?

– На самому початку війни до мене звернувся знайомий: “Мій малий з фронту дзвонив: хлопці не мають що їсти. Ти міг би допомогти?”. Наступного дня ми з дружиною поїхали на ринок, закупили різних консерв, круп, локшини, багато чого іншого, я передав другові, і він повіз на передову.

Відтак купив ще більше продуктів, ми почали вантажити у машину його і мої пакунки, а все не вміщується. Тоді запропонував повантажити у мій бус і разом відвезти на передову. Так  вперше поїхав на фронт.

Коли прибув під Маріуполь і побачив голодних 20-23-річних дітей в полі, був шокований. Хлопці в тонких светрах, спортивних штанях, дехто – в гумових “шльопанцях”, неголені, змучені. Більшість на передову поїхали просто з Майдану. У них взагалі не було їжі, раз на тиждень привозили у старих бочках  воду –  і все. Я ходив, як очманілий, не міг повірити, що таке може бути в армії у  21 столітті!

Mи зварили тоді кашу, борщ, відкрили тушонки, хлопці їдять, всі радіють, і тут з’являється хлопчина з іншої позиції: “О, вам їсти привезли, а ми вже три дні нічого не їли”.  Розпитали, де їхня позиція і частину продуктів завезли ще й туди. Бійці зустріли, перезавантажили продукти на БТР, і я чув, як говорили по рації “Викидай їжу з БТРів, наші підберуть”.  

Після цієї поїздки мене переламало. Я приїхав додому і сказав дружині: “Ми не багаті, але й не бідні. Давай усі наші прибутки за червень віддамо на армію”. На той час у нас нормальні доходи були: свій магазин, інший бізнес. Упродовж червня 2014 року за власні кошти купував продукти, інші запаси і чотири рази їздив на передову. А потім пішло-поїхало…

“Катарсис” знають по всій країні

 

– Скільки було таких поїздок?

– Я не займався статистикою. І гроші не рахував. Тоді було інше мірило мого життя. Дзвонить якось друг Едик і каже: “Ігоре, наші пацани казали, що ти їжу возиш на фронт. А нам можеш привезти?”. Я здивувався, знав, що він дома, але Едуард повідомив, що вже три місяці воює під Слов’янськом. 

Я рушив у дорогу. Діставатись на позицію було складно, не знав шляху, тому їхав за орієнтуванням бійців. Вони мене на місці зустріли, прикрили КАМазом і БТРами.  Хлопці з голоду змітали все, що бачили. Дуже хотіли пити, то було літо, спека, а терористи вивели з ладу насосну станцію каналу “Сіверський Донець-Донбас”, позбавивши Слов’янськ і прилеглі села води.

Я згадав, що під Ізюмом з одного місця виїжджала водовозка з питною  водою, позбирав, де міг, пляшки, і рвoнув туди, а це приблизно 200 км. Набрав води, але на позиції вже не заїжджав,  залишив пляшки у канаві, звідки їх забрали хлопці.

Це був страшний час. Не встигав  додому доїхати, як мені звідусіль дзвонили з окопів і просили привезти їжу, воду. Я вилучав гроші з бізнесу, завантажував бус і їхав. Зупинитись  вже не міг, сказати, що більше не їду – теж.

Волонтерська організація “Катарсис” зараз відома по всій Україні. Як створювалася? І чому “Катарсис”?

– Спочатку ми з іншими волонтерами шукали одне одного, узгоджували дії, хто куди їде, що везе. Незабаром навколо мене виникла чимала група однодумців, які чітко взаємодіяли між собою. Якось хлопці кажуть: “Давай створимо з числа наших волонтерську організацію”.

Почали думати, як її назвати. Ті варіанти, які пропонував, не пройшли б ні через Мінюст, ні за іншими критеріями. Я ж брутальний, мене несло на креативи: “Кастрація”, “Вішак для москалика” і ще різне-подібне. Хлопці теж не могли нічого путнього вигадати. Виручила дружина Анжела, вона закінчила факультет іноземних мов і запропонувала “Катарсис”. Всі підтримали. До нашої організації  приєднались волонтери м. Могильов-Подільський, з якими ми щільно співпрацювали.

Слово “Катарсис” невдовзі з’явилось на кожному нашому автомобілі. Хлопці з АТО виготовили емблему. Її основою лягло фото, зроблене в Дебальцевому під час однієї з моїх поїздок.

Було так. Я дістався до обумовленого місця і зупинився, бо за якихось 500 метрів стояли сєпари. Їхати далі не можна було, щоб не спалити позиції хлопців, які мене чекали. Я знав, що в них не було ні їжі, ні води. Тоді  вирішив переносити продукти в рюкзаку, безгучно пробираючись полем вздовж шанця. Так перетягав усе, що було в бусі, а це, на хвилинку, до 35-40 кг ваги на плечах, плюс автомат, плюс бронежилет. За ніч встигав три рази змотатись туди й назад. Ось тоді хлопці з позицій й сфотографували мене, завантаженого під зав’язку. А художник Володимир Чумак виготовив емблему: гори, сонце, і волонтер йде нагору з напханим продуктами рюкзаком…

Бус їде на фронт

Ніж бойовика Мозгового та інші сувеніри

 – Ваш кабінет нагадує музей з військовими раритетами. Подарунки з фронту?

– Так. Виготовляли їх на передовій, вручали, переважно тут, у Чернівцях, хлопці з нашої 80-ої бригади. Деякі з цих речей – в єдиному примірнику. Ось цей особистий подарунок, виготовлений з ящиків з-під “Граду”, на ньому написано “Ніхто, крім нас. Бєшеному!”. Хлопці зробили в Широкиному. А ось цей “снаряд” з надписом “Піт артилериста береже кров десанту” – зі Станиці Луганської. Таких сувенірів на передовій було виготовлено три, один  у 2017 році подарували мені бійці 80 бригади у військовій частині перед строєм.

Мені айдарівці з першого складу подарували ніж бойовика Мозгового, якого “зачистили” у 2015 році. Ніж –  як символ того, що всі, хто піде війною проти України, від війни й загинуть. Я дав гривню за ніж, так має бути. А “шашку” того виродка, якою він хизувався, подарували одному генералу.

І найдорожча пам’ять – це собака мого друга Андрія Захарова, який у 2016- му в Авдіївці підірвався на розтяжці. Захар – росіянин, був круглим сиротою, виховувався в інтернаті. Ми дружили з ним, це була золота людина. Собаку Мальвіну, з якою був на фронті, привезли разом з тілом, і я забрав до її себе. На жаль, Мальвіна важко захворіла, і два місяці тому померла. Це була єдина жива пам’ять про нашого Захарчика…

– Хто Вас охрестив “Бєшеним”?

– Хлопці на фронті. Вперше почув таке про себе влітку 2014 року в Слов’янську. Там така “заруба” була за місто, воно стало епіцентром подій в боротьбі за Україну.  Я діставався полями-лісами, вночі, без фар, не знаючи місцевості і якимось дивом потрапляв до хлопців. В  Слов’янську ніколи не був. Наші бійці самі були шоковані, коли я вперше заїхав на їхні позиції, але неймовірно зраділи, побачивши повний бус продуктів. Там мене й прозвали “Бєшеним”.

Ніхто ніколи не знав, що зі мною траплялось в дорозі. Під час однієї поїздки  осколок влучив через лобове скло і вийшов через задні двері. У машині отакенна дірка була на задньому сидінні. По мені снайпер на ходу двічі “змазав”, простреливши два задніх вікна. Було, що в колесо осколок залетів.

У 2014 році під Дебальцевим я потрапив під такий мінометний обстріл, що думав: кінець. З буса ящики з макаронами падають, бараболя з мішків розсипається, з причепа “тельбухи” висять. Я піддоном б’юся, швидше не можу їхати, і сам розумію: якщо вже з причепа все летить, то й я піду туди ж. Нічого, прорвався, я ж “Бєшений”!

Потім вже по всій лінії фронту називали мене так, наче змовились. Багато хто досі навіть не знає мого імені. Але це не важливо. В той час бралися до уваги справи. Уявіть собі, 6 поїздок на місяць на фронт у Дебальцеве, а це щоразу понад 7 тонн продуктів на “Спринтері” з причепом… Я не знаю більше таких людей, хоч волонтери їздили на передову в той час дуже часто. Не встигав відновлюватись. Приїжджав увечері, падав у ліжко і ранком о 7-й – знову в дорогу.

Не раз було так, що й за кермом засинав, і з машини вийти не міг, бо не чув ніг. Але в голові було одне: “А як їм там? А ті й ті сидять без продуктів”, постачання  ж не було ніякого. Бувало, заїжджаю до хлопців, а дехто дивується: “А це хто такий, звідки взявся і чому без супроводу? А, та це  ж “Бєшений”, він тут всі стежки знає, йому не потрібен  супровід”.

Слов’янськ, “переламне” місто

 

– Кому б Ви подякували за допомогу “Катарсису” в спорядженні буса на фронт?

–  Таких доброчинців дуже багато. Це Світлана та Ігор Галушкіни, які дуже багато допомогли фронту і грошима, і закупівлею продуктів та достачанням їх від доброчинців з усіх кінців області. Ця сім’я майже два роки день і ніч працювала на армію.

Це волонтер Роман Андріїшин, який досі  в команді, не втомився і завжди підставляє плече. Це працівниця Чернівецького Національного Університету Інна Сохацька,  разом з іншими плете маскувальні сітки для наших захисників. Лише за 2017 рік я забрав і відвіз на фронт понад 500 сіток, різних розмірів та кольорів: “брудний сніг”, “зелена трава”, “чорнозем”. До речі, чернівецька маскувальна сітка “Кікімора” два роки поспіль тримала перше місце за якістю, її придумав наш волонтер Андрій Бекета. 

З великою вдячністю згадую скромного вчителя із села Клішківці на Хотинщині Василя Марчука, який вигодував для армії кабанчика вагою понад 200 кілограмів. 

Доземний уклін багатьом навчальним закладам області та їхнім директоркам, які одягали фартушки і разом з вчителями та діточками кришили салати, замішували тісто,  крутили голубці –  усе для фронту. Прізвища усіх педагогів неможливо перелічити.

Величезне спасибі хірургові ЛШМД у Чернівцях Олександру Карлійчуку за допомогу фронту грошима, медикаментами, консультаціями та лікуванням поранених бійців. За сім років таких доброчинців було безліч, навіть не повідомляли свого імені. Одного разу такий добродій завіз понад 3 тонни риби, з яких ми виготовили тушонки для передової.

Знаєте, кажуть, що війна – це погано. Так, погано, але з іншого боку вона показала, хто є хто. До 2014 року у мене було дуже багато друзів, частина з яких відійшла, бо розділила нас за поглядами на війну.

 

 

“Декотрим журналістам варто камери на головах розбивати”

– Чого зараз найбільше потребують на передовій?

– Транспорту. Зараз на передовій 12 “живих” машин, які ми закупили і постійно “підхарчовуємо” запчастинами, ремонтуємо. Лише за 2017 рік волонтерами “Катарсиса”  відремонтовано й доправлено на передову 11 машин. І зараз чимало техніки “на руках”, ми не припиняємо робити цю справу. Багато автівок (26 чи 27), які ми купили за свої гроші, пропали на війні.  Я зараз латаю автомобіль “ренджровер”, пригнав з передової. Хочу до 20 жовтня поміняти в машині мотор, коробку і все, що потрібно, й віддати хлопцям. Я її притягнув додому “мертвою” . Це авто придбала 5 років тому, весь цей час “служило” в АТО. Машина “круто” нам обходиться, її бюджет – майже 40 тисяч. 

Хлопці потребують також запчастин для техніки, проводок для освітлення, олій, бензопил та ланцюгів для них, скоб, цвяхів, дошок і найголовніше – уваги, що про них не забули. Навіть, якби я приїхав без нічого,  були б раді. Ось вчора говорив з одним комбатом і кажу, що нічого зібрати з продуктів не можу, везу вам відремонтовану машину, а він у відповідь: “Нічого не кажи, я був дома недавно, все бачив. Наші й так не розуміють, як ти  це тягнеш”.

Ігор Гостюк біля пам’ятника Ігореві Гостюку

 

–  На відміну від інших волонтерів, Ви у соцмережах не виставляєте жодних фото чи відео з передової. Чому?

– Я категорично проти понтів. До того ж, Міністерство оборони заборонило фотографувати місця перебування на передовій. Вважаю, що деяким журналістам, надто з “Інтера”, потрібно камери розбивати на голові, бо вони реально здають секретні позиції.

Я з перших днів на фронті, було різне, але я про це не голосив на увесь Фейсбук. Для мене головне – привезти якомога більше продуктів та іншого на передову. Бо бачив деяких, які називають себе волонтерами: в “Спринтері” 12 людей і 10 коробочок, зате повний салон теле- та фотокамер, цирк на дроті. Вибачте, але війна – це не екскурсія, і піар на фронті – не волонтерство.

Іноді волонтери завдають серйозної шкоди армії.  Нашого земляка, який 11 місяців постійно виконував особливу місію на крайній позиції в Красногорівці, у Фейсбуці “засвітили” чернівецькі. Побували на позиціях, а потім вирішили попіаритись на його славі. Сусіди показали відео мамі цього спецпризначенця. А він перед тим їй дзвонив: “Ми хати людям будуємо в Київській області”. А ця мама, Божа душа, з 2014-го випікала для “діточок на війні” калачі, дуже смачні завиванці, пиріжки. Ми їй привозили муку, олію, все, що треба, а вона пекла на дровах. Побачивши відео, схопилась за серце, зателефонувала мені крізь сльози: “Ігоре, ти мені брехав, я так тобі, дитино, вірила!”. Що я відчував у ту мить, лише я знаю. Набрав хлопця і питаю, як це трапилось. Він каже: приїхали, фотографувались, знімали відео, і ми чітко домовились, що ці зйомки – суто для домашнього архіву, в Інтернет не потраплять.

Я почувався перед мамою останньою мерзотою. Так, казав неправду, але це для того, щоб вона у свої 70 років не переживала за сина. А цей Толя був крутезним воякою, давав “присмалити” сєпарам. Він та інші хлопці виконували серйозні завдання в тилу ворога, і їх ніяк не можна було “світити”. 

– Що можна зараз сказати про професійність української армії?

– Якщо порівняти її  2014-2015 роками і тепер, то різниця разюча. Наші солдати належно одягнуті, нагодовані. У нас “биті”  воїни, з великим стажем війни. Наприклад, бійці нашої 80-ої бригади з Чернівців на Миколаївському полігоні проходили спільні навчання з французами. Розумієте? Французи  вчаться військової справи у наших! 

Під Дебальцевим у 2015 в бою три хлопці відбивали танкову атаку. Билися як леви, з двох рук кидали гранати.. Ми потім ходили вимірювати відстань, бо повірили не могли, що можна з двох рук кидати так далеко гранати. Той вояк – звичайний чоловік років 50, до війни працював слюсарем в тракторній бригаді, ніяких бойових чи спортивних навичок не мав.

Ну, і фронтове побратимство заслуговує окремого слова. На одній з позицій служили двоє артилеристів, обслуговували гармату 152 калібру. Дідові – за 60, а його напарнику –  19 років. Коли хлопець застудився й зліг з температурою, старший дзвонив кому лише міг, до мене теж і благав купити ліки.  Той боєць так дякував, він за тією дитиною доглядав, як за своєю. Потім сталася біда з дідом, його поранило, але відмовився від госпіталю, бо не міг залишити самим молодого бійця. То його прооперували просто в бліндажі, і він залишився на позиції. Бачили б ви, як вже цей хлопчина за ним доглядав, мив і обтирав йому ноги, переодягав, годував… Розумієте, оце справжнє… Я таке бачив на власні очі.

З друзями-волонтерами

Батько привезеного 200-го з розпачу бив мене кулаками, а я не заважав йому. Бо розумію…

 – Якщо вже зайшлося про справжність на війні, то хто вони, ті справжні, очима Ігоря Гостюка?

–  Коли бачу у Фейсбуці фотографії деяких захисників, обвішаних медалями, які найдужче кричать “я воював!”… А я  знаю, що вони стояли на третій лінії і навіть не чули, як стріляють –  мене це обурює. Ті, які пройшли пекло війни, на очах яких гинули друзі, не кричать, що воювали. Живуть тихим, скромним життям, і ніхто про них не знає. У Чернівцях та й в області є багато людей, які найвищих нагород заслуговують, але вони –  “в тіні”. Бо справжні не потребують піару і цяцьок на грудях. Є люди, прізвища яких не маю права називати й сьогодні. У нас нема спільних фотографій, їхні сім”ї не ведуть сторінок у соцмережах. Це – легенди, від яких іноді залежали життя тисячі бійців. Про їхню місію ніхто не знає дома, вони, якщо й ходять на публічні тусовки, то стоять збоку, щоб не потрапити в теле- чи фотокамери. Ніхто не побачить  їхніх фотографій у формі, їх не чутно, але те, що вони роблять – сила. Я бачив матеріали: це і колони техніки підірвані, й інші військові операції…

Коли вони чують про “подвиги” деяких атовців, які розповідають про себе вигадані легенди, кулаки стискаються. Я обурююсь, чому не реагують, а хлопці кажуть: “Та, ну їх! Ми там боролись, а тут боротись не хочемо”.

 –  Дехто каже, що справедливих командирів на цій війні немає. Ви зустрічали на позиціях генералів Кульчицьких?

– Неправда, що нема. Я бачив полковників, які з підлеглими не лише кашу їли з одного казанка, але й усю чорнову роботу спільно виконували. Кажу про колишнього командира 128 бригади, прізвище, даруйте, без погодження не маю права називати. Коли я копав з хлопцями бліндаж, то не знав, що один із них – командир. Це – людина-легенда, він за кожного підлеглого горло перегризе. Одного разу я заїжджав до них на територію і на підйомі забуксував. А він в цей час їхав “джипом”, зупинився, дістав з багажника канат, витягнув. По-доброму посварив: “Ти можеш вантажити машину так, щоб вона могла сама їхати й не “вмирала?”. Я йому відповів: “Ні, пане полковникe, не можу!”. Справді не міг возити на фронт по 10 коробочок, як це дехто робить.

На передовій зустрічав чимало інших порядних командирів, які були бійцям, мов за батька рідного. Є такі комбати, які першими підуть в бій, а пацанів не пустять. В Красногорівці був випадок, ми сіли о першій ночі вечеряти, а тут по рації повідомили, що сєпар лізе. Командир хлопцям наказує прикривати його, вистрибує назовні і на БТРі починає відпрацьовувати. Коли все закінчилось, питаю: “Командире, а чого так?” А він каже: ” Я за кожного відповідаю, не дай Боже що, як потім мамі в очі дивитися? Я взяв 100 чоловік з дому, 100 чоловік повинен повернути”.

– Розкажіть про найважчі моменти на війні.

– Це втрата пацанів. Коли приїжджаєш на позиції і чуєш: того нема, того вбили, а ти з ними ще тиждень тому вечеряв за столом, розглядав фото діточок, якими вони хвалилися, слухав фронтові історії. І тобі кажуть: загинули…

Коли машина з “200-им” перетинає міст через Дністер в Атаках, а дружини й діти непритомніють у тебе на очах, і їхні зойки випікають душу. Коли мами на цвинтарі рвуться услід за синами лягти в могилу… Оце найтяжче. Щоб належним чином вшановувати загиблих героїв, ми усім складом “Катарсиса” прийняли рішення зустрічати тіла наших захисників на в’їзді в Чернівеччину, в с. Атаки. Я бачив, що так робилося в інших місцях.

На початку війни мені й самому довелось багато “200-х”  перевозити у різні напрямки України. Було так, що розвозячи загиблих з фронту, засинав за кермом, бо не витримували очі. Якось не міг дотягнути до потрібного місця  і змушений був лягти просто в машині, у якій перевозив п’ятьох загиблих.

Я був битий батьком одного із хлопців у Львівській області, коли привіз його сина на подвір’я. Тато в стані афекту кинувся на мене, молотив кулаками з усієї сили, а я руки зчепив за спиною і мовчки терпів побої. Що я міг сказати йому? Що я –  всього-на-всього волонтер, який  цю важку місію добровільно взяв на себе… Коли хтось думає, що  ображений на батька, то помиляється. Розумію, бо бачив, що з ним коїлось. Я, старший  чоловік, привожу йому на подвір’я дитину – 21 рік… Що той тато міг думати?

“Треба жити так, щоб сказали: “Твій дідо мав крутий норов, але патріот був справжній!”

Hіхто не бачив у Вас на грудях нагород, хоч зробили для фронту чимало…

– Моя головна нагорода – це і є те, що зроблено для фронту. І що Бог та мої ангели ці 7 років оберігали мене. Цяцьки на грудях –  не моє.

Надто після того, як мене подавали на орден Богдана Хмельницького. Дізнався про це, коли викликали в СБУ м. Краматорська і сказали, що подання було аж двічі від головлікаря лікарні Артемівська. Це  після того, як я з Дебальцевого вивозив бусом поранених. Уявляєте, сидить переді мною такий собі пихатий дядя з потрійним підборіддям і починає допитувати: як я там опинився, з якою метою, що робив? І розповідати мені, що я не мав права туди їхати. Я слухав його, і мене розривало.

“Як я там опинився?” А так і опинився! Привіз машину з продуктами  і бачу, що з Дебальцевого не встигають вивозити поранених. Я рвонув туди разом з іншими. Скількох поранених вивіз, не рахував. В голові було одне: поїхати, доправити, вижити. Там, до речі, познайомився з волонтером, нашим земляком В’ячеславом Чабаном, який весь Майдан пройшов з синами. Побачивши мою чорну від кіптяви машину, Славко почав розпитувати, чому вона в такому стані. Хлопці пояснили, що я всю ніч “300-х” (поранених – ред.) з дебальцевського пекла вивозив. Там тоді таке творилось, доки цигарку скуриш, 5-6 разів “122-ки” прилітало. То був жах, надто, в листопаді -лютому.

Те саме й у серпні, коли заходили в Дебальцеве, не встигали 200-х вивозити. Вантажили в що попало і як попало, аби тільки не залишати своїх на полі бою. Що я мав пояснювати цьому кабінетному есбеушнику?

Після цього сказав, щоб більше мене не чіпали з цим питанням. Мені нічого не треба. Всі ці залізячки на грудях нічого не вартують. Вартує саме життя. Пройшовши через різні випробування і побачивши на власні очі жахіття війни, зрозумів, що мої цінності змінились. Хоч якби мені до війни сказали, що ти, чоловіче, гроші  вивезеш, бізнес знищиш, здоров’я втратиш, плюнув би тому у вічі.

Завдяки Вам на Центральній площі Чернівців зявилась стела загиблим героям війни.

– Ідея, ініціатива й справді мої, a все розроблялось спільно з “Катарсисом” та обласною асоціацією ветеранів війни. Тут, в майстернях, ми зварили саму стелу. Рамки до фото безкоштовно виготовили волонтери зі Сторожинця. Фотографії роздрукували в фотоательє по вул. Франка у Чернівцях. Зайшов туди і питаю у майстра: “Скільки коштує роздруківка одного фото?”  – 70 гривень. Я приніс флешку, фотограф відкрив і питає: “Що це таке?”. Пояснив задум. Той чоловік, навіть імені його не знаю, роздрукував усі 90 фотографій, не взявши ні копійки. Ті перші рамки  всі у мене зберігаються.

Потім ми міняли фото на стелі ще раз, вже на склі, щоб не вигорало.  У мене двічі на території зупинялась робота, всі працівники займались виготовленням портретів.  Андрій Пуздряк, Андрій Моцок та  Роман Андріїшинз  асоціації ветеранів війни монтувати їх на площі. Зараз біля стели героям волонтери проводять Подзвін за героями, які загинули на війні, збираються ветерани, приходять люди, приносять квіти, лампадки.

Тепер, сподіваюсь, ми з допомогою влади та громадськості встановимо нашим воїнам пам’ятник. Було, хотіли встановити його в районі готелю “Черемош”. Я з тим геть не згідний: “Черемош”, ринок, сміття, купа транспорту, перехрестя  і на якомусь малому клаптику – монумент загиблим хлопцям?! Йому там не місце. І яке ми після цього патріотичне місто? Таке багате, але таке бідне на справжніх українців.

– В Україні споруджено єдиний памятник волонтерові  –  Вам. Чия була ініціатива?

– Я досі трохи шокований, коли по щирості. Залефонували якось друзі з Кельменців і наполегливо запросили нас з дружиною 1 травня в гості. “В парку буде свято…” Приїхали, бачу багато знайомих волонтерів, атошників з Києва, Полтави, Харкова, Вінниці. Ми з Анжелою вітаємось, обіймаємось, бачимо збоку щось велике, накрите прапором. Пішли далі, шашлик смажиться, всі веселі, святково одягнуті. Звернув увагу, що якось дивно на мене люди поглядають. Не міг зрозуміти і питаю друга: “Славку, що за “движ?” “Зараз усе побачиш”. Ми далі спілкуємось, і тут я чую голос Слави: “Бєшений!”. Повертаю голову, а він знімає прапор. І я  вмлів. Переді мною пам’ятник…  мені.  Перше, що вичавив з себе, був якийсь дурний жарт: “Н,у якщо пора, то вже прикопаєте”.

Потім хлопці розповіли, як виникла ідея, як споруджували. Я цілий вечір тоді пив і зовсім не п’янів. Як дізнався від побратимів, це було колективне рішення бійців практично з усієї лінії фронту – “Айдару”, 128 бригади, 25-ої, 80-ої та інших. Коли почули, що нагорода за Дебальцеве пішла іншій людині, а не мені, то вирішили по-своєму. Займався встановленням у Центральному парку Кельменців мій друг В’ячеслав Чабан. Ще я дізнався, що хлопці хотіли поставити цей пам’ятник у Чернівцях, але їм відмовили, сказали, що нема місця. А хлопцям щиро вдячний. Не чекав.

Хто Ваш головний мотиватор у житті?

– Моя дружина. Вона розуміє, підтримує, хвилюється, коли їду на передову, коли повертаюсь, втомлений, назад. Чекає. Я знаю, що їду в тепло, в рідні обійми, в затишок. Думка про це береже мене. Ми з нею досі ходимо, тримаючись за руки, нам так добре. Коли буваємо на морі, на руках несу її у воду, бо не вміє плавати. Мені один друг каже, “Що ти її, як малу дитину?..”. А я відповідаю: “Брате, нема нікого ріднішого, для чого мені скупитися на любов і почуття”?

– Дома не дорікають, що Ваш бізнес, фактично, пішов на армію?

– Дома у нас повне порозуміння. Мені ніхто ніколи не дорікнув у цьому. Навпаки – дружина дуже активно допомагає фронту. А ось деякі друзі по бізнесу люблять вколоти:  “Ти тримав четверту частину Західної України по склу, а тепер – бомж”. Я відповідаю: “І що? По-перше, не бомж, ще заробляю на хліб і до хліба, нам вистачає.  Маю дружину, сина, доньку, онучку, мама жива-здорова, і я щасливий. Користі з ваших грошей і  маєтків, якщо у вас життя нема, і душа порожня, ви поваги від людей не маєте. Декому кажу все, що  про них думаю. Мені повторювали не раз, що я дурний, але  залишуся тим, ким є. Треба жити так, щоб сказали: “Твій дідо мав крутий норов, але патріот був справжній!”

Анна Данилюк, Заслужений журналіст України, Global Village

One Comment
  1. Ігору Костюку справжнє народне визнання і низький уклін. Та не тільки йому, а всім захисникам- воїнам, волонтерам, лікарям, не байдужим людям з Чернівців, Клішківців, Кельменців. Ви заслуговуєте шани і найвищої нагороди. Завдяки ВАМ УКРАЇНА Є! Що не скажеш про чернівецьких чиновників. Анні Данилюк спасибі, що донесла на загал правду про ГЕРОЇВ. Анічка, сильно і хвилююче. Такого матеріалу вистачило б не на одну статтю. Окопи і ранені бійці… наче сама побувала на фронті… Журналістського запалу, щасливих людей, таких як “Бєшений” на твоєму творчому шляху!!!

Напишіть відгук