Перші українці в Канаді: їх цькували за вишиванки, а жили в землянках

“Злидні, які я пережила в Канаді, не списав би і на воловій шкурі. Бо не досить, що через 22 роки дерла пні в Альберті, то чоловікові забаглося ще Британської Колюмбії, і там кедрові пні через 15 років добували. Там муж і помер, там втратила я і одинокого сина. Я повернулася до дочки в Альберту, беру тепер старечу пенсію. Як нагадаю собі ще рідний край та свої роки молоді, то з жалю серце мало не трісне. Канада, може, добра країна, але не для мене” – типовий спогад однієї з перших українських мігранток до Канади. Історична розвідка Усті Стефанчук.

Українські еміґранти першої хвилі, приїхавши до Канади зіткнулися не лише із важким кліматом, необжитими хащами і щоденною каторжною паханиною. Вони стали жертвами цькування і всіляких несмішних кпинів. Як не дивно, частинно приводом до насмішок і неприйняття був їхній одяг.

Для розуміння, здебільшого ранні поселенці брали в таку далеку дорогу на інший край світу найкраще, що мали. Найміцніше взуття, найтепліші кожухи і найпарадніші сорочки. І от саме те, що навіть мешканець найменшого віддаленого села Західної України вважав своєю гордістю, що сучасні українці ( які знаються) вважають символом країни і найціннішим скарбом, для неукраїнців ( передусім- британців ) виглядало ознакою дикунства. Наші барвисті, фантазійні, густо вдекоровані сорочки і кептарі, цвітасті плахти і спідниці дуже вже дисонували з однотипним фабричним вбранням британців, чи навіть французів початку ХХ ст. Це ще одна площина, де українці сприймалися на рівні з тубільними (цькованими, безправними) народами – індіанцями.

Тільки це – вже інша історія. А та, що стосується початку української громади в суворій північно-американській країні, виглядала так:

“Було це в кінци місяця вересня 1899 року, як нас сім фамілій – п’ять з Буковини і нас дві з Галичини приїхалисмо до Страткони в Альберті”. Цими словами з різними варіаціями починаються спомини більшості українських ранніх переселенців до Канади. Сам приїзд для значної частини  був лише початком поневірянь, але вони ще про це не знали… Ці конкретні спомини, якими я сьогодні поділюся записані від Марії Юрійчук, 1873 р.н. чия розповідь важлива тим, що передає історію переселення з уст жінки, показує її досвід і її відчуття від пережитого. Переважна частина спогадів ранніх переселенців були записані від чоловіків і це, очевидно, дає нам дещо інший наратив.

Доля жінок, ранніх еміґранток, несправедливо мало проговорена і досліджена. Сама довга дорога в кілька тижнів, а то і місяців, з дітьми, з клунками, без можливості помитися, з вошами і хворобами, без належної медичної опіки варта окремої книги.

“Мій чоловік був моцний і здоровий, але невторопний гуцул. Нас називали гуцулами бо булись-мо з Галичини, з Карпат. Десь вчув в селі, що люди вибираютсі до Канади, і він собі на “на галай, на балай” забагнув Канади. Не подумав, що то не штука до Канади заїхати, але як там жити… “

Після важкої дороги люди переходили кордон, певний час чекали на перевірку усіх документів на тимчасових станціях в портових містах, наприклад у Монреалі чи Галіфаксі. Тут знову могли чекати кілька днів чи тижнів (залежно від черги, ситуації з документами тощо). Тоді потягом через цілу Канаду їхали, скажімо, до Альберти чи Саскачевану.

Але починалися нові проблеми: жінки з дітьми осідали в перечікувальних пунктах, бо на готелі, ясна річ, мало хто мав гроші. Ці пункти виглядали часом, як вокзал в Лавочному, де під стінами сиділи переселенці з клунками, дітьми, скринями, там же ж готували їсти, там же й спали. Знову, без можливостей помитися як слід чи випрати речі після місяців в дорозі. Жінки з дітьми могли сидіти там настільки довго, поки їхні чоловіки шукали наділ для поселення. Це могло статися одразу, якщо пощастило (було достатньо грошей, хтось знайомий в конкретній місцевості, можливість порозумітися з урядовими клерками, які роздавали землю). Або тривати тижнями. Чим пізніше приїжджали переселенці, тим важче було знайти землю ближче до міст, і їм доводилося їхати сотні миль в глибину провінції, щоб шукати відповідний наділ.

Щасливе отримання своєї землі також ще не означало, що проблеми позаду. Часто, внаслідок витрат на дорогу, селянська родина залишалася без грошей. Чоловік ішов найматися до праці в місті. Жінка ж, немобільна, без знання мови, без правового статусу (розмови про бізнес і будь які справи вирішувалися між чоловіками) була залишена знову сама з дітьми. Нехай цього разу на своїй власній землі. Але власна земля в цьому випадку означала наділ з чагарниками, мочарями, зарослями і, в найкращому випадку, землянку для ночівлі, яку переселенці дали раду викопати в перші дні на новому місці. Так, саме із землянки-бурдею починалася перша ніч на новому місці. Перша хата з’являлася не одразу, а коли вдалося заготувати достатньо дерева, знайти охочих помогти в будівництві (часто – сусідів-українців. Якщо такі були, будували хати один одному до спілки). Але це не завжди, бо в перші роки чоловіки йшли в найми до міста заробити.

Отже, за відсутности чоловіків, перші основні роботи на отриманому надалі жінки провадили самотужки: корчували дерева, орали (часто самі запрягаючись в борони), будували прихисток. Все ускладнювалося сусідство з дикими тваринами, зокрема, ведмедями і вовками, кліматичними умовами (40 градусними морозами і 6 місяцями снігу), відсутністю комунікації, медичного догляду.

Дитяча смертність в родинах ранніх переселенців була вражаючою  – без лікаря, без ліків, з незнаними травами і зіллями люди могли сподіватися тільки на Божу волю… Свого часу в експедиції в Саскачевані мені трапилося на цвинтарі 4 однакові могилки, де рік за роком вмирали новонароджені “улюблені сини Ганни і Василя Тодорійчуків” – Яків, Прокіп, Сильвестр. А після народження останнього (без імени) померла сама породіля, син пережив маму лише на місяць…

Чому я це все пишу? Щоб було більше розуміння про долю ранніх еміґрантів, надто жінок, чиїми силами постали ферми, села, церкви, і про що майже не говориться. Щоб показати: з приїздом до Нового Краю доляри на голову нікому не падали, а “кращі умови” вигризалися щоденною важкою працею і слізьми.

“Злидні, які я пережила в Канаді, не списав би і на воловій шкурі. Бо не досить, що через 22 роки дерла пні в Альберті, то чоловікові забаглося ще Британської Колюмбії, і там кедрові пні через 15 років добували. Там муж і помер, там втратила я і одинокого сина. Я повернулася до дочки в Альберту, беру тепер старечу пенсію. Як нагадаю собі ще рідний край та свої роки молоді, то з жалю серце мало не трісне. Канада, може, добра країна, але не для мене.” – Марія Юрійчук, Гемлін, Альберта

На двох перших фото вгорі: землянки (бердеї) з гілок та каміння, а також хати-мазанки, створені за зразком тих, що лишилися в Старому Краю.

На своїй не своїй землі

Устя Стефанчук м. Едмонтон, Канада

Фото: Ustia Stefanchuk

Див. також Як московські батюшки «віджали» українські церкви – в Канаді