Без вини страчений – історія українського мігранта в Канаді

“Незадовго до повішення Дмитра Багрія відвідали жінки з місцевої церковної гільдії і, серед іншого, передали йому маленький букет квітів. Хлопець тоді сказав, що це останні квіти, які бачить в житті”.

Історія, яка мене не відпускає, відколи я вперше про неї дізналася. Доля хлопця, яка вразила так боляче, що шукаю і перечитую інформацію про нього знову і знову, намагаючись знайти щось нове. І постійно застигаю на його фото.

На ньому  – Дмитро (Майк) Багрій. 15-ти літнім юнаком його забрали з вулиці в Монреалі і відправили до табору інтернованих Валкартьє (Один з подібних – на фото нижче).

Там хлопець, по суті, зовсім ще дитина, став в’язнем номер 73. Через певний час його перевели в інший табір в Спіріт Лейк. Після терміну в таборі Дмитра разом з іншими колишніми інтернованими канадський уряд “працевлаштував” на будівництві каналу.

Багрія звільнили від повинності обов’язкової роботи в 1916 році. Інформація про нього з’являється знову у 1920-му, коли його було засуджено разом із чотирма іншими чоловіками за пограбування робітника, яке закінчилося вбивством. Згідно зі свідченням підсудних, револьвер одного з них вистрілив випадково. Кожен з них наполягав, що вони ніколи не мали наміру вбити когось. Тим часом, болгарський робітник на ім’я Філіп Янов був застрелений і пограбований.

Лише двох учасників “банди” було засуджено до страти через повішення, один з них –  Багрій. Інші фігуранти отримали довічне ув’язнення (вирок згодом був переглянутий і пом’якшений).

Відомо про кілька спроб апелювати рішення суду в справі Багрія, високі урядовці зверталися з проханнями замінити кару смерті на ув’язнення. Колега Багрія, який очікував страти разом з ним, свідчив що Дмитро не брав участі в плануванні й організації, навіть не був поряд під час смертельного поранення Янова. Але жодна із спроб захистити Дмитра  не мали успіху. Його батько Никола, який також був інтернований в іншому таборі, намагався апелювати і пояснювати обставини, в яких опинився він і його син. Звертався до офісу керівництва Операції з інтернування, до уряду, до прокурора… Врешті, вже по смерті Дмитра отримав від уряду лише компенсацію – гроші, зароблені сином впродовж “працевлаштування” та інтернування.

Мені траплялося кілька згадок про цю історію в Інтернеті і деяких виданнях, присвячених операції з інтернування. В книзі Сандри Семчук, знайшла сумний епізод. Незадовго до страти Дмитра Багрія відвідали жінки з місцевої церковної гільдії і, серед іншого, передали йому маленький букет квітів. Хлопець тоді сказав, що це останні квіти, які бачить в житті.

14 січня 1920 року вирок було виконано.

На фото – Дметро Багрій (так він себе підписував в документах) перед стратою.

Мені видалося дуже важливим те, як розповідає про цей трагічний випадок в своїй книзі авторка – Сандра Семчук. Вона пояснює історію цього хлопця і несправедливости, вчиненої йому і його родині в загальному контексті канадської політикиі інтернування і ставлення до чужинців. Називає це відголоском, прямим наслідком цієї політики. З одного боку, це історія про зламане системою життя молодого хлопця, фактично, дитини, який не зміг стати на ноги після ув’язнення. З іншого – упереджене ставлення до вихідців з Австро-Угорщини, як ворожих чужинців, яке, врешті, стало причиною форми покарання.

Тіло Дмитра Багрія було перепоховане аж у 2012 році стараннями української громади, над ним відбули панахиду, і його останки знайшли свій спочинок на цвинтарі Бічвуд в Оттаві.

Подумала, що як буду там, то обов’язково відвідую могилу Дмитра і принесу йому квітів.

На своїй не своїй землі

Устя Стефанчук, м. Едмонтон, Канада

Фото (Дмитра): власність Peterborough Museum and Archives, тут подане за книгою “The stories where not told” by Sandra Semchuk; https://www.ctvnews.ca/