“Життя, вирване з корінням” – британський журналіст Малколм Маггерідж про Україну 1933-го

 

Диявольський порядок, який міг вигадати лише більшовик-єврей – коли народ знищує себе сам“.

Репортер лондонської The Morning Post Малколм Маггерідж став одним із небагатьох західних журналістів, хто розповідали світові правду про Голодомор. Прикметно, що перед поїздкою до СРСР був палким прихильником комунізму. Однак, побаченa в Україні  “жахлива картина людських страждань” повністю змінила його погляди. Нижче – фрагменти серії статтей Маггеріджа, об’єднаних спільним заголовком “Викрита Росія”.

 

Диктатори пролетаріату: “свинцеволиці” монголи та ситі євреї з ГПУ

Якщо ви зараз поїдете до України чи Північного Кавказу, надзвичайно красивих країн, які раніше були серед найродючіших у світі, то побачите їх  пустелею. Поля, задушені бур’янами та занедбані; відсутність худоби чи коней; села, здавалося б, безлюдні. Якщо й зустрінете селян, то справді знедолених, часто їхні тіла – набряклі від голоду, ці люди –  невимовно бідні.

Розпитавши, почуєте, що хліба вони не бачили вже протягом трьох місяців. Залишилася хіба-що картопля та трохи пшона, і зараз вони рахують кожну картоплину, бо знають, що нічого іншого не матимуть їсти до літа. Вони також скажуть, що багато хто вже померли від голоду, і що багато хто помирають щодня; що тисячі були розстріляні урядом, а сотні тисяч – заслані. Що це злочин, який карається смертним вироком без суду: якщо в їхніх хатах раптом знайдуть зерно.

Тут і далі, (крім останнього фото) – радянські пропагандистські плакати часів колективізації.

Однак, це вони розкажуть лише тоді, якщо поруч не буде жодного солдата чи незнайомця. Побачивши уніформу або когось, чий вигляд свідчить про  належне харчування, і кого вважають комуністом або урядовцем, селяни одразу змінюють тон. Запевнять, що у них є все: їжа та одяг, яких тільки серце забажає, що вони люблять диктатуру пролетаріату і вдячні за благословення, які вона їм принесла.

Неможливо описати страхіття всього цього. Я бачив в Індії села, спустошені холерою. Це було жахливо. Це були мертві терени. Проте, пошесті минають, і я знав, що ті місцевості знову наповняться живими людьми. Я бачив бельгійську провінцію, зруйновану війною. Вона теж була неживою. Але війна закінчилася, і я знав, що туди знову повернуться мешканці.

Тим часом, села, спустошені більшовиками, страшні зовсім по-іншому. Це так, ніби там ніколи більше нічого не виросте. Селяни, їхнє життя – вони вирвані з корінням, і наче стали привидами, які ще блукають по тих місцях, де колись жили і були щасливими.

Чи це колись припиниться? Я запитував себе, спостерігаючи за  солдатами, байдужими до страждань селян.  Деякі з них виглядали, як справжні монголи з вузькими очима і свинцевими обличчями. Серед них виділялися члени ГПУ – добре вбрані, ситі, чимало з них – євреї. Всі вони виконували накази диктатури пролетаріату, знищуючи життя та душу країни, наче варвари.

Це саме ГПУ вирішує, що український селянин є класовим ворогом. Бо заховав у своєму будинку кілька пудів зерна, щоб прогодувати сім’ю протягом зими, коли все інше було реквізовано урядом. Відповідно, такого селянина або розстрілюють, або вивозять.

Більшовики виправдовують класову війну тим, що це необхідно для досягнення стану безкласовості. Насправді, однак, її керівники еволюціонували у правлячий клас, більш привілейований і могутній, ніж будь-який інший у світі. Він має владу життя чи смерті над усім населенням і є геть безвідповідальним, реалізуючи свої привілеї. І ось так кожен шар класових ворогів, який знищується, виявляє інший, який теж потрібно знищити. Це гірше, ніж  громадянська війна. Це народ, який воює сам із собою, війна пролетаріату за пролетаріат пролетаріату. Саме диктатура пролетаріату блокує диктатуру пролетаріату.

 

 

Диявольський план, передумови голоду

Росією завжди керувала військова диктатура, а населення протягом століть використовували для реалізації терористичних методів. Але особливість більшовицького керування, що поширило ці методи на всі сфери життя. Саме це і буде причиною остаточного падіння комуністичного режиму.

Разом з тим, радянський спосіб господарювання виявився нежиттєспроможним. Промислові підприємства, які вражали розмірами, тим не менш, не могли виготовити потрібної кількості необхідних товарів. Селяни, десь 90 відсотків населення, втомилися забезпечувати та оплачувати соціалістичне будівництво й голодувати. Вони їли свою худобу та коней і знехтували своїми полями. Внаслідок чого робітники фабрик стали страждати від нестачі продовольства, а уряд – від нестачі валюти. Дуже знецінився радянський рубль.

Для вирішення ситуації уряд звільнив велику кількість робітників – наприклад, лише у Харкові – 20 000. Також було видано найсуворіші нормативні акти щодо витрат, це призвело до затримання заробітної плати на кілька місяців.

Заводську дисципліну посилено вилученням розподілу їжі з рук кооперативів, над якими споживачі мали певний контроль. Тепер про їжу вирішує керівництво заводу, воно карає за млявість, навіть за єдиний пропущений день роботи без медичної довідки. Остання, до речі, майже недосяжна через нестачу лікарів. Покарання за це – вилучення пайових карток, тобто голод.

Ця програма, природно, призвела до безробіття, і особливо яскраво диктатура пролетаріату вивляється в боротьбі з цим явищем – або ж позбавленням людей паспорта. У малій радянській енциклопедії паспорт визначається як “найважливіший інструмент у руках поліції в так званій поліцейській державі. Паспортна система діяла в дореволюційній Росії. Радянське законодавство не знає паспортної системи”.

Попри те, що “не знає”, згідно з нещодавно опублікованим указом, лише особам, яким видало паспорти ГПУ, дозволяють жити у більших містах. А всі інші повинні виїхати зі своїми сім’ями протягом десяти днів до голодної сільської місцевості. Декрет спрямований нібито проти “класових ворогів”, або кожного, кого влада з будь-якої причини не схвалює. Насправді ж, метою є позбавлення міст від безробітних.

Уявіть, що це означає! Уявіть, який це жах! Лише в Москві органи ГПУ відмовили в паспортах щонайменше мільйону заявників!

Це диявольський порядок, який міг вигадати лише більшовик-єврей, останнім часом він перетворюється на своєрідну торгівлю людьми. У газеті “Ізвєстія” кілька разів з’являлася така реклама: “Компанія “Інтурист” повідомляє, що розпочне підготовку документів для радянських громадян, які бажають назавжди виїхати за кордон, після отримання дозволу заявника на отримання іноземної валюти за межами Радянського Союзу. Ціна паспорта становить 500 золотих рублів (близько 80 фунтів стерлінгів) для трудящих мас і 1000 золотих рублів для громадян, що належать до інших класів”.

Тим часом, середньомісячна заробітна плата некваліфікованого працівника становить від 100 до 150 рублів. Це також означає, що він не може купувати продукти на ринку, де м’ясо коштує двадцять рублів за кілограм, а масло – шістдесят п’ять рублів. Тож робітник повністю залежний від своєї хлібної пайки. Якщо її забирають, він голодує.

 

 

Полтавщина: Голоду  нема, але поширена смертність від недоїдання

Я прибув до Полтави, мальовничого міста, розташованого на пагорбі над річкою Ворскла. Це –  місце однієї з вирішальних битв російської історії, де цар Петро розгромив шведського короля Карла XII. Тим часом, у ХХ ст. Полтава ж здобула погану голодну репутацію протягом минулих зими та весни. Багато чуток про надзвичайні труднощі та страждання, пов’язані з голодом і які дійшли до Москви, зосереджувалися саме навколо Полтави.

З метою загального огляду місцевих умов я звернувся до пана Межуєва, керівника місцевого Радянського виконавчого комітету. Він розміщений у просторій будівлі, що дивиться вікнами на парк, ймовірно, це був дім генерал-губернатора царських часів. Пан Межуєв, типовий українець із чорними вусами, був люб’язним,  відповідаючи на мої запитання. Він також посприяв двом моїм поїздкам за місто, щоб отримати уявлення про сільські умови.

Межуєв  характеризував урожай цього року як чудовий, у середньому понад двадцять бушелів зерна з гектара. Площа, засіяна навесні, становила 37 500 га, що вдвічі більше, ніж у минулому році. Незважаючи на те, що кількість коней зменшилася з 8000 до 4800.

“Наскільки правдиві чутки про дефіцит їжі на Полтавщині минулої зими та весни?” – поцікавився я. “Елементи голоду були”, – відповів. Межуєв, ретельно зважуючи слова. “Тобто, смерть від голоду. Але розповіді в емігрантській пресі про масове голодування – це нісенітниці. Найкраще їм спростування – це наша вдала весняна посівна та хороший урожай”.

Відтак керівник виконавчого комітету виклав цікаві деталі стосовно допомоги, яка була організована в його районі. Влада прилаштувала дві тисячі безпритульних селянських дітей: 1500 з них розподілено між сім’ями, які бажали піклуватися про них у колгоспах, тоді як 500 організували в дитячій комуні.

Я також дізнався, що 6000 колгоспиків були скеровані на вугільні шахти басейну Донецька, де вони могли знайти хліб і роботу. А ще 2400 осіб, які потерпають від гострого недоїдання, пройшли лікування в центральному медичному пункті. З них близько 10 відсотків померли. Ці заклади, як заявив пан Межуєв, займаються кожним випадком [голодування].

Моє власне спостереження після подорожей по регіону: допомога була доступнішою для 12 000 селянських сімей району, які пристали до колгоспів. Але значно менше –  для тих 2500 родин, що, як і раніше, намагалися підтримувати індивідуальне господарство.

“То, все ж таки, чи є у вас голод?” – поцікавився я ще раз. І отримав  відповідь: “Фактичного голоду чи смерті від голоду нема, але поширена смертність від хвороб через недоїдання”.

 

В Голодоморі винні націоналісти-“шкідники: анатомія брехні в західній пресі

Остання вражаюча фраза про “смертність від недоїдання” також звучала в московській депеші “Нью-Йорк Таймс” від 30 березня 1933 р. Вона ж стала класичним прикладом применшення трагедії серед іноземних репортерів. Це достатньо характеризує нашу неспроможність чесно повідомити про моторошний російський голод 1932-33 рр.

Поруч з Волтером Дюранті, американським репортером, який найбільш послідовно прикрашав радянську дійсність, був Луїс Фішер, ідеологічно відданий радянському комунізму ще з 1920 року. Але, коли приїхав в Україну в жовтні та листопаді 1932 року, був уражений побаченим.”У Полтавській, Вінницькій, Подільській та Київській областях – важкі умови”, – написав він тоді. Та відтак – зовсім інше: “Я думаю, що в Україні зараз ніде немає голоду – врешті-решт, вони щойно зібралися в урожай. Хоч це й був поганий урожай”.

Спочатку Фішер критикував радянську програму закупівель зерна, оскільки вона створювала продовольчу проблему. Тим не менш, до лютого він прийняв офіційну сталінську точку зору, звинувативши в проблемі українських контрреволюційних націоналістичних “шкідників”.

“Здавалося, цілі села були забруднені такими людьми, яких довелося депортувати до таборів та на гірничі роботи у віддалених сільськогосподарських районах, що зараз тільки вступають у свою новаторську стадію” – писав Фішер. Ці кроки, як він наполягав,  “були нав’язані Кремлю, але Ради, тим не менш, навчилися мудро керувати державою”.  

Фішер виступав з лекційним туром по США, коли в пресі вибухнула історія про Голодомор Гарета Джонса. Але на запитання про мільйон загиблих з 1930 року в Казахстані Фішер відреагував знущальною реплікою: “Хто їх рахував? Як взагалі хтось міг пройти країною, нараховуючи мільйон людей? Хоч, звичайно, люди там – голодні та відчайдушні”.

Історія Джонса також застала зненацька й Дюранті. Але він стверджував, що Джонс вигадав “велику страшну історію”, засновану на “поспішному” та “неадекватному” погляді на сільську місцевість, який базується на враженнях від сорокамильної прогулянки селами навколо. Дюранті заявив, що провів всебічне розслідування і не виявив жодного голоду. Незважаючи на те, що визнав: дефіцит продовольства став гострим в Україні, Північному Кавказі та басейні Нижньої Волги. Однак, пояснював це безгосподарністю та нещодавно страченими “змовниками” в комісаріаті сільського господарства.

Незважаючи ні на що, він писав: “Фактичного голодування немає, але дуже поширена смертність від хвороб через недоїдання”. Але, на переконання Дюранті, мета виправдовувала засоби: “Якщо сказати жорстоко, то омлет не можна зробити, не розбивши яєць”.

На це Джонс відповів, що дотримується своєї історії і закликав до відповідальності журналістів, яких “цензура перетворила на майстрів евфемізму та приглушення гостроти проблеми”. “Даючи голоду чемну назву “нестача їжі” чи “розповсюджена смертність від хвороб через недоїдання” ви просто пом’якшуєте слова про те, що відбувається насправді – голодну смерть людей”.

https://www.garethjones.org/soviet_articles/morning_post_4.htm

Малколм Маггерідж (1933 р.), The Morning Post, Лондон, Велика Британія (переклад з англійської).

Фото: https://artbulvar.com/, https://www.sovposters.ru/, https://antikvar.ua/, https://www.reddit.com/

Картина:  “Остання дорога”, Ніна Марченко https://education.holodomor.ca/