“Вирятували нас, українців, індіяни…“

Про те як одні перші допомагали іншим першим: корінні мешканці Канади нашим у ній поселенцям.

Одна з найбільш цікавих, але найменше досліджених тем в історії ранніх українських переселенців в Канаді – взаємовідносини з представниками корінних народів (загалом сьогодні це приблизно – 1 670 000 чоловік), зокрема, з першою нацією, індіанцями (977 000). Бо є ще метиси, 587 000) та інуїти (ескімоси) (65 000). Три окремі великі групи. На території Канади проживають близько 50 саме індіанських народностей, вони представлені 600 громадами по цілій території країни, зі своїми племенами, посілостями і мовами (понад 60 різних аборигенських мов). Найбільші з-поміж цих індіанських груп – Крі (350 000), Оджибвей (160 000), Мікмак (60 000).

Логічно було б припустити, що українським еміґрантам доводилося перетинатися з тубільним населенням, хоч, дотепер, єдині згадки, які я зустрічала на цю тему – це або художня література, або таки трохи спекулятивні спроби створити такі взаємини там, де їх, ймовірно, ніколи не було. Доводилося мені чути, наприклад, про те, як корінні народи вчили ранніх українських поселенців давати собі раду з суворим кліматом, дичиною і розумітися на лікувальних рослинах.

Втім, жодного документального, наукового підтвердження таких розповідей я не знаходила.

І от вперше, і зовсім несподівано, натрапила на спомини реальної людини про враження від знайомства та спілкування з індіанцями.

Отже, фрагмент розповіді Марії Юрійчук з містечка Гемлін, Альберта про приїзд до Канади 1899 р.: “Думали ми, що до ранку буде нам “амінь“ – так позмирзали, що аж зубами затинали. Я тоді проплакала свою долю і проклинала чоловіка і його Канаду. Вже пізно перед полуднем заглянули до нас індіяни, які мешкали недалеко на берегах річки і прийшли подивитися, що то чорніло на змулиську, і так нас забрали до своєї старої хати. Там загріли чаю, дали нам якихось сухих коржиків, і ми ледве огрілися. Діти не так померзли, як ми обоє з чоловіком. Вони через ніч спали, бо я прикрила їх периною, яку ми везли зі Старого Краю.

Але ми дуже перестудилися, бо ходили по воді і силувалися трутити сплав (зіштовхнути пліт на воду – ред.). Того часу я до смерти не забуду. Подумайте, на ріці, в болоті, кругом вода, а снігом сипле до безтями! А тут – пуща, і ми не знаємо, де ми знаходимося, і як далеко нам ще прийдеться плисти, а хоч шукати за людьми, аби помогли нам сплав струтити у воду. Щастя велике від Господа Бога, що заглянули на наш сплав індіяни, і Пан Біг прислав їх з цікавости до нас подивитися. Бо якби не вони, то приходиося нам там пропадати.

Вирятували нас індіяни чабакою, котрою вони, певно, через цю ріку на другий бік переходили. Все було забрати гаразд, але з нашою скринею знова був клопіт.

Як вже трохи ми відігрілися, індіяни старалися до нас щось говорити, але ми їх зовсім не розуміли. Мого чоловіка ще в Едмонтоні навчили, що як здибле когось по дорозі, аби казав “ мі ґов гомстед, Пасічний, Вікторія (місто на узбережжі, Британська Колумбія)”. Це він і говорив до індіянів.

Вони, мабуть, його зрозуміли і питали “ю ґалішен?”.  Мій чоловік не знав, що то слово значило, але махнув головою, що так. Вони тоді викликали його надвір і почали показуувати на горб і на стежку, казали йти туди, бо там мешкає Стефан Рацой, “ґалішен”. А це було десять миль дороги (16 км), бо показували на пальцях в обох руках. Чоловік їх зрозумів і пішов. А я з дітьми лишилася з індіянами. Були і в них діти, хотіли до моїх говорити, але одні других не розуміли”

На двох перших фото вгорі – представниці народу Крі в провінці Саскасеван та українські першопоселенки з Буковини поблизу Смокі Лейк  (з фондів Провінційного Архіву Альберти та Саскачевану ).

На своїй не своїй землі

Устя Стефанчук, м. Едмонтон, Канада

Фото: На своїй не своїй землі, https://www.shumka.com/