Моніка Левінські: “Як мене “кидали під танки”

 

Сповідь 20 років після того – як з недосвідченої дівчини зробили цапа-відбувайла у великій політиці. Та чому перша найбільш відома жертва публічного цькування (буллінгу) знайшла сили йти далі. (З дописів Моніки Левінські для американського журналу Vanity Fair).

 

Шоу року. Та багатьох наступних

“Як воно Вам – почуватися королевою мінету Америки?” Це – одне із запитань від аудиторії. Був початок 2001 року. Я сиділа на сцені нью-йоркського Cooper Union під час фільмування запитань та відповідей для документальної стрічки HBO. Про мене. В залі зібралися сотні людей, переважно, студентів. Чимало –  з роззявленими ротами, ніби в роздумах –  чи наважуся відповісти на це запитання?

Головною причиною, чому я погодилася взяти участь, була спроба скерувати увагу громадськості на значущі проблеми. Було виявлено чимало тривожних політичних та судових питань під час розслідування та процесу імпічменту президента Білла Клінтона. Але найбільш кричущі, загалом, ігнорували. Людям, виглядало, було до них байдуже. Як-от, заборони втручатися в приватне життя, виносяче його на публічний розгляд, співвідношення сил та гендерна нерівність у політиці та засобах масової інформації. Та ерозія правового захисту – щоб гарантувати, що ні батьки, ні дитина не повинні ніколи не повинні свідчити один проти одного.

Якою ж я була наївною.

Аудиторія захвилювалася. Численні люди, ніби розмиті, закликали: “Не відповідай!” Але я сказала, зібравшись із силами: “Це боляче й образливо. Тим більше, для моєї родини. Я насправді не знаю, чому вся ця історія раптом стала про оральний секс. Можливо, це наслідок суспільства, в якому переважають чоловіки “.

Публіка засміялася. Мабуть, вони були здивовані, почувши ці слова від мене. Я ж дивилася прямо на усміхненого хлопця, який запитав. Після паузи додала: “Це, напевне, коштуватиме мені ще року терапії”.

У мене діагностували пост-травматичний синдром, як наслідок кампанії  цькування, розгорнутої проти мене.

 

“Привселюдне розчленування”

Звичайно, мій тогочасний керівник скористався мною, але завжди залишатимусь твердою: це були взаємні стосунки. В тім числі, з дрібними любовними подарунками одне одному. А “зловживання” виявилося підсумком, коли мене зробили цапом-відбувайлом, щоб захистити його становище. Зараз бачу, наскільки проблематичним було те, що ми вдвох з ним дійшли бодай до того місця, де виникало питання згоди. Натомість дорога, яка вела туди, була закидана зловживанням владою та привілеями [президента].

Сьогодні я тільки починаю розглядати наслідки величезної різниці між президентом США та стажеркою Білого дому. I лише зараз усвідомлюю, що за таких обставин сама ідея згоди [на інтимні стосунки] виглядає суперечливою.

 

Словник визначає поняття “згода” як “дозвіл, аби щось сталося”. І все ж: що означало “щось” у моєму випадку, враховуючи його [Білла Клінтона] посаду й статус та мій вік? Чи те “щось” стосувалося лише перетину межі сексуальної (а, відтак, емоційної) близькості? (А я хотіла інтимної близькості – хоч і з розумінням її наслідків, обмеженим моїм 22-річними віком).

Президент США був моїм керівником і наймогутнішою людиною на планеті. На 27 років старшим від мене і з достатнім життєвим досвідом, щоб краще знати все. Він також перебував на вершині своєї кар’єри. Тим часом, як я – на своїй першій роботі, щойно закінчивши коледж. (Примітка для тролів, як демократичних, так і республіканських: жодне з переліченого не звільняє мене від відповідальності за те, що сталося. Я щодня шкодую про це. Щодня. Дуже. Шкодую).

Але 20 років тому, американці – молоді та старі, республіканці й демократи –  спостерігали за шоу, день і ніч. За виснаженим президентом та зачарованими (й часто розчарованими) членами адміністрації, які його захищали. За першою леді та першою дочкою, які гідно та стримано проходили крізь випробування.

А також за ще однією американською сім’єю – моєю. Як матір змушували свідчити проти власної дитини, а батька – везти дочку на процедуру взяття  відбитків пальців. Всі  дивилися на привселюдне розчленування молодої, раніше невідомої жінки – мене. Вона, через накладені на неї юридичні зобов’язання, не могла виступити від свого імені.

 

Клінтон-фактор

Після скандалу я переїхала до Лондона, де отримала ступінь магістра соціальної психології в Лондонській школі економіки. Відтак я намагалася влаштуватися на роботу в галузі комунікацій та брендингу з акцентом на благодійних кампаніях. Але через те, що потенційні роботодавці тактовно називали моєю “історією” , я ніколи не була “цілком правильною ”на сподіваній посаді.

Під час однієї з співбесід на початку 2008 року розмова набула цікавого повороту. “Бачите, в чому річ, Моніко”,  – сказав інтерв’юєр. “Ви, безумовно, яскрава молода жінка, але для нас і, мабуть, для будь-якої  організації, що покладається на гранти та інші державні кошти, взяти вас на роботу ризиковано. Спочатку нам потрібен буде лист про відшкодування збитків Клінтонам. Зрештою, є 25 відсотків шансів, що пані Клінтон стане наступним президентом”. Фальшиво всміхнувшись, я сказала: “Розумію”.

Наступна співбесіда, цього разу – в Лос-Анжелесі, моєму рідному місті. Господар кабінету виглядає збентеженим, навіть знервованим. До мене дійшло: це тому, що він сидить навпроти “тієї жінки”. Що й казати, я не отримала посаду. Зрештою, втямила, що традиційне працевлаштування  для мене – не варіант. Тому я жила коштом власних проектів, стартапів, у яких брала участь, або на позики від друзів та сім’ї.

 

Сподівалася на підтримку феміністок і не отримала її. Хоч то були їхні теми: секс на роботі, гендерна нерівність, зловживання владою… Але ніхто не прийшов мені на допомогу – бо в Клінтона була репутація “приязного” до розуміння жіночих проблем лідера. Мабуть, феміністкам не хотілося псувати собі з ним стосунків.

 

Чому я перестала мовчати

Тайлер Клементі, 18-річний першокурсник університету Рутгерс, покінчив життя самогубством у вересні 2010 року. Його таємно зняли на веб-камеру, коли цілував іншого чоловіка. Відтак переслідували жорстокими кпинами, і життя стало нестерпним.

Я плакала, коли дізналася про його смерть, і так само реагувала моя мама. “Що пережили бідолашні Тайлерові батьки?” – повторювала вона. 

Згадую, як в 1998-му не спускала мене з очей. Тижнями мама залишалася біля мого ліжка, день за днем, бо я теж була потенційним самогубцем. Сором, зневага та страх, в які вкинули її доньку, змусили маму боятися, що  відберу собі життя. Що мене принизять буквально до смерті.

Після трагедії Клементі мої власні страждання набули іншого значення. Можливо, поділившись власною історією, міркувала я, зможу допомогти іншим у їхні найчорніші хвилини приниження. Коли в 1998 році з’явилася новина про мій роман з Клінтоном, я, мабуть, була найбільш зневаженою людиною в світі. Завдяки сайтові Drudge Report також, можливо, була першою, чия глобальна ганьба  була зумовлена Інтернетом. Тож моєю метою стало об’єднати зусилля інших жертв принижень та переслідувань в мережі та почати виступати на цю тему на публічних форумах.

Я ніколи не була б настільки самовпевненою, щоб ототожнювати власний досвід з історією Тайлера Клементі. Зрештою, мій був результатом  причетності до всесвітньо відомого громадського діяча – тобто, наслідком мого власного поганого вибору. Але в той момент, коли відчула глибину страждань моєї матері, я хотіла отримати нагоду поговорити з Тайлером про те, як склалося моє любовне та сексуальне життя. Як мої найбільш приватні моменти, найчутливіші таємниці, транслювалися по всьому світу. Могла б сказати йому, що  трохи знаю, як це – бути  викритою перед усіма. І, що хоч це важко уявити, пережити подібне теж можливо.

 

Коли культура спілкування стала “культурою приниження”

Я знаю, що не самотня, коли йдеться про публічне цькування. Здається, ніхто  зараз не може уникнути невблаганного погляду Інтернету, де плітки, напівправди та брехня пускають коріння і отруюють все. Ми запозичили термін в історика Ніколауса Міллса – “культура приниження”. Вона не тільки заохочує і насолоджується публічним приниженням жертви, але й винагороджує тих, хто ганьбить інших. Від папараці до пліткарів-блогерів, від комедіантів стенд-ап та веб-“підприємців”, які отримують прибуток за “підпільні” відео.

Так, зараз ми всі пов’язані. Можемо легко твітнути революцію на вулицях. Але також втрапили в зашморг зворотнього зв’язку наклепів і сорому, в якому стали і винуватцями, й жертвами одночасно. Можливо, ми не зробилися ще жорстокішим суспільством –  хоч воно й справді здається таким – але Інтернет сейсмічно змінив тональність нашої взаємодії. Легкість та швидкість подолання відстаней, які нам надають електронні пристрої, також можуть зробити нас холоднішими, більш примхливими і менше занепокоєними наслідками власних витівок та упереджень.

Переживши найбільше приниження, я дивуюсь, наскільки охоче ми всі підписалися на цей новий спосіб існування.

У моєму випадку це існування “тієї стажерки”, “королеви мінету” чи, як казав колишній президент, “тієї жінки”.

Вас може здивувати, коли дізнаєтесь, що я насправді – людина.

 

https://www.vanityfair.com/style/society/2014/06/monica-lewinsky-humiliation-culture

Моніка Левінські, журнал Vanity Fair, США

Фото: https://www.dw.com/, https://www.vanityfair.com/