Про справді теплі шкарпетки - бо для фронту й від мами

 

“Вяжу наскі. Я їх вяжу увесь час, я їх вже стілько відправила на фронт.  Я, ото, їду на “секонд”, вишукую там світера, разпускаю їх і потім вяжу. Вже сімсот пар связала”

.- Доброго дня. А можете покликати Діану Макарову? Вона мені потрібна.
– Доброго. Я вас слухаю.
– А, це ви. Так доброго ж дня вам, Діано, не знаю як па-батьковім.

Неквапний голос старої жінки. Щось діалектне прослизає, ще не можу ідентифікувати, що й звідки. Але я вже всміхаюсь.
Я їх люблю.
Я, як той Штірліц, найбільше в світі люблю старих та дітей. Коли до мене телефонують, пишуть, говорять діти чи старі – мене ж можна брати голими руками.
Я їх люблю.

– Так я, оце, ж вяжу наскі. Я їх вяжу увесь час, я їх вже стілько відправила на фронт. А в меня хароші наскі. Я ото їду на “секонд”, вишукую там світера, разпускаю їх і потім вяжу. Вже сімсот пар связала. А мой дєд даже був на фронтє. Построїв там баню, так йому ще й медаль дали. Ну, він ще там чагось возив. А я от наскі плету.

Чернігівщина.
Точно, Чернігівщина. Я прикриваю ледь повіки, по трубці тече тепло, заходить в руку, упевнено прямує до серця.
Я зціплюю зуби. Я рідко плачу. Я зовсім не плачу під час війни, зі мною давно щось сталось, я не можу плакати, навіть на похоронах найрідніших загиблих, але зараз я зціплюю зуби. Чому ж мені оцей неквапний старечий голос вибиває сльози з очей? Як буром садануло в шар блакитної мергелевої глини, і забив струмок бучанського шару води.

Як на другий день після похорону мами, коли всі попередні дні провела без сліз, хиталась від відчаю, але не плакала, відмахувалась від доброхотів: “Та покричи, поплач, тобі ж легше буде!” – а на другий день вийшла на сходи, раптом сіла і почала кричати.
Кричала, голосила:
– Я ж вже її ніколи не бачу, ой, мамо, мамочко… Мені б її за руку потримати, мені б за руку тільки… – непритомніла, люди підхоплювали, несли.
– Слава богу, покричала… – хтось шепотів.
Що ж ви зі мною робите, мамо з Чернігівщини?

– А ви з Чернігівщини? – раптом питаю я.
– Да, ми чарніговскі. – відповідає. – Але тепер живємо в Києві. Так я, оце, думаю, вам патрібні наскі? Я харашо вяжу, ви нє думайтє. Я і ніткі харашо вибираю. Світера я распускаю, на “секонді” купую.

Мамо, ви ще питаєте…
Мамо моя, мені потрібні ваші шкарпетки! Вони потрібні для фронту, не тому навіть, що потрібні – а тому що вони від вас, мамо…

… Ми отримуємо посилку.
– Оце ж ми з дочкою паєхалі на “Нову пошту” і відправили. Все, як ви казали, за ваш рахунок.
– Вони чудові. – кажу я.
Я не брешу. Я бачила багато шкарпеток за час війни – отих самов’язаних шкарпеток. Вони усі були чудовими, але ці…
– Ви не образитесь, якщо я візьму кілька пар собі? – питаю. – Бо я одну пару взяла, вдягнула, і це таке тепло! Вони такі м’які!

– Ой, та беріть, що ви. – сміється жінка в слухавці.
Ми дійсно взяли собі три пари з тих трьох мішків шкарпеток. Я, коли взяла першу пару, вдягнула її на свої, покручені постійним болем ноги, і по ногах одразу пішло тепло – я зрозуміла повну цінність цих шкарпеток. До серця йшло тепло, до серця.
Що ж ви туди вплітаєте, мамо моя з Чернігова? Частину серця? То яке ж воно у вас, те серце, якщо ви вплели в кожну пару частинки його, а воно лишається у вас і лишається?…

Я дякую, я говорю з нею по телефону, тепло від трубки йде по руці до серця. На моїх ногах ті шкарпетки. Ноги не болять. Уперше за багато років – не болять мої ноги.
Як одразу припиняли боліти вони, коли мама казала:
– А ти ляж. Бережи себе, Діночко…
І йшла дороблювати мою роботу, як всі мами йдуть дороблювати роботи своїх дітей.

… Пишіть мені, арміє та фронте. Ми вишлемо вам шкарпетки. Цінність цих шкарпеток абсолютна.
Вони від мами.
Вони, як оберіг.
Бережіть нас, мамо.
Мамо моя чернігівська, одна з тисяч і тисяч наших мам…

Facebook

Діана Макарова, м. Київ

Фото: Diana Makarova