Жіноче щастя за “совка”

 

Косметика, від якої сльозилися очі. Дамська білизна, спроможна викликати коли не імпотенцію в чоловіка, то надовго позбавити сексуального бажання. Як радянські жінки змагалися з тоталітарним уявленням про жіночність в ссср.

 

“Красунею стане навіть лахудра, їй допоможе “Волшебная” пудра”

Замість аромату “Сhanel“ – злі “пахощі“ парфумів “Сірєнь” (“Бузок”)  чи “Красная Москва”.  Я пам’ятаю її зі свого піонерського дитинства, комуністичну індустрію краси – сувору, як ГУЛАГ і таку ж “привабливу“.

Образ радянської жінки малювала, серед іншого, туш для вій “Чародєйка”, що склеювала вії докупи, кожну треба було відокремлювати голкою. Коли висихала, осідала на щоках чорними “веснянками”. Але то ще була відносно інновація, бо “Чародєйку”  продавали в циліндричних пластикових колбочках, cхожих на сучасні.

Зате сумна, мов блокада, “Лєнінградская” – у вигляді чорного твердого брусочка, його треба було потерти щіточкою і відтак користуватися. Її називали  “плювачкою”, бо оживити “закам’янілість” виробу доводилося природнім зволоженням. Засіб нерідко вимагав буквальних жертв в ім’я краси – туш могла викликати почервоніння й набряки повік, від неї сльозилися очі.

Відомий анекдот про славетну українську акторку радянської доби Наталю Ужвій. Вона гримувалася перед виходом на сцену і попросила купити їй туш –  в магазині через дорогу від театру. “Але обов’язково вітчизняну беріть, не імпортну! Мені в першому акті треба заплакати, а наша добре очі пече.”

“Імпортна”, вона ж закордонна косметика, була страшенним дефіцитом. Західною – французькою чи німецькою – торгували “з-під поли“ за несамовитими цінами, була доступною дуже небагатьом: дружинам партійної номенклатури чи кінозіркам.

Зате польську “Ruby Rose” (“Рубінова троянда”, починаючи з 1980-х років) чи болгарську “Alen Mak” (“Червоний мак”) часом привозили в ссср,  і її тут же змітали з прилавків. Не  бозна-якої якості, та все ж краща, ніж продукція, скажімо, миколаївської фабрики “Алиє паруса” (“Червоні вітрила”). Остання, крім різкого запаху парфумів, виготовляла ще й помади. Вони збивалися в дрібні клубочки на губах або вперто виповзали за контури. Кольорові гами обмежувалися всього кількома відтінками, серед них –  неприродно яскраві, “хімічні” крикливо-рожевий чи ядучо-червоний. Відбитки тих помад аж кортіло обізвати “поцілунками комунізму”.

Дружини радянських офіцерів, чиї частини були розташовані в країнах соціалістичного табору, теж постачали в країну рад “не наше” добро для жіноцтва. Звичайно, “наварюючи“ на польських парфумах “Byc moze…“  (“Можливо“) чи кремі для обличчя  “Pani Walewska”  в рази більше їхньої початкової вартості.

Те ж саме було поставлено на потік польськими родичами жителів Західної України, коли відвідини одних одними дозволили в 1970х. Чи не кожна поїздка “в гості“ мала комерційну мету, поляки привозили з собою все, чого не було в СРСР – від косметики до хоч трохи елегантних вдяганок і взуття.

Ох, ці вояжі до рідного Чорткова на Тернопільщині моєї троюрідної тітки В’єнцеслави з Вроцлава – враження на все життя! Наша скромних розмірів оселя перетворювалася на полігон тітчиного підприємництва, своєрідний торгівельний пункт, до якого майже цілодобово тяглося “паломництво” спраглих розжитися парфумами чи джинсами. Адже саме в часи Союзу був популярним термін “фірмА” – так, з наголосом на другому складі. Означав приналежність речі до якогось відомого чужоземного бренду (частіше, щоправда, то була підробка) і несовкову якість та престиж. Багатьох жителів нашої місцевості  тітка ощасливила польською “фірмОЮ”.

 

Як згадаю з десяток-півтора чужих людей, що безперестанку товклися й торгувалися в нашій хаті…  Ціле щастя, що В’єнцеслава спалахувала родинними почуттями до нас, “кревняків”  на Галичині, не частіше раза на рік.

Але, уявіть собі, саме стільки чекали cвоїх замовлень з Польщі знайомі наших знайомих. Для них тітка тарабанила через кордон коробки фарби для волосся – бо її радянський аналог, “Блонд-Вікторія”, був нещадно напханий пергідролем. Ця жорстока субстанція, коли перетворювала жінок на білявок, пересушувала  рослинність на голові, вона ставала ламкою і схожою на паклю.

Або ще одна дивина з Вроцлава – тональний крем, в наших крамницях майже не зустрічався. Замість нього жінки змішували дитячий крем з пудрою для обличчя, і виходило щось схоже на сучасну косметику. Радянська пудра, коли соло, на шкірі не трималася, сипалася на одяг. Найвідоміші найменування з минулих часів – “Золушка”, “Вєсна” чи “Волшебная”. На тему останньої  був ще анекдот: наче б то поетові Міхаїлу Дудіну замовили її віршовану рекламу, а той запропонував: “Красавіцей станєт любая лахудра, єй в етом поможет “Волшебная пудра”. (“Красунею стане навіть лахудра, їй допоможе “Волшебная” пудра”).

Виробникам та реклама чомусь не сподобалася…

 

Пані без пана, зате в панталонах

Пролетарська культура поширювалася й на інші вироби легпрому, він рішуче боровся з будь-якими проявами сексуальності.  Вбрання, що продавалося в магазинах, було немодним, крою, “елегантного”, як мішок, понурих кольорів.

Хто, наперекір радянській дійсності, хотіли виглядати гарно, шили самі, або замовляли в кравчинь. Рідше – в державних ательє індивідуального пошиву. По-перше, дорого, по-друге, там все одно примудрювалися виготовити не те, що замовляли клієнти. Ще й могли поцупити з метр тканини замовника, якщо була дорожча й дефіцитна.

Гірша справа з одягом, який бачили тільки його власниці та лікарі – спідньою білизною. Геть позбавленою спокусливості, притаманної сучасним моделям. Не те, щоб суцільно потворна, але деякі її види могли запросто слугувати альтернативою контрацепції. (З якою, до речі, за совка теж було сутужно). Видовище жінки в радянському спідньому вимагало неабиякого лібідо від чоловіка.

Тож недарма одними з найпопулярніших закордонних видань ссср були товстенні німецькі каталоги товарів “Otto” або “Quelle”. Їх жадібно гортали задля фотографій ситого чужого життя, а найбільше – сторінки, які рекламували жіноче спіднє. Шовково-сяюче, чорне, біле, кольорове, з мереживами, напівпрозоре, звабливе, на засмаглих струнких дівчатах… Така собі легальна альтернатива підпільному за комуністів “Плейбою”, лише за володіння ним можна було легко отримати тюремний термін.

На цьому тлі найпотворнішим інтимним винаходом минулої епохи можна вважати… Ні, не незручний радянський бюстгальтер (хоч на його тему – хоч цілі дослідження  писати), а таке знущання над жіночністю як “панталони трикотажні” або  з “х/б”. Зимова версія –  ще й “начосом”, тобто, з цупкої волохатої тканини. Сягали трохи вище коліна, скидалися на подовжені шорти пастельних кольорів чи сірі. Виглядали жалюгідно.

Тим не менш, були, принаймні, три категорії населення, які панталони шанували. Це пенсіонерки, продавчині на ринках – штанці зігрівали їх в холодну погоду – і працівниці харчової промисловості. Останні виносили в спідньому буквально все, що можна було поцупити з фабрики чи заводу. Скажімо, в нашому місті всі знали пані Надю, спритну жіночку невизначеного віку з Чортківського м’ясокомбінату. Вона могла розмістити в панталонах навіть п’ять кілограмів дефіцитного в крамницях м’яса, потім його продавала бажаючим. Технологія: спочатку Надя огортала голе тіло целофаном, зверху на нього – шматки вирізки, потім – ще целофан, а трималася вся та конструкція за рахунок тугих гумок несексуальної Надиної білизни. Зате жодного разу панталони не підвели свою господиню на прохідній.

З місцевого лікеро-горілчаного працівниці тягали в них горілку та спирт, але не пляшками: рідину переливали в гумову грілку, її прив’язували до талії, зверху – все та ж гумка. Крадіжка, звичайно, але й можна вважати  помстою “совку” – за приниження жіночності виробом “з начосом”.

Недарма ж виставка жіночої білизни з ссср cвого часу наробила галасу в Парижі. Актор Ів Монтан привіз з Союзу зразки панталонів та іншої “краси”, яка шокувала західну публіку – тамтешні люди просто не могли второпати, як можна вдягати щось подібне.

Воно й зараз, з погляду років, не дуже зрозуміло – як можливо було залишатися жінкою в ссср?

Людмила Пустельник, Global Village

Фото: https://fishki.net, https://new-look.me/, https://shafa.ua/, https://ukr.media/