“Я завжди був трохи солдатом Швейком і бандерівцем у Москві” – спогад про Романа Віктюка

 

Або ж “підпільником”, “революціонером”, одне слово – “не таким” геніальний режисер залишався по життю й скрізь. Чи то в Москві, чи в рідному Львові.

Недооціненим вдома перш за все через свій нонконформізм і невміння прогинатися перед будь-якою владою. А ще – дар залишатися талановитим в усьому, також і в сарказмі.

Віктюк любив згадувати цю історію про свої перші роки в театрі. Збирався ставити “Розбійників” Шіллера, але почала кривитися художня рада: чому не когось з радянських авторів? Ще ж є теми Володимира Ілліча (Леніна – ред.), пролетарської ідеології – краще хай молодий режисер за них  береться. Без натяку на гумор той відповів: “Але ж “Розбійники” – це улюблена п’єса Леніна! Невже ви не знали?” І навів, як приклад, назву котроїсь з  статтей – “від ліхтаря”, звичайно – в якій вождь наче б то захоплено відгукувався про п’єсу.

Звичайно, радянські чиновники від культури цього не знали, і Віктюк, зігравши на їхньому невігластві, помноженому на такій же дрімучій відданості комуністичній догмі, таки поставив Шіллера.

Роман Григорович умів потролити, як зараз сказали б, радянську владу. На сцені МХАТу до  круглої дати перевороту в Росії, 50-річчя створення ссср, вирішив познайомити тамтешню публіку з українською класикою. Та байка з життя стала його візитівкою: “Ось уявіть собі – виходимо ми з Олегом Єфремовим, художнім керівником, глянути на афішу, а на ній – величезними літерами: “50-лєтію посвящаєтся – “Украдєнноє счастьє“. Єфремов схопився за серце: “Ти ж меня, б***, на зону в Сібірь отправіш! Что в ЦК (комуністичної партії – ред.) скажут?“ Все гаразд, ЦК беру на себе. Розтлумачив номенклатурникам, що твір насправді – про важке життя українських селян до того, як прийшли комуністи, дуже  пасує до роковин революції. Проковтнули. Бо я завжди був таким собі  солдатом Швейком і хитрим бандерівцем – там, у Москві”.

Не лише в Москві. Режисера, якого визнав світ, не поспішали вітати у рідному Львові. Поки в Італії створювали школу танцю Віктюка, в Москві – його ж театр, в столиці Галичини її відомий син  не завжди був бажаним гостем. Надто епатажною виглядала його творчість, і зовсім не було в ній традиційного замилування фольклором “з віночками”. Або ж суто поверхневого,  “вишиванкового” розуміння патріотизму.

Його виставу “Давай займемося коханням” забороняли на сцені львівської опери як “аморальну”. Бо як же це – писати  “займатися коханням”, на стінах опери! Зайве говорити, що жодна українська влада так і не спромоглася запросити Віктюка на постійно на Батьківщину. Геніальний режисер, працювати з яким мали за честь провідні сцени світу, в себе вдома виявився не надто потрібним.

А Віктюк, тим часом, завжди підтримував українських колег. Мало хто сьогодні згадує, що це завдяки йому  глядачі по-новому відкрили для себе Аду Роговцеву, коли  запросив її на головну роль в драмі “Бульвар Сан-Сет”. Прем’єра відбулася  на схилі 1990-х, Ада Миколаївна тоді переживала не найкращі роки. Проти неї плели інтриги колеги з рідного театру ім. Лесі Українки. Вихлюпнувся, в тім числі, й на сторінки преси її конфлікт з іншою примою, Валерією Заклунною. В якої, до речі, були могутні покровителі в урядових колах. Роговцеву відверто переслідували.

‘Бульвар Сан-Сет”, а також Віктюкові “Уроки музики”, “Дама без камелій”, “Священні чудовиська” стали її зоряним часом. Після тріумфу спектаклів посипалися запрошення на нові ролі, також на екрані. “Я завжди казав і буду: найкраща артистка України в усі часи – це Ада Миколаївна Рогоцева!” – повторював тоді Віктюк чи не на кожній зустрічі з журналістами.

Останні в Романа Григоровича були, без перебільшень, закохані. Авторка цих рядків – не виняток. Надто, після мого з ним інтерв’ю, під час якого ні з того, ні з сього раптом  заклинило диктофона. Ситуація здавалася безвихідною. Я вже приготувалася, було, записувати за режисером від руки і мимрила вибачення за техніку, що так підвела в потрібний момент. Роман Григорович, тим часом, попросив, але з дещо командними нотками в голосі, свого помічника: “Добудь мені диктофона зараз, швидше”. Протягом всього кількох хвилин  працюючий пристрій опинився у мене в руках. Поки чекали, Віктюк розважав якимись смішними оповідками і частував помаранчами – аж ніяк не вписуючись в імідж недоступної світової зірки.

Говорили, серед іншого, про репетиції в театрі Віктюка, коли він звертався до акторів “сонечко”, і “золотко моє”. “А через секунду кричу їм “б***!” і “г***о!, коли бачу, що грають не так”. Попри те, жоден з артистів на режисера не ображався – бо працювати з ним було щастям.

Навіть, коли його театр в столиці Москви переживав різне – і немилість влади, і матеріальну скруту і нескінченний ремонт, який тягнувся… 20 років. Споносорів  не мали. Тим не менш, за цей час поставили 19 спектаклів, і жоден актор з трупи Віктюка її не залишив.

Про життя в Москві Віктюк розповідав з іронічною гіркотою:  “Там бути бандерівцем – сама розумієш, як. А в мене, до того ж, квартира – колишня сина Сталіна, ще й з видом на Кремль. Через те знаєш, який маю оберіг? Вийду на балкон, подивлюся туди і кажу: “Так і так вашу матір! Пішли ви всі  туди-то! Допомагає”.

Таким він запам’ятався: іронічним, дотепним, людиною-театром. Саме тільки спілкування з Романом Григоровичем було мистецьким святом і феєричним спогадом на все життя.

Він же ніколи не забував про свою Батьківщину. Чудово розуміючи, чого  можуть коштувати ці слова в Москві, коли на початку війни звертався до мешканців Донбасу: “Ви живете поза Богом, Його не чуєте. Вимкніть усі телеканали, побудьте в тиші, без зла, без насильства, без убивств. В цій тиші, можливо, у вашій душі щось відбудеться – якщо ви українці. А якщо навіть тиша не допоможе, то дайте Україні спокій”.

Кампанія цькування режисера в російській пресі відтак не забарилася.

На дверях його помешкання  завжди був намальований жовто-синій прапор. Також і після 2014-го.

А одного трагічного дня в 2007-му режисера в Москві побили невідомі – просто в під’їзді його дому. Кількох нападників так і не знайшли, а Віктюк з черепно-мозковою травмою втрапив до лікарні.

Потім був інсульт і довге повернення до життя, в тім числі й творчого. В листопаді 2020-го інсульт, цього разу смертельний, повторився – як ускладнення, викликане коронавірусом. Свій 85 день народження Віктюк зустрів у шпиталі, звідки вже не вийшов.

Тіло режисера вже привезли додому, назавжди. Романа Григоровича поховали на Личаківському цвинтарі, в родинному склепі його батьків.

Повернення до Львова, тривалістю в життя.

Людмила Пустельник, Global Village

Фото: https://rg.ru