Патріотизм з-за кордону: що ж то за любов?

 

Вчителі хворіють на серце й на горло. Перукарок болить хребет. А емігрантів чіпляється така професійна хвороба як “патріотизм”. От виїжджають, пристосовуються в приязному кліматі – і починають посилено любити Україну.

На робочий стіл і заставку телефона –  картинку в жовто-блакитних барвах. На дзвінок ставлять гімн України. Ходять у вишиванках по Нью-Йорку і Варшаві (добре, що тепер в моді етностиль). Хоч вдома вишиванок не мали, а на заставці були квіточки і круті тачки.

Це ми, емігранти. Впевнена, що більша половина тих, хто виїхали, перехворіли (чи ще хворіють) на цю болячку. Коли навіть здається, що ми тут більше українолюбні, аніж ті, хто залишилися в Україні. В мене таке було, ще й донині проявляються залишкові явища. Наприклад, купила вишиванку, якої ніколи не мала, бо не хотіла.

Ми пишемо на форумах “Слава Україні!”. Ha тих же форумах ділимось впевненістю, як витягнути Україну з “чорної діри” за аналогією з Швецією. Або ж зізнаємося, як за кордоном “галімо” і які тут тупі люди. Не те, що наші духовні українці. І як тужимо, і яка в нас любов до України і до садка вишневого коло хати. Pазом з хрущами, звичайно.

Нам здається, що ми в цьому щирі. І часто так і є. Спробуй не засумувати в незнайомому середовищі. Тому й пишемо.

А українець десь в українському містечку чи селі читає наш форум, і його починає нудити. Він щодня живе в тому: болото на вулицях, дорожнеча в магазинах, хамство в маршрутках, корупція з кожної дірки. Це він змагається з тим, що пропонує йому селяві: влада жирує, народ бідує, поліція гірша від мафії. І що з цим всім робити, він теж часом не знає. А тут ще хтось розповідає йому з-під пальми в Іспанії, як він має любити Батьківщину. Або з американським акцентом співає “Ще не вмерла…” зі сльозами на очах…

Ні, я не пропоную перестати любити Україну, як тільки перетнемо кордон. Не пропоную також зрікатися вишиванок.  Бо Україну справді варто кохати, а того,хто не любить Батьківщини – навіть людиною важко назвати.  Тільки давайте, не будемо дратувати земляків, котрі залишились. Краще, по можливості, допоможемо. Хто як вміє. Без голосних слів і співів. Без показухи. Можна ж це робити тихо і без розголосу. Дати Україні те, чого вона не має: знання, освіту, технології, гроші. Як казала одна відома пані: “Не вчіть мене жити – краще допоможіть матеріально”. Мала рацію в цьому випадку.

Або ж – повертаймось додому. І отоді ніхто нам не закине, що ми лжепатріоти.

Я поки-що не готова. Тому й написала те, що написала.

 

Блог “Намисто”, https://namysto.blogspot.com/

Тетяна Броніковска, м. Катовіце, Польща

Фото: https://goloskarpat.info/