Не померти за кордоном

Щоб не зробити пеклом життя родини вдома.  Як повертають в Україну тих, хто зустріли смерть далеко від Батьківщини.

 

“Допоможіть поховати в рідному краї!“

Подібні оголошення в соцмережах – не рідкість. “В Польщі (Італії, Німеччині, Португалії) раптово помер(ла) наш(а) громадянин(ка). Щоб перевезти тіло в Україну, треба від 2000 євро, для родини ця сума – непідйомна, просимо небайдужих допомогти, хто скільки зможе“. 

Цьогоріч до шоку від несподіваної втрати, бюрократичних, фінансових та інших клопотів родині небіжчика додається ще один, пов’язаний з пандемією коронавірусу – віднедавна низка авіаліній викреслила зі списку надаваних послуг транспортування “вантажу 200“, закритої труни з тілом. Або доправляйте, як хочете, або погоджуйтеся на поховання в далекій країні – зазвичай, на цвинтарі для безхатьків.

Смерть  українця на чужині – це не лише трагедія й неймовірне випробування для тих, хто прагнуть повернути небіжчика на Батьківщину. Це також  ще одне свідчення того, як ставиться до своїх громадян держава Україна в особі її офіційних інстанцій за кордоном. В кращому випадку, суто формально, як і до живих. А переважно  – байдуже. 

Йдеться не лише про перевезення рештків додому, але й також з’ясування обставин смерті – в тих випадках, якщо людина спершу зникла безвісти, а тіло знайшли лише через певний проміжок часу. Українські офіційні установи за кордоном обмежуються хіба-що формальною допомогою – як-от підписанням необхідних паперів.  Але про жодне розслідування не йдеться, як і про якусь фінансову участь у перевезенні тіла.

Cкільки саме українців загинули за нез’ясованих обставин, коли перебували на роботі за кордоном? Статистика достеменно  невідома, бо до трагічної цифри правоохоронці країни, де сталася трагедія, записують і тих, хто померли своєю смертю, і жертв  нерозкритих злочинів чи нещасливих випадків. Останні, як причину смерті, нерідко вказують, щоб не марудитися із слідством та пошуками можливих причетних. Надто, якщо  в небіжчика не було близьких друзів на чужині. Ця сумна практика існує чи не з перших років українського заробітчанства. Так було в 1990-х, так залишається й тепер. 

Не стала винятком і доля івано-франківця Семена Г. – наприкінці літа його знайшли мертвим на березі моря в Італії. Впізнати змогли за татуюванням янгола на плечі та підсумками ДНК-аналізу.  Про те, чого – не лише в грошовому вимірі – коштувало доправити Семенове тіло додому, піде мова нижче.

А наразі – про ще одну  українську трагедію, набагато раніше, але надто схожу. Насамперед – відсутністю сподівань, що справжні причини смерті українців хоч трохи цікавлять правоохоронців обидвох держав. Тієї, громадянами якої були і там, де закінчили життя.

Тіло на дні каналу в Амстердамі

Йдеться про чернівчанина Віталія Гороголінського, який назавжди залишився двадцятирічним. Талановитий рок-музикант з колоритною зовнішністю, соліст успішного гурту “Пентагон”. В 1990-х про нього знали всі, хто хоч трохи цікавилися альтернативною музикою. Команда перемагала на Всеукраїнських конкурсах і була хедлайнером фестивалю “Тарас Бульба”  – на той час дуже гонорового. Тим часом, як про зірковий сьогодні “Океан Ельзи”, з яким “Пентагон” виступав на спільних майданчиках, знали тільки у вузькому колі шанувальників.

В 1996-му Віталій поїхав на заробітки до Нідерландів. I зник безвісти невдовзі по тому. Ніщо не віщувало біди – перед тим постійно спілкувався з родичами, розповідав, що Голландія подобається приязними людьми, чистотою та охайністю…

Тіло Гороголінського знайшли на дні каналу в Амстердамі, моторошною новиною були шоковані його рідні Чернівці. Авторка цих рядків, яка тоді працювала в місцевій газеті, телефонувала до українського посольства в Брюсселі (воно також було нашим представництвом у Нідерландах). Я хотіла дізнатися, чи буде наше представництво допомагати в доправленні тіла на Батьківщину. Відповіли, що не буде. Хіба що оформлять необхідні папери, але на тому – все.

Працівник консульства повідомив, що перевезення небіжчика до обов’язків дипломатичного відомства не належить, на таке в держави коштів нема. Та й взагалі, хлопець був нелегалом… “І через те для своєї держави – менше громадянином?” – здивувалася я. Співрозмовник cпустив запитання на гальмах і тут же додав фразу, яка різонула вухо: “Я сумніваюся, що будуть глибокі слідчі дії щодо з’ясування обставин загибелі Віталія Гороголінського. Іноземець, все ж таки…”.

Як загинув молодий чернівчанин, так ніколи й не дізналися. А його тіло доправляли додому всім миром: осиротілим батькам хлопця скидалися, хто скільки міг, знайомі, родина, Віталєві колеги-музиканти.  Значною сумою допомогли на заводі, де працював батько покійного.  

Що відтоді змінилося у справі репатріації рештків померлих  українських громадян? Нічого, якщо йдеться про наші офіційні інстанції. Зате відповідні органи іноземних держав про посмертне повернення українців на Батьківщину дбають – звичайно, коштом самих українців. Ось як це виглядає:

“Поки не купив “страхівку на смерть – робочої візи не давали”

Кілька років тому Сергій Ставицький з Києва, викладач органічної хімії одного з українських вишів, зібрався їхати до Німеччини – протягом кількох семестрів мав прочитати курс лекцій студентам у тамтешньому університеті. Виписка з рахунка в банку, запрошення з Німеччини, інші необхідні документи – все було, як належить. Але під час  першого візиту до посольства візи йому не дали. Бо не придбав страхівки на свою посмертну репатріацію. Сергій спершу був шокований: що за дурня, вмирати ближчим часом не збираюся! Бо здоровий, молодий, зі спортом дружу, шкідливих звичок не маю – з якого переляку?…

Проте, посольський клерк залишався невблаганним: або купуєте ще й цю, крім медичної, страхівку, або сидіть вдома. Чоловік намагався  сперечатися, йому сухо пояснили: німецька держава не повинна мати жодних клопотів, якщо раптом з вами станеться нещасливий випадок, поки будете в нас. І майте на увазі, що в документі має бути детально прописано, що та до чого, якби не дай, Боже… Купувати рекомендуємо в таких-то фірм, відомо, що надійні.

Одне слово, довелося викласти круглу суму за ще й за страхівку на випадок смерті, яка, звісно, не знадобилася.

Німеччина в цьому відношенні – не виняток. Вимога “страхівки на смерть” – обов’язкова умова для довготривалого в’їзду іноземців у багатьох західних країнах.

А хто їхав по безвізу, такої страхівки не купував і відтак завершив свій земний шлях на чужині? Тоді  історія – сумна в квадраті. Як-от наступна, про посмертне повернення додому Семена Г.

 

Впізнали за янголом на плечі

Семена змогли доправити в Україну завдяки підтримці української громади в Італії, ініціативу зі збору коштів оголосила в соцмережах волонтерка Олена Р.  Потрібну суму вдалося отримати неодразу, був у цій історії відчай не лише родини українця, але й команди небайдужих. Ті, було, вже втрачали надію, що гроші вдасться зібрати. Тож тіло спершу довелося кремувати в Італії.

А смерть та зникнення івано-франківця – то суцільні запитання, без відповідей. 

На цю тему ми спілкувалися з Оленою Р.,  ось що вона розповіла Global Village:   –  Семен пропав ще в грудні минулого року. Відтак у квітні в місцевості Бальйоне знайшли тіло на березі моря, на той момент – дуже пошкоджене. Офіційний вердикт – втопився. Це звучить, принаймні, дивно, бо якби стільки часу, три місяці, пролежав у воді, то стан був би ще гіршим. Впізнати, втім, й так було  неможливо, але знайомі Семена згадували про татуювання на плечі у вигляді янгола, воно також  було в знайденого небіжчика. Зробили аналіз ДНК, він підтвердив – так, це Семен.

 – Що відомо про його життя перед тим, як пропав?

– Був нелегалом, працював у двох хазяїв. Незадовго перед тим, як зникнути, втрапив до лікарні з панічним нападом: кричав, що його “теж уб’ють”. Згідно з його словами, був свідком убивства свого побратима, ще одного заробітчанина. Після того Семен боявся повертатися до себе на квартиру. До речі, жодних речей звідти не забрав.

Коли пропав, я написала заяву про його зникнення. Наше консульство телефонувало по лікарнях із запитами про Семена. Та знайшли його не наші представники, і навіть не поліція, а італійські журналісти з теле-програми “Хто їх бачив?”, це про зниклих людей.

   Чим ще допомогло консульство?

–   Оформили документи для транспортування тіла в Україну. Також порадили італійську поховальну фірму. Хоч ми, волонтери, тією порадою не скористалися, бо знайшли дешевшу – на 900 євро. Всього ж для перевезення Семена потрібно було зібрати 2100 євро.

З Фейсбук-допису Олени Р.: “07.08.2020. було відкрито збір коштів на переправку праху Семена Г. на рідну землю, в Україну.
Перш за все, я хочу подякувати всім небайдужим людям, що не пройшли повз чужe горe. ВСІМ!!!!!! Хто, незважаючи на особисті проблеми, знайшов час і бажання ДОПОМОГТИ!!!
Я ДЯКУЮ ВАМ ЗА ДОВІРУ І ДОБРЕ СЕРЦЕ!!!
Оксана Басараб, Юля, Лера, Аня!
Дівчата, що по магазинах Неаполя розклали скриньки для збору коштів! Люди, що самі допомогали й долучали інших. Я дякую, бо на таких, як ви, тримається світ!
Хочу подякувати й поховальній агенції, що пішла нам назустріч і зробила знижку в цій ситуації. Alessandro Trombetta vi ringrazio di cuore! Per tutto lavoro svolto, per pazienza con nostro consolato…. Per prezzo onesto e sconto fatto dalla agenzia!!!!! Grazie Alessandro da parte mia e da parte di famiglia di Semen H.!!!.
Кошти вже отримані мамою Семена і перераховані на рахунок сплати послуг агенції Фунебре за кремацію і переправку тіла хлопця .
Дякую ВАМ ВІД СЕРЦЯ І БЕРЕЖИ ВАС І ВАШІ РОДИНИ БОГ!!!”.

Так Семена Г. вдалося повернути додому, його поховали в Україні. На могилу можуть прийти родина і друзі.

Тим часом, посмертна доля тих, кого перевезти не вдалося – дуже скромне поховання коштом чужої держави та ім’я на могилі – якщо воно відоме. Якщо – ні, то реальність ще похмуріша.

 

Невідомих мерців ховає компанія з переробки сміття

Як пише італійське видання  Linkiesta (https://www.linkiesta.it/), в моргах Італії щороку зберігається до 2000 невідомих мерців, кілька сотень з них, зазвичай – тіла мігрантів-нелегалів. Сумну першість тримає Сіцілія – там знаходять останній прихисток нелегали, які потонули, намагаючись втрапити до Європи морським шляхом. На другому місці – Рим.  Кожному з невідомих мерців в моргах присвоюється номер, відтак процес встановлення імені покійного може продовжуватися від кількох місяців до року. Всього ж в країнах Євросоюзу ховають близько 30% невідомих небіжчиків. Решту 70%, все ж таки, ідентифікують.

В Римі похованнями безіменних займається муніципальна компанія з прибирання та переробки сміття. В секції цвинтаря Prima Porte, виділеній для таких померлих, щороку ховають майже 200 небіжчиків, за якими ніхто не зголосився.

Встановлювати їхні імена допомагають волонтери з Карітасу та Товариства San’t Egidio. Обидві організації займаються, переважно, ідентифікацією безхатьків, які періодично навідувалися до притулків та їдалень для знедолених. Таким дають спеціальну картку. Не раз саме вона виявлялася єдиним документом, який знаходили в одязі померлого.

Карло Санторо, волонтер з San’t Egidio, каже, що належний поховальний обряд проводять лише тим, чиї імена вдалося дізнатися. В цих питаннях його Товариство співпрацює з поліцією та посольствами іноземних держав. Санторо визнає, що ідентифікувати іноземців – надзвичайно складно, і тут особливих успіхів нема. Тож невідомих з-за кордону ховають в найдешевших трунах і без жодної, бодай найскромнішої церемонії. На їхніх могилах – лише таблички з номерами.

 

Людмила Пустельник, Global Village

 

Фото: https://ria.ru/, https://su-venir.com.ua/, https://www.linkiesta.it/