“Так, заробітчанка. Але не ”нещасна!”

“Чому ніхто не пише, які ми, українці за кордоном, насправді сильні, не ламаємося?“. “Нашим треба вчитися бути “егоїстами“, хоч трошки“ – з пошти Global Village.

Зустрілися три листи від різних авторок: докірливий, життєствердний і обурений. Але всіх об’єднала спільна тема: дописувачки втомилися, що на тему трудової міграції – це, зазвичай, стереотипи. Про лише сльози на чужині, нічого, крім важкої праці, і що ніби-то жінка, поїхавши за кордон, просто “зобов’язана” сходити там “наліво“. Далебі й на щастя – не лише так, і взагалі – досить лише про негатив. Але про все за порядком:

Зореслава Макух, м.Рим, Італія: “Багато історій читаю щодня – комусь в Європі погано, в Україні – ще гірше, і біда навколо. А чому ніхто не пише, які ми, хто поїхали на заробітки, насправді сильні? Скільки витримуємо всього, не ламаємося? Чому ви, журналісти, так любите жалісливі розповіді про заробітчанські страждання? Щодня ці заголовки бачу: я роками робила, гроші висилала, а потім залишилася біля розбитого корита“ і т.д.  

Чому так мало пишете про наших за кордоном, які просто задоволені життям? Я теж могла би зараз роман розказати про мокру подушку, ностальгію і жалі. І як треба було пахати на свою стабільність. Але я жодного разу не ридала в Фейсбуці “йой,  тяжко!” Знаєте, чому? Не хочу, щоб думали, ніби всі, хто поїхали, вміють лише скаржитися.

Багатьом з нас є чому радіти і пишатися собою, і це приємніше. Ми чужу мову вивчили з нуля, отримали роботу теж з нуля, себе знайшли в незнайомій культурі. Хіба цього мало? Врешті, допомагаємо Україні і грошима, і не тільки – ось про таке хочеться частіше читати. А не лише про гірку заробітчанську долю. Негіркої не буває, і всі знали, на що йшли. Заробітки – це не курорт. Але коли про гірку долю сказати 100 разів, вона солодшою все одно не стане“.

Аліна Гавронська, Австрія: Працювали з чоловіком, як прокляті, без вихідних і свят. Тільки би вдома рідня ні в чому нестачі не мала. А потім одного дня запитали себе: що ми в тій Європі бачили? Крім, як цегли на будівництві (чоловік) і кухні в чужій хаті (я)? 

Тепер додому відсилаємо менше, а на себе відкладаємо більше. Вже їздили подорожувати до Франції (поки можна було), щовихідних – кудись на екскурсії, на природу. Раніше ходили до театру в Зальцбурзі, хоч це й дуже дорого. Часом вибираємося в ресторан, хоч я сама і чоловік зварити вміємо. 

Але смак життя має бути! Без шику і зайвих витрат, ми ощадливі. Просто нема жодного сенсу, щоб тиснути кожну копійку і собі відмовляти у всьому. Ми так нікому не допоможемо. А якщо себе не любити, то якогось дня дізнаєтеся, що нікому не потрібні – ні вдома, ні в чужій країні. Болячки чіпляються найбільше тих, хто себе не шанують.

Не без того, щоб нам не сказали свої ж українці звідси – пускаєте гроші на витребеньки”. А я кажу, що інакше так і мине все життя – робота, робота, і нічого більше. Tреба вчитися хоч трошки бути “егоїстами“.

Наталя, м.Мадрид, Іспанія: “Їхала в маршрутці до Рівного з якоюсь жінкою середніх років, розговорилися про мою роботу, і що їй би теж цікаво поїхати спробувати. Раптом вона видає: “Ви, бачу, така “упакована“ вся, але знаю, чого воно вам коштувало. Там, певне, з кимось співмешкаєте?“ В розумінні, з “місцевим коханцем“. Це при тому, що в мене на пальці – обручка, вдома – чоловік і дитина. Ми 8 років разом, і в нас усе гаразд. Хотілося ту тітку голосно на весь автобус послати, ледве стрималася. Питаю натомість, а звідки таке знає, коли мене взагалі не знає? Знітилася, почала щось  мимрити. “Нічого т а к о г о на увазі не мала, не осуджує, але різне  часом кажуть…“.

Що це в неї було – дурість чи заздрість? Не знаю і знати не хочу, але тим, хто таке “кажуть“: затямте собі, раз і назавжди, що українки – не “терпили“ і не легковажні! Звичайно, скільки людей – стільки й життєвих ситуацій, в кожного – своя, і не конче в Іспанію за нею їхати. Але не смійте пащекувати про всіх: як на заробітках, то одразу “співмешкають“! Ми їдемо, щоб своїм сім’ям допомагати, а не їх руйнувати. Зберегти родину на відстані – дуже непросто, але можливо, коли дуже хотіти. Я зрозуміло пояснюю?!

Я дочекалася, поки в маршрутці інше місце  звільниться і пересіла від сусідки подалі. Та навіть не вибачилася за своє хамство. Хочу їй побажати – як сама “поїде спробувати“, хай би з кимось “засмівмешкала“. Щоби власні дурні балачки якось виправдати“.

Global Village

Фото: https://report.if.ua/, https://ostroh.info/