Битва бамбетля

…А Ви мали в хаті цей сьогоднішній раритет? На Галичині – то не просто розсувна лавка-ліжко, а ціла епоха. Коли вслухатися, то й слово звучить не кумедно, як може видатися сучасному поколінню, а майже як заклик до бою: бам-бетл” (“битва”, англ.).

Коли діда не стало, бамбетль, що слугував його своєрідним домашнім престолом не один десяток років, і дідом же колись змайстрований, раптом розвалився сам по собі – символічно. Ні з того, ні з сього, хоч перед тим виглядав добрісіньким: спершу одне за другим знесилено схилилися бильця,  вздовж спинки-опертя пролягла глибока тріщина, далі зламалося віко. “Розсохся,“ – лаконічно прокоментувала бабуся. Довелося бамбетля позбутися.

Натомість історії, з ним пов’язані, закарбувалися в пам’яті. Розповідали, що колись, обмивши небіжчика, клали його на віко бамбетля, поки підвезуть труну. На самому ж після того більше не спали ( як пише http://dobrotivif.blogspot.com/). Недарма бамбетль на Галичині – то не просто розсувна лавка-ліжко, а ціла епоха.

Коли вслухатися, то й слово звучить не кумедно, як може видатися сучасному поколінню, а майже, як заклик до бою: “бам-бетл”.

Авжеж – старовинний меблевий витвір, уявіть собі, теж тримав оборону, і це без жартів. В 1939-му, коли на Західну Україну прийшли  радянські “визволителі“.  “Звільняли“ край від його мешканців, їх самих – від  “зайвої“ власності, нишпорячи по чужих хатах. Хто пережили візити окупантів, відтак ділилися “ноу-хау”: “Що маєте дорожчого-ліпшого, то сховайте в бамбетль, і най би зверха хтось сидів, як прийдуть. Бо москалі не знають, що воно ся розсуває, думають, що суцільне. В них такого нема“.

В них багато чого було “нема“, тож “компенсували“ собі за рахунок господарів – що непроханим гостям “глянулось“. Тому бабця Марія завбачливо сховала в бамбетль кілька своїх золотих дрібничок, порцелянові тарілки й пальто з хутряним коміром. “Визволителям“ не вдалося поживитися ними під час чергового трусу.

Ті скарби потім все одно пішли з дому, в різні часи, а найбільше – в голодному 1947-му, після того, як з обійстя забрали всю худобу та інші “ізлішкі“. (Не погнали до колгоспу тільки козу – бо вчасно втекла. Потім в її молоці варили лободу і так виживали. Ну, і за рахунок того, що продали-обміняли з бамбетля).

Клуню ж на подвір’ї розвалила солдатня: в боротьбі з “куркульством“ моїх дідуся та бабці, які все життя чесно й важко працювали на власній землі. Дід, тесля від Бога, тримав у клуні інструменти, робив людям на замовлення меблі і навіть вози. Фірму Едуарда Пустельника знали далеко за межами його рідної Чортківщини.

Ще з одним бамбетлем, виготовленим дідом, пов’язаний казус порятунку іншої родини. Трагікомічний, коли з журбою, якщо й не радість обнялась, то живий анекдот – точно. Родина, разом з нашою та ще багатьма, була кандидаткою на подорож до Сибіру – бо вважалася надто заможною, на думку гопницької влади. Чиновник з сільради припхався особисто  повідомити – збирайтеся, мовляв.

Жінки заплакали, а газда, обвівши рукою оселю – де вже раніше побували “визволителі” – намагався переконати, що він, дружина, тесть з тещею та діти давно позбавлені різного-всього й спролетарені совєтами. А прибулий наготувався “штовхати рєчуху” – недостатньо бідняки, все одно помандруєте в “товарняку” –  і вмостив галіфе на дерев’яну лаву. Тут же завовтузив сідалом: чому так твердо сидиться? Геть дупі не м’яко, а його начальницька встигла звикнути до шкіряного крісла, в когось вкраденого.

“Ось бачите! В нас навіть ковдри нема, щоб вам дошку застелити!” – схопилися за соломинку господарі. Сільрадівському заціпило, поки з його нижніх чакр, заземлених бамбетлем, піднімалася по хребту нова інформація – просто під кашкет, якого й не думав скидати, переступивши поріг. Але тактильну силу деревини, яка зіткнулася з двоногою, не змогла скасувати навіть радянська влада. Одне слово, сім’ю не вивезли – а чи посприяли тому тільки тверді галицькі меблі, чи “підмастили” “товариша” якимось хабарем, про те бамбетлеві перекази не повідомляють.

“Вашого діда – то була солідна робота!“ – казав потім нащадок врятованої родини.

Власне, й сам бамбетль, що тягнувся вздовж стіни, теж виглядав солідно, надійно, гонорово. Помальований темно-зеленою фарбою і оздоблений візерунчастим різьбленням на спинці, запросто вміщував на собі й п’ятьох гостей. В його кутку під вікном, вкрившись кожухом, любив удень подрімати дідусь. Бабця ж викладала з печі на широке бамбетлеве віко медівники й пляцки – вистигати, коли незліченні їх кількості пекла на Різдво чи Великдень.

Ці картини з мого дитинства досі стоять перед очима. А ніздрі лоскочуть різні пахощі: старого дерева, стосика перев’язаних стрічкою i пожовклих від часу давніх фотографій, та напрасованого льняного обруса. Скатертина “аби на неділю стіл застелити” разом з іншим добром зберігалася у внутрішньому ящику-скрині бамбетля. (Бабуся вишивала власноруч, обрус був частиною її приданого, коли виходила заміж за діда).  

Там же  всередині тримали свячені вінки, засушені після Зелених свят. Коли влітку загрозливо темніло небо і насувалася буря, запаленими вінками обкурювали двір і хату – щоб негода не наробила біди. Хочете – вірте, хочете – ні, але таки працював цей ритуал: за всі роки буревії не зламали в нас жодного дерева.

Вінки потім поклали під подушку дідові в труну – як велів звичай.

 

Нарешті, напханий духмяним зіллям сінник з бамбетля – найкраще й цілком натуральне снодійне. На ніч його стелили на лаву і так спали. Сам тільки бамбетлів запах – то була терапія.

Не лише від червоних “визволителів”, від коричневих також: фашисти прийшли невдовзі за росіянами.  Якогось нещасливого дня бабця і мій батько, на той час – мала дитина – втрапили в місті, в Чорткові, в німецьку облаву. Їх вже заштовхали в кузов вантажівки, і бабця подумки з усіма прощалася. Але, на щастя, поруч опинився мій дід – повертався з роботи “на колєї” (залізниці) і почув розпачливий крик дружини: “Едку, рятуй!”. “Дас іст майне фрау унд майн кіндер!“ – кинувся дід до офіцера і показав документ працівника стратегічного об’єкта. Німець довго крутив “папірен“ в руках, відпускати “здобич” не хотів… Можливо,  прикидав варіанти: “з‘єднати“ родину, діда теж вкинути до вантажівки? Чи  “просто” застрелити без зайвих церемоній? Щоб не заважав виконувати план з кількості арбайтерів для рейху. Та перемогло почуття “орднунгу”, моїм пощастило, обійшлося, дозволили усім разом повернутися додому.

Дід і бабця те пережиття згадувати, зрозуміло, не любили. На відміну від тата – він, завдяки юному вікові, навіть не встиг як слід злякатися. Проте, батькам твердив, що навпаки і під те діло вициганив собі право спати на бамбетлі. За інших обставин цей привілей дорослих дітям й близько не світив.

Бамбетль для галичан – то своєрідний маркер, індикатор свого-чужого. Доречна згадка про нього в розмові може творити дива, крутіші від рідзвяної знижки.

Це я про трафунок Ореста, знайомого журналіста українського походження зі США. Він колись купив собі на Тернопільщині хату і забажав її умеблювати як “за прадіда було”, той свого часу емігрував за океан. Звичайно, Орест хотів придбати і відомий меблевий атрибут. Почав шукати в Інтернеті і пережив справжній шок, коли прочитав на котромусь з сайтів фразу, яка звучала, гм, несподівано: “Cкамєйка, лавка с ящіком (бамбєтєль), 1200 грн”. Саме так –  “скамєйка“. Німа сцена.

Потім Орест поїхав з друзями в експедицію по селах, розраховував купити в когось зі старожилів автентичного бамбетля, не від сучасного виробника. (Ще й, боронь Боже, виявиться, що made in China). Шукали довго, і десь на Борщівщині бажане знайшли, у доброму стані, тільки підфарбувати трохи. Але власник, дізнавшись, що покупець – іноземець, спершу заломив небачену ціну, і Орест скис. Вже, коли виходив з хати, гірко зітхнув уголос і з легким акцентом: “Ех, файного маєте бамбетля!” (А до того мовчав, поки інші вели перемовини). Відтак усю компанію одразу ж зупинив господар і почав докоряти місцевим друзям американця: “Не могли мені сказати, що людина добре нашу мову знає? І так би пішов з нічим?! Ви, хлопці, встиду не маєте, ще й мені наробили б. Най чоловік забирає так, задурно”.

Цей набуток сьогодні – гордість Орестового українського дому. Бо то вам не якась “лавка с ящіком”, а щось майже сакральне – як міст між поколіннями й континентами. Галицький маркер свого-чужого, він же бамбетль.

Людмила Пустельник, Global Village

Фото: https://izi.ua/, https://drevomebli.prom.ua/, http://dobrotivif.blogspot.com/