“Що з нами сталося б, якби не наші мами? Як вони зуміли серед совіцької павутини зберегти найдорожче – нашi віру, традиції і прадавні свята?” – Ольга Руда
Перед Різдвом мені часто сниться мама.
Молода і усміхнена, вона протягує мені руки, але я чомусь не можу підійти ближче.
Прокинувшись, із заплющеними очима довго згадую подробиці сну і не можу згадати.
Я впевнена, що без мами Різдво (і Великдень) було би звичайним черговим святом.
Хіба можна стерти з пам’яті ті гармидери з генеральними прибираннями, відсуванням меблів, тріпанням килимів, миттям вікон (“ще зсередини порозкручуй!”), прасуванням шторів-тюлів, обрусів і накрохмаленої, підсиненої білизни?
Хіба можна забути ті забиті шинками-ковбасами-холодцями-фаршированими яйцями-паштетами-варениками-цвітлями-голубцями холодильники (що не влізалося, виносили на балкон)?
А передсвяткову випічку перекладанців, пляцків, сирників, медівників, горішків, рогаликів, завиванців і перемащенням андрутів звареним згущеним молоком?
Коли вона встигала все переробити? Після довгого метушливого дня вся родина влягалася спати, а мама мила, чистила, натирала, пуцувала й розкладувала по місцях речі. На ранок наше помешкання виглядало ще урочистішим – тут пахло здобою, святом і радістю.
На Різдвяні свята мама перша починала “Нова радість стала” або “Бог Предвічний нам народився” – здавалося, вона знала напам’ять усі колядки і щедрівки. Також мама вміла заохотити нас до вивчення незрозумілих текстів: “Вчися, бо на коляду від баби не дістанеш ні копійки!”.
Сьогодні я часто замислююсь: що з нами сталося б, якби не наші мами? Як вони зуміли серед тої совіцької павутини зберегти найдорожче – нашу віру, наші традиції і наші прадавні свята? Де черпали сили не тільки виживати в умовах тотального дефіциту, а ревно слідкувати за дітьми, щоб не стали перекотиполем?
Коли я їхала до Гамерики (думалось, ненадовго), то серед радісних облич родичів і друзів, прощань, розмов, обіцянок, мій погляд раптом зупинився на мамі.
Вона тихо плакала. По її обличчю котилися сльози. Щоб і самій не розплакатися, я швидко поцілувала її та побігла до вагону, який прямував до Києва. Думками я вже сиділа в літаку, уся обгорнута райдужними мріями.
Це було востаннє, коли я бачила маму живою.
Добре, що перед Різдвом вона приходить до мене у снах. Щоб ще раз пробудити теплі і добрі спогади.
Габріель Гарсія Маркес писав, що людина не пов’язана з землею, допоки в ній не лежить покійний. Думаю, ніщо нас так міцно не прив’язує до рідної землі, як могили наших дорогих матусь.
Ольга Руда, головна редакторка журналу Ukrainian People, м.Чикаго, США
Фото: https://www.crustkingdom.com/, Olga Ruda