“Що?” та “га?” замість ввічливого “прошу” та “по-простому” під час трапези. Те й інше стали вимушеними, бо шляхетність мовлення і манер могли закінчитися фатально для їхніх носіїв. B еру Великого Хама, починаючи з 1939-го, інтелігентні галичани мімікрували під жлобуватих пролетарів. Хроніка буденних втрат.
На одній із старих сімейних фотографіях не одразу впізнала бабцю й діда. На загадковій пані зі знимки були капелюшок й оксамитова чорна сукня – оригінального, хоч би й зараз актуального крою. Замість звичних мені бабциних хустки і домашнього фартушка. Дідусь же – метросексуал, як сьогодні сказали б, в елегантному анцузі (костюмі). В такому сподні (штани) мали бути напрасовані на кант (стрілку), жартували, що треба “вважати, аби не порізатися”. Двоє на фото виглядали ефектно.
На сукню я ще колись накинула оком і була трохи здивована, коли мені відмовили дати її “перешити, аби дитині гарно вбратися”. Бабця ж ніколи не шкодувала шовкових блузок, коронок (мережив) або чого завгодно іншого, що вдавалося надибати в її шафі. (Перешивали ж старий одяг усі, хто не сприймали радянський легпром – суворий і потворний). Також я помітила, що бабця бажаний мною оксамитовий витвір ніколи не вдягала, на жодну урочистість – навіть на дідовий похорон.
Це вже згодом, коли її теж не стало, до мене дійшло: сукня була не просто гарним вбранням, але й артефактом з життя, яке минуло незворотно, його символом. Таке не перелицюєш. Мабуть, бабці хотілося зберегти бодай щось незмінним з тих років, до 1939-го.
А в колишньому житті були свої обов’язкові ритуали: в неділю – на службу Божу до церкви (за радянської влади – понищеної та зачиненої), потім, при параді – на льоди (морозиво) чи просто на спацер (прогулянку) в місті. Зустрівши знайомих, чоловіки трохи піднімали капелюха, і всі віталися “слава Ісусу Христу!” або “як ся маєте?”. Коли ж казали дякую, то додавали слово “гречно”.
Всю цю лексику галичани надовго проковтнули в 1939-му – бо через неї, як і гарний одяг, можна було зникнути. В тюрмі на околиці міста, де лише протягом першого року радянської окупації мученицькою смертю загинули 3000 чоловік. Або по дорозі в “товарняку”, який прямував до місць “нє столь отдальонних”.
Бабуся згадувала, що тоді на чортківських вулицях (Тернопільщина) раптом з’явилися багато людей з простакуватою, навіть грубою мовою, і такими же неохайним вбранням. Розмовляли надто голосно, замість носовичка користувалися рукавом. “БосОта і гопОта”, виразники нової “культури”, поширилися не тільки за рахунок прибулих разом з совєтами. У такий спосіб рятувалися місцеві, нерідко прикидалися вульгарними пролетарями, переймали чужий “стиль”. В родині згадували про знайомих викладача гімназії та меценаса (адвоката), які раптом змінилися до невпізнанності – ходили неголені й пожмакані і ніяково відводили очі вбік. Викладачеві не допомогло – разом з сім’єю вивезли до Сибіру.
Тим часом, мова галичан “збагатилася” лайливими порівняннями, пов’язаними з “визволителями”. На занадто рухливих дітей гримали: “перестань гасати, як воші на совіцькому солдаті!” Характеристика поганої людини: “як москаль – лиш би самі псоти робив (створював проблеми)”. Захланної: “нема хап-хап – радянська влада!”.
Чи не тоді ж, у 1939-му, в щоденну розмову впхалися раніше їй непритаманні “що?” та “га?”, кальки чужинських “што?”, “а?” замість звичного раніше “прошу”.
З останнім у мене була історія. Бабуся, класична галицька, що могла коханій внучці пляцок хоч у долонях спекти і неба прихилити, сердилася тільки в одному випадку – коли, чогось не розчувши, я перепитувала “що?”. Бо належало казати “прошу”. В школі це слово веселило “старомодністю” однокласників і дратувало вчительок, переважно – молодих і дуже радянських жінок, вони мене не розуміли.
Так само чимало громадян були впевнені, що слово “гречний” – то похідне від гречки, а не від польського “grzeczny” (“чемний”). Бувало, й реготали, коли чули його від представників старшого покоління.
До речі, того, що пам’ятало, як користуватися повним набором столового приладдя під час їжі. Як і моторошного періоду, коли від ножа за обідом було краще відмовитись – про всяк випадок. Ще гірше – запропонувати його радянському офіцерові, коли той приходив задля обшуку чи іншої біди. Це могло супроводжуватися проханням-наказом дати чогось з’їсти, і ось тут було критично важливим не “спалитися” на дрібницях. Одна з них – столовий ніж, “буржуазний” предмет, який міг і, зазвичай, сприймався “гостями” як ознака приналежності господарів до ворожого середовища. Радянці, крім того, не дуже й знали, як з тим атрибутом поруч з тарілкою поводитися. Зате дуже добре – що робити з “класовими ворогами”… Тож відтоді у багатьох родинах Галичини навчилися їсти лише виделкою, без ножа.
Дітей же вчили вітатися двома способами – вже згаданим “слава Ісусу Христу!” та по-новому, як раніше не знали – “добрий день”. Надто у повоєнні роки, коли на обійстя протягом доби могли навідатися і “хлопці з лісу”, вояки УПА, і “стрибки” – енкаведисти. Останніх називали так за за характерні відзнаки на погонах, що скидалися на хижого птаха. Чи, може, тому, що самі вважали себе “сталінскімі ястрєбамі”, аби нагнати більшого страху. Тим та іншим, вирушаючи на працю, дорослі залишали клунки з їжею – щедріші для перших і скромніші, “на відчіпного”, для других. Відсутність продуктового “подарунка” для “стрибків” могла мати небажані наслідки.
Ера Великого Хама на Західній Україні перекроїла-перелицювала все, і деталі побуту та мови були далебі не єдиними і ненайбільш болісними втратами. Вона ж виховала подвійні мораль та звичаї.
…А оксамитова сукня з фото перед 1939-м після бабциної смерті кудись пропала. Ніби розтанула в часі – як і багато чого з минулої епохи.
Людмила Пустельник, Global Village
Фото (не мають відношення до героїв публікації):https://photo-lviv.in.ua/
