Історія зникнення: чемних слів та столових ножів

Що? тага? замість ввічливого прошу” та “по-простому” під час трапези. Те й інше стали вимушеними, бо шляхетність мовлення і манер могли закінчитися фатально для їхніх носіїв. B еру Великого Хама, починаючи з 1939-го, інтелігентні галичани мімікрували під жлобуватих пролетарів. Хроніка буденних втрат.

На одній із старих сімейних фотографіях не одразу впізнала бабцю й діда. На загадковій пані зі знимки були капелюшок й оксамитова чорна сукня – оригінального, хоч би й зараз актуального крою. Замість звичних мені бабциних хустки і домашнього фартушка. Дідусь же – метросексуал, як сьогодні сказали б, в елегантному анцузі (костюмі). В такому  сподні (штани) мали бути напрасовані на кант (стрілку), жартували, що треба “вважати, аби не порізатися”. Двоє на фото виглядали ефектно.

На  сукню я ще колись накинула оком і була трохи здивована, коли мені відмовили дати її “перешити, аби дитині гарно вбратися”. Бабця ж ніколи не шкодувала  шовкових блузок, коронок (мережив) або чого завгодно іншого, що вдавалося надибати в її шафі. (Перешивали ж старий одяг усі, хто не сприймали радянський легпром – суворий і потворний). Також я помітила, що бабця бажаний мною оксамитовий витвір ніколи не вдягала, на жодну урочистість – навіть на дідовий похорон.  

Це вже згодом, коли її теж не стало, до мене дійшло: сукня була не просто гарним вбранням, але й артефактом з життя, яке минуло незворотно, його символом. Таке не перелицюєш. Мабуть, бабці хотілося зберегти бодай щось незмінним з тих років, до 1939-го.

А в колишньому житті були свої обов’язкові ритуали: в неділю –  на службу Божу до церкви (за радянської влади – понищеної та зачиненої), потім, при парадіна льоди (морозиво) чи просто на спацер (прогулянку) в місті. Зустрівши знайомих, чоловіки трохи піднімали капелюха, і всі віталися “слава Ісусу Христу!” або “як ся маєте?”. Коли ж казали дякую, то додавали слово “гречно”.

Всю цю лексику галичани надовго проковтнули в 1939-му – бо через неї, як і гарний одяг, можна було зникнути. В тюрмі на околиці міста, де лише протягом першого року радянської окупації мученицькою смертю загинули майже 3000 чоловік – згідно з даними різних дослідників. Коли місто захопили фашисти, в тюрмі знайшли  понівечені рештки 800 в’язнів. 

Скорочувалося населення Західної України і по дорозі в “товарняку”,  який прямував до місць “нє столь отдальонних”.

Бабуся згадувала, що тоді на чортківських вулицях (Тернопільщина) раптом з’явилися багато людей з простакуватою, навіть грубою мовою, і такими же неохайним вбранням. Розмовляли надто голосно, замість носовичка користувалися рукавом. “БосОта і гопОта”,  виразники нової “культури”, поширилися не тільки за рахунок прибулих разом з совєтами. У такий спосіб рятувалися місцеві, нерідко прикидалися вульгарними пролетарями, переймали чужий “стиль”. В родині згадували про  знайомих викладача гімназії та меценаса (адвоката), які раптом змінилися до невпізнанності – ходили неголені й пожмакані і ніяково відводили очі вбік. Викладачеві не допомогло – разом з сім’єю вивезли до Сибіру.

Тим часом, мова галичан “збагатилася” лайливими порівняннями, пов’язаними з “визволителями”. На занадто рухливих дітей гримали: “перестань гасати, як воші на совіцькому солдаті!” Характеристика поганої людини: “як москаль – лиш би самі псоти робив (створював проблеми)”. Захланної: “нема хап-хап – радянська влада!”. 

Чи не тоді ж, у 1939-му, в щоденну розмову впхалися раніше їй непритаманні “що?” та “га?”, кальки чужинських “што?”, “а?” замість звичного раніше “прошу”.

З останнім у мене була історія. Бабуся, класична галицька, що могла коханій внучці пляцок хоч у долонях спекти і неба прихилити, сердилася тільки в одному випадку – коли, чогось не розчувши, я перепитувала “що?”. Бо належало казати “прошу”. В школі це слово  веселило “старомодністю” однокласників і дратувало вчительок, переважно – молодих і дуже радянських жінок, вони мене не розуміли.

Так само чимало громадян були впевнені, що слово “гречний” – то похідне від гречки, а не від польського “grzeczny” (“чемний”). Бувало, й реготали, коли чули його від представників старшого покоління.

До речі, того, що пам’ятало, як користуватися повним набором столового приладдя під час їжі. Як і моторошного періоду, коли від ножа за обідом було краще відмовитись – про всяк випадок. Ще гірше – запропонувати його радянському офіцерові, коли той приходив задля обшуку чи іншої біди. Це могло супроводжуватися проханням-наказом дати чогось з’їсти, і ось тут було критично важливим не “спалитися” на дрібницях. Одна з них – столовий ніж, “буржуазний” предмет, який міг і, зазвичай, сприймався “гостями” як ознака приналежності господарів до ворожого середовища. Радянці, крім того, не дуже й знали, як з тим атрибутом поруч з тарілкою поводитися. Зате дуже добре – що робити з “класовими ворогами”… Тож відтоді у багатьох родинах Галичини навчилися їсти лише виделкою, без ножа.

Дітей же вчили вітатися двома способами – вже згаданим “слава Ісусу Христу!” та по-новому, як раніше не знали –  “добрий день”. Надто, у повоєнні роки, коли на обійстя протягом доби могли навідатися і “хлопці з лісу”, вояки УПА, і стрибки – енкаведисти.  Останніх, як розповідає історик Ігор Буркут, НКВСівці формували, переважно, з окремих місцевих людей. Їхні загони  називали себе “істрєбітєльнимі батальйонамі”, а хто в них “працювали” – “ястрєбкі”. Галичани ж переробили на своє – “стрибки”

Тим та іншим, вирушаючи на працю, дорослі залишали клунки з їжею – щедріші для перших і скромніші, на відчіпного”, для других. Відсутність продуктового “подарунка” для “стрибків могла мати небажані наслідки.

Ера Великого Хама на Західній Україні перекроїла-перелицювала все, і деталі побуту та мови були далебі не єдиними і ненайбільш болісними втратами. Вона ж виховала подвійні мораль та звичаї.

…А оксамитова сукня з фото перед 1939-м  після бабциної смерті кудись пропала. Ніби розтанула в часі – як і багато чого з минулої епохи.

Людмила Пустельник, Global Village

Фото (не мають відношення до героїв публікації):https://photo-lviv.in.ua/

Див. також: “…А поверх кількох шарів закатованих комуністи посадили квіти”, розділ “Пам’ять” від 1 червня 2020 р.