“Будьмо людяними, люди з України!” – за кордоном до своїх

 

Три листи сайтові Global Village. З них два –  cкарги на тему чому наші в Європі недоброзичливі?”. I ще один – подяка землякам за чуйність та допомогу.

Орися К***ук, м.Дюссельдорф, Німеччина: “Десь півроку тому сталося, і мені досі спокою не дає. Просто увесь цей негатив щодня бачу по наших діаспорних групах на Фейсбуці, вiн по-різному проявляється. Але є однакове  – якась незрозуміла злість по відношенню до цілком незнайомих тобі людей. На рівному місці обливають брудом, насміхаються – тільки за те, що інші попросили щось підказати. Люди, ви що?! Українці?! Багато сюди не від доброго життя приїхали, немало витерпіли, знаєте, що по чому. То з якої радості такі лихі? До таких самих українців, нічим від вас не гірших. Забули, як починали?

Це було на початку карантину, коли скасовували авіарейси. В одній німецько-українській групі якась жінка розмістила оголошення, його пам’ятаю: “Срочно треба їхати на Україну. Будь ласка, підскажіть, як це можна зараз зробити?“. Таке почалося! Мені було за наших соромно. Один пише: “На мітлі лети!” і ставить “ржачний смайлик“.  Друга повчає: “Спочатку української мови навчися, а  потім тут вилазь!” Третя: “З твоїм “на Україну” москалів питай, як тобі їхати!” І так далі.

Одразу купа вподобайок в таких коментарів – я цього не можу зрозуміти. Мало того, що “тикають” жінці, якої не знають – може, вона їм в матері чи бабусі годиться? То ще й ображають там, де просять  допомогти. Що, як в тієї жінки хтось вдома захворів? Чи помер? Самі ніколи в такій ситуації не будете? Майте якесь серце!

Добре, вона не дуже грамотно написала – “срочно” замість “терміново”, “підскажіть“, а не “підкажіть“, “на” замість “в Україну”. Може, не знала, як правильно, може, поспішала. І за це людину ображати, принижувати?! Легше вам стало, що когось потоптали?

Я спробувала спам’ятати – ви також не академії позакінчували, то мені понаписували всілякого.

Менше з тим. Я бігом зателефонувала знайомим, пробила по різних контактах – там бусик збирається, виїзд скоро. Хотіла тій жінці на месенджер скинути, але поки зібралася, бачу – її оголошення вже нема, пост видалила. Не чекала, що земляки такі “добрі” бувають. Iмені я, на жаль, не записала.

Хочу сказати, що зовсім не рідкісний приклад – коли своїх же “б’ють”  на Фейсбуці, просто так, ні за що. Часто бачу. А потім дивуються, що українці – не євреї, які один одному допомагають. Нарікають, “чому в нашого народу така тяжка доля?” Не буде легшою, поки не навчимося хоч трохи людяності одне до одного. Самі себе не любимо”.  

Надія Гумейнюк, Мілан, Італія: “Ми з чоловіком тоді якраз недавно приїхали, ще нічого, нікого не знали. Першу роботу мали біля Неаполя. Мусили документи робити, поки не закінчився безвіз.

Пішла раз в магазинчик українських продуктів. Там почула, як дві наші жінки розмовляють, поки вибирали товари.  Коли  буде служба Божа в церкві, збиралися на неї йти. Я підійшла ближче, розговорилися. Нормально так балакали. Вони питали, як там вдома, що чути. З них одна була з мого Прикарпаття. Вже прощалися, тут я запитала: “Дівчата, як пермеццо (вид на проживання – ред.) краще зробити?”  

Одна щось ніби хотіла відповісти, а друга її різко зупинила: “Нічого не кажи! Дивися, яка хитра – вчора приїхала і хоче на все готове! Ліпше, як ми, помучиться і сама до всього дійде! Знаєм таких – все їм подавай!”

Перша жінка, яка збиралася розповідати, так нічого й не сказала. Обидві розвернулися і пішли.

Я стояла ніяка.  Ніби я не знати, чого попросила в них, чи щоб грошей дали.

Пермеццо ми з чоловіком зробили, пізніше, італійці помогли”.  

Петро Кутельський, м. Валбжих, Польща:  “Хочу через ваш сайт висловити велику подяку молодим людям з України, Ігореві та Уляні, які мене врятували у скрутний час. Прізвищ їхніх не знаю, бо вони не сказали.

Я їхав на роботу, далі в село. На вокзалі в мене підрізали барсетку, там були гроші, мобільний і документи. Добре, що не всі, паспорт я тримав на собі. Не знав, що робити і як бути далі. З розпачу сів на лавці і схопився за голову двома руками. Певне, в мене був дуже вбитий вигляд, бо почув, як хтось до мене підійшов, і хлопець спитав по-українськи, чи в мене все добре? Я сказав, що ні, вкрали речі, і не знаю, як тепер маю доїхати на місце. Дівчина спитала, куди мені треба їхати, я відповів. Сказав, що маю там працю, господар чекає. Вона назву села спитала ще раз.

Потім хлопець кудись відійшов, дівчина зі мною трохи поговорила. Сказала, що вони з хлопцем – студенти в університеті в Польщі, самі з України. Потім прийшов хлопець і просто дав мені квиток на поїзд до  села, де в мене робота. Він купив його за свої гроші.

Я навіть не знав, як тій парі рятівників дякувати! Вони мене не знали, хто я, що я і звідки – але допомогли! Незнайомій їм людині. Хай Бог їх обох благословить! Питав їхній хоч номер телефону, хотів потім віддати гроші – не сказали. Ігор відповів тільки, що  не така велика сума, і вони побігли на свій поїзд.

Для мене, що вони зробили – це дуже велика справа, ніколи не забуду. Дуже вам дякую, шановні Ігоре та Уляно!

Коли кажуть, ніби наші люди не люблять помагати, кажу – неправда. Я сам побачив, які наші бувають Люди”.

 

Global Village

Фото: https://yavoriv-info.com.ua/