Тиха помста пограбованого Львова

 

“Як буває: часом випрешся догори, ну, майже Бога за бороду схопиш, забереш чуже і тішишся, що це – тобі і твоїм дітям і внукам, але… Криваві сльози дармо не проходять й ніколи не минаються, особливо, коли вони – не твої”. Бувальщина про окрадених і крадіїв від Данько Ляхович.

 По Львову, по західній області німці швидше пробігли, ніж пройшли. Безчасся, безладдя, окупація то одними,то іншими. Люди казали:”Німці прийшли і пішли, а москалі, як навідались, як потиснули руку, товарісчі…” В 1939- ому потиск рук був коротким, а от в 41-му вже хазяйнували в чужих, ще теплих духом попередніх і дійсних власників, квартирах. Приїжджали офіцери зі своїми дружинами, проходилися по центру одного з найгарніших міст Європи і ретельно вибирали житло з картинами, бібліотекою, килимами –  житло львівської інтеліґенції. А як сподобалась хатинка, то за ніч сім’ю вивозили (в чому стояли) за місто. Так і пропадали сотнями, розстріляні по лісах. А на ранок новоспечена сімейна пара товарісчєй уже попивала галицькі наливки в затишній вітальні. А ввечері йшли в Оперний театр. Дама-в ажурній білизні, яку знайшла в шафі свого нового дому, думаючи, що це вечірня сукня….

А час минав…

До розвалу Союзу неможливо було докупитися гарного одягу, білизни, взуття. Радянська індустрія, в більшості своїй, виробляла речі, які не відрізнялись особливим стилем. Наприклад пальтечка дітям були сіренькі, як шинельки, бо нащо відрізнятись, всі – однакові, так краще. Мрія –  дістати імпорт з ненависної буржуазної Європи, а річ із загниваючої Америки була вершиною бажань. То ось, все “діставалось” у людей, яких називали “форцовщиками”. Якимось чином (контрабандним) вони це мали. Знайомство з ними – через знайому знайомої, у великому секреті.

 

Отже, одна молода львів’янка, яка хотіла купити гарну білизну, навідалася до однієї такої пані. Казали, що вона діставала посилки з Америки. Чи було правдою – хіба важливо? Головне, що у неї було все, про що мріялось щойно заміжній і достатньо заможній пані. Вона о певній годині зайшла в браму старого будинку біля консерваторії. Старого будинку, чудового фасаду, з табличкою”пам’ятка архітектури”, мармуровими сходами, округлими вікнами на сходових клітинках. Минуло багато часу, як товарісчі залишились жити в місті, в серці Львова, в його емблематичній частині, де жив дух Галичини, його шарм і краса, його особливий аромат. Під’їзд, де жила пані-перекупка, незважаючи на занепад і небажання нових старих “жильців” підмести свої пороги, як на зло , зберігся і милував око різними архітектурними зачудуваннями. Чаруючись красою, наша (назвемо її по-галицьки: коліжанка), зайшла до квартири.

Їй відчинила молода жінка, усміхаючись, запросила до кімнати. Запропонувала пригоститись кавою з тістечками.

В кутку стояв розкішний, білий рояль з канделябрами. Гостя не могла відірвати очей від нього, від картин на стінах, від люстри, просто шалено гарної, від порцелянового кавника, від витончених тарілок на столі. Яка ж неймовірна краса! Взявши до рук тарілочку зі шматочком сирника, гостя відчула пальцями, яка вона брудна знизу. Їй моментально відкинуло скуштувати чемно запропонований десерт.

Мила власниця квартири принесла дві коробки з білизною з іншої кімнати, залишивши на хвилю відчинені двері. Але цього часу вистачило, аби гостя помітила на собі погляд молодого чоловіка, який, лежачи на дивані, дивився на неї. Чи це здавалось, що дивився, бо погляд був, як пляма –  розтерта, розмита,ніяка. Господиня похапцем закрила двері, з сумом прошепотівши, що має біду з чоловіком. Не працює, десь вічно швендяє, шукаючи спиртне, а від недавнього часу вона має підозру, що приймає щось важче, бо приходить ніякий взагалі. Вона утримує його, бо любить, але змушена пильнувати,щоб не виносив речей з хати. А він таки частину уже поцупив. Дітей нема, у неї зі здоров’ям трохи кепські справи, та й які діти з отаким батьком?

 

Отаке її життя, і розповідає вона це, бо гостя видається їй вартою довіри. Не кожному розкажеш про таку біду. Дійсно, не кожному розкажеш, подумала наша коліжанка. Наркомани, у Львові? В її рідному місті? Здавалося дикунством! Вона жила іншим життям і не уявляла, що ця страшна хвороба може існувати так близько. Це ж десь там-у світі, наївно думалось.

Господиня наполягала, щоб скуштувати десерт, але, пам’ятаючи масну тарілку, наша коліжанка чемно відмовлялась, мало не присягаючись, що щойно-з кафе. Чомусь хотілося швидше вибрати речі і щезнути. Якесь дивне відчуття: з одного боку – чудовий,таємничий, інтригуючий світ антикварного дива, а з іншого – весняний розмай тулиться до сумної шибки, намагаючись її зігріти, та все-марно. За  всієї розкоші в хаті віяло пусткою, страшною і занедбаною. Гостя розсіяно перебирала коробку, а господиня, вхопивши вільні вуха, нарікала на своє життя.

Що зовсім одна, батьки її мали дуже пізно, і вона давно їх поховала. Що батько був офіцером, призначеним до Львова, що цю квартиру він отримав, а раніше в ній жив якийсь галицький письменник чи лікар, однаково, хто. Це все залишилось їй у спадок. Щоправда, цей порцеляновий сервіз “папочка привёз с Германии”. Ці всі тиради велися російською мовою. Жіночці було років 35, вона народилась тут, але ходила до російськомовної школи. Однієї з тих, які росли, як гриби в окупованій Галичині. Навіщо вчити українську? Бандерівців же нема, нічого не вдіють!

“Самое лучшее –  это старый венский рояль, я его очень люблю, пыталась научиться играть, но терпения не хватило и бросила. Меня утешает мысль, что муж не сможет его унести, с третьего этажа старого австрийского дома, с потолками в четыре метра. Возможно, лишь по частям.” Гостя запиталась, як же ж батько його привіз? Виявилось, що ні, всі меблі, картини, люстри, що вся оця краса дісталася від родини, яка жила тут до них. Ще була купа книжок, але, оскільки були написані різними мовами, то російської серед них не було, то ще мама потроху здавала їх в комісійні книгарні.

“Ну, знаете, как было в те времена. Папа – офицер, освободитель, он заслуживал хороших условий. Та семья уехала, и родителям дали квартиру. Я знаю те рагульские сплетни, что люди не уезжали, их выселяли и расстреливали. Я не верю во весь этот бред, мой папочка-не такой.” Це звучало, як виправдання: “её папа-самый лучший,он не мог”…

Гостю почало трусити, як в лихоманці. Вона уже нічого не хотіла купувати. Вона нічого не хотіла з цього дому. Нічого! Швидко вибачилась, пробубонівши про забуту, дуже важливу зустріч, що навідається іншим разом і вискочила, як обпечена за двері, залишивши здивовану господиню серед награбованих чудес.

Впиваючись на вулиці повітрям, великими, якнайбільшими ковтками, вона хотіла якнайшвидше добігти додому, залізти в душ і змити з себе погляд того чоловіка, дотик до масної тарілки і липку розмову з жінкою, яку вона ніколи уже не захоче бачити. Перед очима стояв старий, білий віденський рояль з канделябрами. За великим круглим столом кавувала щаслива галицька родина чи то письменника, чи лікаря, чи адвоката… Не в тому суть… Головне, що живі.

P.S. Як буває: часом випрешся догори, ну майже Бога за бороду схопиш, забереш чуже і тішишся, що це тобі і твоїм дітям і внукам, а тут – єдина дитинка з трагічною долею, без внуків, без продовження твого роду, скніє серед багатства, яке потроху трощить, пропиває, продає за чарчину чи дозу забуття, нещасний чолов’яга, що доводиться тобі зятем…і ти від жаху перевертаєшся в могилі. Криваві сльози дармо не проходять й ніколи не минаються, особливо, коли вони – не твої…

Данько Ляхович (ДанькоЛяхович), м. Львів

Фото: https://inlviv.in.ua/, https://ua-travels.in.ua/, https://photo-lviv.in.ua/