Гордість “вуйків”

 

Цим словом зневажливо називали галичан протягом радянської окупації. Продовжують і тепер, в часи війни, одна з яких – інформаційна. Про клан вуйків” та не лише філологічну  особливість терміну.

…Сцена з дитинства: ми з дідом пішли до крамниці, і він звернувся до продавчині “прошу пані”. У відповідь почув глузливе: “Говорите, ніби вуйко якийсь!”.  – “Натурально, пані, “вуйко“  – бо гонор маю!”. То був лаконічний урок манер, на тему ідентичності та як її боронити. Я одразу зрозуміла, що власної приналежності до “вуйків“ можна не лише не соромитися,  нею  належить пишатися – як  тихою протидією радянщині. Вже за порогом магазину дідусь розклав цятки над “і”: “Не той, дитино, зацофаний (тупий, обмежений), кого “вуйками” обзивають, а схамілі зайди до нашого краю“.

Знайомством з терміном завдячую військовій частині окупаційних військ, вона стояла в рідному Чорткові на Тернопільщині. Колись у західно-українську провінцію приземлилися радянські льотчики. На жаль, їм у  нас сподобалося, надовго.

Добре, про “вуйків” – для початку, лише одного. Це – запозичення з польської, означає “дядько”, цілком нейтральне слово, жодної негативної конотації. Тим не менш…  “Визволителям”  звучало кумедно,  тож “призначили” принизливою характеристикою галичан. Мала вказувати на їхню, порівняно з “гостями”, “відсталість”, загалом інакшість, але й певну хитрість – бо “с гор сошлі, но сєбє на умє“. До того ж, небезпечну – адже “бандерівські” терени.

Жителів мого міста, як і всієї Західної України, поділили на дві категорії, вони взаємно не шанувалися: “еті вуйкі”, (або “западєнци” чи “мєстниє”), і “москалі” (рідше – нейтральне “воєнні“),  приналежні до частини та інші російськомовні. “Вуйками” вважалися всі україномовні – незалежно від освітнього рівня чи походження. Прикметно, що іншого “епітета”, теж хамського – “хохли” – по відношенню до корінних мешканців Галичини майже не вживали.

Зате окремішність “воєнних”, навіть своєрідна їхня кастовість, була формалізованою. Діти навчалися у середній школі №2, її називали “рускою”, також через мову викладання. Українську приїжджим було знати необов’язково.

Перед Новим роком чи комуністичними святами “вуйкам” вказували на їхнє місце дуже радянським способом  – продуктового дефіциту. “Офіцерші“ (дружини військових) за компанію з “половинами“ партійних номенклатурників чи інших “блатних“ приходили за пакунками з “празнічним пайком” до виділеного прилавка – лише для них. Просто на очах у довжелезної черги, втомленої стовбиченням за мороженою мойвою або бляшанками зеленого горошку – “не більше двох в одні руки” – чи ще якимись харчовими злиднями. Згодом, щоб зайве не дратувати “вуйків”, “пайки” видавали з “чорного входу” гастроному. Вмісту пакунків “мєстниє” не бачили, але знали, що в них є те, чого в магазинах катма. Від копчених баликів до помаранчів та ікри й коньяку – адже вартовим окупації належало  харчуватися краще, ніж окупованим. Так до етнічного поділу між “вуйками“ та військовими додавався ще й класовий.

Часом до справи втручався Ерос і ще більше сплутував карти – коли місцеві дівчата одружувалися з перспективними лейтенантами-чужинцями. В заміжжі чимало починали спілкуватися російською, хоч і не завжди грамотною.

Про ставлення до “офіцерш“ з “вуйківським“ бекграундом колись  підслухала розмову двох жінок у все тій же черзі: “Чулис-те, яку стара  Іванючка має гризоту (клопіт)? Доньку за літуна віддала. Вони були певні, що зятя пошлють до Німеччини, а йому скомандували служити в Таджикістан! Іванючка шльохає (схлипує). Шкода, aле то її бутне (невиховане) дівче заслужило. Я до неї підходжу на весіллю – “поздоровляю, Лесю!” – а вона: “Нє, я – Ларіса”! Ви таке виділи?! Теперка має! Думала у всьому імпортному по Берліні ходити, а буде в “чікістані“ носила паранджу”.

Це ще була не найбільша драма. Русифікація “по-родинному“ іноді оберталася сюжетами майже шекспірівськими. Як-от ще один з моїх шкільних років. До бабусиної сусідки в селі часом приїжджали у відпустку дві її доньки, заміжні за “воєнними“. Мені обидві здавалися страшенно вишуканими – ще б пак, зранку, сидячи в справжніх шезлонгах під розлогою яблунею, пили з філіжанок 100-відсотково імпортну каву. Її нерадянські пахощі долинали з-за паркана разом з уривками світських розмов про “стіхі Асадова”. Зі своєю мамою, щоправда, сестри розмовляли нашою державною. 

Мине багато років, і хтось із бабусиних односельців розкаже, що батьки сестер кожен свого часу “відмотали” терміни по Сибірах за зв’язки з УПА. Чи було про те відомо донькам? Годі знати. Коли сусідка померла, дівчата продавали її хату за безцінь, але покупця так і не знайшли. Будинок поволі завалився разом із струхлявілим стовбуром дерева, під яким раніше кавували. Нікого з тієї сім’ї в садибі більше не бачили. Таке собі наочне заперечення приказки про яблуко, яке мусить впасти недалеко від яблуні.

Плоди ж російсько-української “дружби”, нащадки “воєнних”, без жодних політесів повідомили мені мій статус – яким вони його бачили. Дві дівчинки з “рускої” школи, ми займалися в одному гуртку в “палаці піонерів” і кілька разів, було, поверталися додому разом. По дорозі теревенили про се, про те, навіть якось навзаєм частувалися цукерками.  В однієї з нових знайомих, як з’ясувалося, тато – білорус, мама – “мєстная“, але себе вважала росіянкою.  Втім, не лише себе – усіх навколо, мене теж. А що говоримо не російською, це трохи проблема, бо на Західній Україні люди – хоч “рускіє“, звісно, але “не такі”. Слово за слово, непорозуміння переросло в сварку, далі – в конфлікт ідентичностей. Підсумований фразою, що мала знищити опонентку: “Что ти с нєй споріш? Ето же “вуйка”! Оні нас нє любят – слішком упьортиє!”.

Цукерки закінчилися. Однак, останнє речення про “слішком” навіть сподобалося – як свідчення моральної переваги “вуйків”. Все ж таки, устами дитини – далі за текстом – навіть, якщо та дитина вас ненавидить.

Бо й справді – ота “западенська” впертість, коли попри все й наперекір трималися звичаїв, мови і, делікатно кажучи, нелюбові до всього радянського –  допомогла все ж  зберегти власне “я”. Не лише під час першої, найжорстокішої хвилі окупації, в 1939-1941-му роках, але й згодом, в 1970-1980-х, коли загарбання було м’якшим, хоч від того не менш підступним. Адже окупанти й господарі вже звикли до існуючого стану речей, змирилися. Наприклад, першим не треба було, як колись, викидати других з кращих будинків, щоб  вселитися туди самим. А колишніх власників убити. Для “воєнних“ побудували ціле містечко з багатоповерхівок, жити в них  вважалося престижним – квартири покращеного планування, гаряча вода… Другі, натомість, вже й не мріяли, що непрохані “гості” колись та й вшиються з їхнього міста. Тим часом, засобів для протесту мали небагато.

Відзначення релігійних свят було одним з таких. Коли сьогодні хтось каже, що це не бозна-який чин: на Різдво чи Великдень кнура заколоти і розмалювати писанки, то нагадаю, що “упьортиє“, крім того, ще й водили дітей до церкви –  “як Бог приказав”. Чудово знаючи, що відряджені райкомом компартії вчителі-спостерігачі стоять неподалік і записують прізвища школярів, аби потім донести, “куди  треба”. Далі – “виховні бесіди“ для батьків на роботі, аж до їхнього звільнення.

Тільки “мєстниє” все одно гнули своє. Ба, їм навіть вдавалося асимілювати-“вуйкізувати” частину чужинців, ті переймали “западенські” культуру й звичаї. Учасники  визвольних змагань 1990-х, західні українці з нетиповими закінченнями прізвищ на “- ов”, як на моє припущення, були саме з таких.  

А негатив “вуйків“ нікуди не подівся, успішно прижився в нових реаліях. Інакше чого б ідейні нащадки “визволителів“ назвали кіношне глухе село саме Великими Вуйками? Це про серіал-трешак “Останній москаль”. (Потім зняли ще один, вже однойменний).

Він і досі нескасований, той колишній поділ – на “вуйків” і “москалів”. Але що перші – дуже вперті, теж, на щастя, актуально.

Людмила Пустельник, Global Village

 Фото: https://from-ua.com/, https://www.pinterest.com/lidiyabebeshko/