“Моя культура” – що хочу, те й роблю?... Або “нада думати за людей”

Як в Україні нищать історичні пам’ятники – бючись у груди, що їх реставрують. Тому не такий страшний час для спадщини, як намагання сучасників її “покращити” – Устя Стефанчук.

В дискусіях довкола бико-забудови в історичній частині Львова й “осучаснення” пам’яток архітектури прорубуванням нових дверей, утепленням, додаванням прибудов та іншого “ітеде”   – з одночасним нищенням загальної стилістики, декоративних елементів і навіть несучих конструкцій –  зустрічається багато абсурду і трешу. Але є кілька часто вживаних аргументів, які мені видаються ключовими. Мовляв, всі розумники так нахвалюють старі будинки, “а ви пробували там жити?” (Ну, для початку скажу, що не тільки пробували, а прожили все життя без утеплення, і нічо). Або “тота вся архітектура –  то понятно, але людям десь треба жити… про людей нада більше думати”.

Або дослівно: якась тітка під фото ” художнього” одоробла на Тихій написала, що старий будинок –  якесь жахіття, а оце хтось зробив добре, утеплить, помалює і “буде красіво”. То його власність – “що хоче, то робЕ..”

Закріплю ці ідеї конкретними прикладами. В моєму будинку на Городоцькій, який не є пам’яткою архітектури, але в ньому на стінах і стелях в помешканнях є (під сотнями шарів тинку) чудові розписи (і не трафаретні, хто шарить – той зрозуміє). То ось, років багато тому сусід, який переїхав з села, віддер кахлі Левинського з долівки (“бо вони ся ґуздали”) і постелив туалетну плитку на цілому поверсі (!). Бо “думав про людей”.

А кілька років тому сусіди праворуч винесли на смітник увесь дубовий паркет і оригінальні 2,5 метрові двері з бронзовими клямками, замінивши дверні отвори на аркові дупла. Розвалили сецесійний поліхромний п’єц – їхня власність –  без базару.

Мені в таких випадках спадають на думку Мюнхен, Зальцзбурґ, Бордо, Флоренція, Прага. В останній я жила двічі по кілька місяців. Одного разу я гостювала в чеських професорів –  Їржі і Гелени, які мешкали в саміському центрі міста. Волога, темна пізньо середньовічна кам’яниця з чудовими розписами на фасаді. Розповідаючи про своє помешкання, власники хвалилися попередніми відомими мешканцями і жартували довкола постійного запаху вогкости. Передбачаючи моє запитання, господар відповів, що жити в центральній частині міста –  це привілей, він приймає всі незручності, лиш би тільки могти бути серед історії.

Мені це запам’яталося. Бо разом із незручностями він приймає дуже конкретні правила від влади міста, яка відповідає за збереження охоронного архітектурного середовища.

На зорі наших стосунків ми з М. кілька місяців подорожували Европою. Серед іншого, гостювали у власниці ресторану “високої кухні” в Бордо на ім’я Мартін. Вона мешкала в будинку з поч 18 століття з масивними кам’яними сходами з різьбленням в самому центрі хати. Щороку вона вкладала десятки тисяч євро щоб утримувати ті сходи, закріплювати пісковик, який кришився з різьблених фрагментів. Цей будинок належав її родині кілька поколінь. І всі ці покоління дбали про стан цих сходів і загалом кам’яниці, бо, хоч вона не була в центрі міста, і не була формально пам’яткою, Мартін вважала, що це її доля і обов’язок, успадкований від батьків: зробити все, щоб історія того будинку не закінчилася на ній. Інша справа з її рестораном, який був у самому центрі, і де, згідно міського права, вже було заборонено будь яке втручання в екстер’єр, чи навіть інтер’єр. Зокрема, коли ми були там, Мартін займалася зміною частини каналізації чи водовідведення, і щодня був інспектор з міста, який перевіряв лише окремо відповідність того, що роблять майстри з допустимими нормами ремонтних робіт в історичній частині… На кожен забитий цвях тут треба просити дозвіл –  зовсім не з докором казала Мартін.

 

Ще кілька тижнів ми гостювали в художниці і скульпторки на ім’я Ліа Монетті, чия дворівнева квартира була на самій горі середньовічної кам’яниці в центрі Флоренції. Настільки в центрі, що гамір від туристів 24/7 тримав нас на ногах також цілодобово. Якщо в тому помешканні визирнути з вікнами піддашші, то видно цілу долину нових дахів, з добротної черепиці, яка зберігає автентичний ансамбль.

Ліа Монетті –  пенсіонерка, вона була вимушена брати квартирантів, щоб могти оплати своє помешкання в центрі. Ексцентрична жінка на моє делікатне запитання про дешевші райони міста відповіла приблизно те саме, що пан Їржі – що це привілей, і з цього помешкання її хіба винесуть холодною, якщо її не з’їсть її шітсу Ріко, звісно. Бгггг. До слова, будинок з помешканням Лії – пам’ятка архітектури. А це означає, що жодних пластикових вікон, жодних самовільних домофонів, ґратів, утеплювачів, дашків, прибудов. Бо за це можна заплатити великий- великий штраф і навіть піти до в’язниці. Хочеш жити в центрі міста, в історичній кам’яниці –  плати відповідну ціну.

Кожен з цих людей безпосередньо чи опосередковано давав зрозуміти, що це – не для всіх. Поважного віку пан Їржі, як і Ліа дуже пишалися тим, що вони можуть собі це дозволити. Мартін це сприймала, радше, як даність, додаток до її походження, але кожен з них сприймав це як відповідальність перед історією своєї країни, міста, культури. І хоч це був таки дуже прямий і однозначний вияв патріотизм в кожному з випадків, жоден з них про це не сказав.

Натомість в Україні, у Львові, зокрема, про патріотизм не кричить хіба що… Та ні, він теж кричить. Натомість руйнування архітектури, історичного середовища –  це така звична нормальна буденна практика, що аж дивно. Часом замислююся, чи це, може, я чогось не шарю в тім життю?..

Тут ще одна паралель напрошується зі світу, який добре знаю  –  колекціонерського. Зокрема, вишивки і давніх строїв. Свого часу одна знана і всіма люблена колекціонерка- продавчиня мене лаяла на чому світ стоїть за те, що я написала, що давні строї – не для всіх. Я і зараз на цьому наполягаю.

Бо потрібно розуміти їхню цінність ( не лише ціну), мистецьку вартість (не лише –  чи гарно дивиться), культурне, історичне значення, але не з позиції власника, а з позиції опікуна. Це –  привілей, як помешкання Їржі з вікнами на св. Віта, це спадок, який треба передати далі, як будинок з мармуровими підлогами Мартін. Блін, це тягар, врешті решт, про який треба дбати, в який потрібно вкладати гроші, належно зберігати! Це – дороге задоволення, як дворівнева квартира Лії.

Цікаво, що з давніми сорочками в Україні – ті самі аргументи: “моє – що хочу, те й роблю”, “ну, якось же носити треба”. Щоб красиво сиділо –  тут підрізати, тут вкоротити, тут вставити, тут забрати поділ, тут доштукувати.

Автентичний вигляд втрачено безповоротно, іншої такої не буде. А з втратою сорочки втрачається ще один пазл до нашої же ж історії і культури, без яких ми – вигаданий, штучний конструкт, богус, як кажуть наші сусіди.

В якості ілюстрації –  приклад руйнування культурного надбання,  чудових кролевецьких рушників. Одна українська фешн-персона нашила з них “модного” вбрання. Перефразовуючи цю дезігнерку, яка це намутила: це все –  “вершина патріотізма, ібо старе тряпйо (тіпа народне) опріходовала”. Ресайкл, твоюмать… Свій “витвір”, до речі, присвятила Дню Незалежності України. Як на мене, дуже промовиста візуалізація.

Моя культура – що хочу, те й роблю…

 

Устя Стефанчук (Ustia Stefanchuk), м. Едмонтон, Канада

Фото: https://travel.tochka.net/, https://zik.ua/, https://ua-travels.in.ua/