Притча про непокаране добро

 

“На таку сучасну патологію, як доброта, не так багато охочих трапляється – щоб собі нею світ зав’язувати. Хоч, власне, нею, він і тримається ще – сяк-так”.

Жив-був хлопчик, патологічно співчутливий. Десь побачить, що пташеня з гнізда випало – мусить полізти на дерево, доправити пірнатого назад в сім’ю. Було, що  гепнувся з височини кілька разів, руки-ноги ламав. А пташенята потім виросли і хлопчикові накрапали на нову сорочку екскриментами – з вдячності, мабуть.

Ну, хлопчик теж ріс – разом з добротою, на свою голову. Привчив навколишніх пенсіонерок, що буде переводити їх через дорогу. І якось одна бабця чекала-чекала хлопчика біля світлофора, а його все не було. Тож бабцю зі злості почали шляки трафляти, кров’яний тиск підвищився, швидку викликали. Відкачали аксакалку.

А в діагнозі так і написали: це хлопчик винен. По фіг, що саме тоді чергове нещасне кошеня з даху знімав, за кілька кварталів від переходу зі світлофором і бабцею. Все одно винен – нічого було програмувати старше покоління на, типу, соціальний захист і не виправдовувати сподівань. Теж мені, “пенсійний фонд милосердя” знайшовся! Не можеш одночасно в кількох місцях бути – то й нічого було братися.

Минали роки, перші любов-секс, таке-сяке. Тобто, це в нього – перші, а вона йому одразу пояснила: місячних давно не було, залетіла, мабуть. Хто його зна, котрий з вас тут при ділах? Добре, хлопчик все одно повів її до рагсу –  і тому, що співчував бідній дівчині з неповної родини та без царя в голові, і любив також…

Одне слово, вона, народивши, через рік по тому кудись поїхала в пошуках жіночого щастя. Кажуть, в Італії з якимось підстаркуватим сеньйором живе. А, може, й в Португалії з молодим – не принципово. Зате хлопчик тепер має ще одного хлопчика, сам виховує. Висока вірогідність, що малий “премудрим” виросте, як тато. Хоч і не біологічний.

Його вже багато запитували: ти взагалі дурний, чи лише прикидаєшся? Що, думаєш, тобі хтось почесну грамоту за твою доброту дасть? “Щас!” От на хіба ти всім, кого побачиш, допомагаєш-рятуєш? А потім отримуєш за те в хвіст і в гриву. Жив би, як усі – проходив повз пташенят, кошенят, бабусь і дівуль з животами від інших. І ніхто би тебе не кляв потім. Але ні – йому, бачте, виділятися захотілося! В святі націлився, чи що? Воно тобі треба? Чи комусь?

Знаєте, що він відповів? “Так, лише мені й треба. Я це не для когось роблю – допомагаю. І не задля подяки. Для себе насамперед. Бо в кайф. Бо класні відчуття від того – якщо не змінювати добром світ на краще, бо дулі його вже зміниш – то, принаймні, завдяки тобі він не стане гіршим”.

Ну, не вар’ят?!

Так і далі живе, жовторотих горобців визбирує, бабусь через дорогу водить. Хіба-що вдруге не оженився більше. Бо на таку сучасну патологію, як доброта, не так багато охочих трапляється – щоб собі нею світ зав’язувати. Хоч, власне, нею, він і тримається ще – сяк-так.

Людмила Пустельник, Global Village

Фото: https://fishki.net