Діаспора – великій Україні: “Нам теж болить, і ми – не зрадники!”

Знайомо, чи не так: “ви там розкошуєте, а нам тут не солодко”? Але українцям нема чого сперечатися, бо важливі всі, і кожен працює задля Батьківшини. Тому замість критики скажіть краще “дякую!” – Ольга Руда.

Хочу звернутися до тих, хто в Україні. Діаспора –  це ваші брати, які теж дбають про Батьківщину.

Попри те, що ви постійно в своїх коментарях в соцмережах називаєте нас “зрадниками”, “запроданцями” і закликаєте повертатись на Україну і відбудовувати її на місці. У ваших словах – біль, розпач, часом –  неприхована ненависть. Мовляв, “ви там розкошуєте, а нам тут не солодко!”. І що вам зараз доводиться боротись навіть за пристойне існування.

Я відповім: нам тут – теж не мед.

Я відповім: вам варто спробувати і виїхати хоч в яку-небудь країну. З родиною або соло. І побудувати своє процвітання з нуля.

Не буду розповідати про історію становлення Діаспори, а також першу, другу, третю і четверту її хвилі. Від чого ці люди втікали й про що мріяли.

Це все ви знайдете в Інтернеті (дядечко Гугл допоможе).

Але розумна людина не так буде ставити питання. Вона запитає: що зробила Діаспора для України? І, знову ж таки, знайде чимало неспростовних фактів, доказів та цифр боротьби проти совітів-комуністів, про розкриття фактів Голодомору та спонукання урядів різних країн визнати геноцид українського народу. А крім того – знищення наших митців, духовенства та інтелігенції в сибірських таборах. А крім того –  публікацію книг про УПА і ОУН (спогади очевидців та родин), видавництво енциклопедій діаспори, і, найголовніше: в усі часи потужна допомога Україні, воякам УПА, дисидентам чи просто своїм далеким і близьким родичам.

Коли настала Незалежність –  ще більша фінансова підтримка освітніх установ, мистецьких проєктів, видавництв, духовних організацій та будівництва церков, допомога сиротинцям. Коли почалася війна – величезна допомога коштами на озброєння, медикаменти, обладнання та військове обмундирування. А ще – вдовам, сиротам та сім”ям загиблих, в реабілітації важкопоранених.

Участь української громади у Всесвітній виставці в Чикаго 1933 року, єдиний павільйон якої не спонсорував уряд (адже тоді України не існувало), стала справжнім подвигом Діаспори.

Розповім коротко про цей факт, бо наші люди тоді зробили неможливе  можливим. Отже, українці Чикаго вирішили представити на Всесвітній виставці український павільйон. Ясна річ, одразу ж запротестувало посольство СРСР, але мерія міста погодилася дати дозвіл на розміщення павільйону, якщо місцева громада зможе його оплатити. Йшлося про шалену на той час суму – понад 20 тисяч доларів! Лише на будівництво, і це під час Великої депресії, коли зарплатня людей не перевищувала кількадесят центів!

Для збору коштів чикагські діаспоряни поширили світом таке оголошення: “Українці! Америки, Канади, Бразилії та інших заморських країв! Трапляється велика історична нагода помочи нашим братам в ріднім краю! (…) Всі цивілізовані народи світу беруть участь. Український нарід мусить показати свою національну життєздатність, і це він може осягнути тоді, коли український нарід візьме участь у Всесвітній виставі… Ми, хоть народ без власної держави, але Американці трактують нас, як державницький народ… Це був би непростимий національний гріх перед Рідним Краєм і перед нашим грядущим поколінням, якби ми не взяли участи”. І гроші таки вдалося зібрати, хоча більшість людей робила невеличкі, та все одно вкрай відчутні для сімейного бюджету внески – по 25 центів.

В українському павільйоні були зали, присвячені нашим історії та культурі, там відбувалися чимало заходів – концертів, вечорниць, із неймовірним успіхом там виступили національний хор і танцювальні колективи. Високе мистецтво презентувала персональна виставка Олександра Архипенка – було виставлено 44 скульптурні роботи майстра. Під час Всесвітньої виставки відбувся і світовий конкурс краси (нині його б назвали “Міс світу”), а перемогла на ньому українка – Марія Любас. Крім цього, під час виставки мерія Чикаго проголосила 19 серпня Українським днем. Вхід в Український павільйон коштував кількадесят центів, але потрапити туди можна було й безкоштовно – якщо прийти у вишиванці. Всього наш павільйон відвідали 1 800 000 людей!

До слова, полякам того року так і не вдалося поставити свій павільйон – у часи кризи не змогли зібрати потрібну суму, хоч і мали власну державу.

Чи знали ви про це?

Чи відомо вам, скільки благодійних проєктів вдалося втілити в життя тільки за часи незалежної України?

Які суми збирала Діаспора для України?

Скільком пораненим нашим воякам зусиллями Діаспори вдалося провести життєво важливі операції? Реабілітації? Концерти зі збору коштів на реабілітаційні центри?

Я не можу тут навіть перерахувати усі благодійні організації й персонально усіх благодійників, бо це займе мені увесь день.

Скажіть їм хоча б ДЯКУЮ!

І ще одне: всі українські ЗМІ в США –  приватні. Люди вденьі вночі шукають кошти/рекламу, щоб просто втриматись на плаву, розповідаючи на своїх сторінках та в ефірах про Україну, війну та її проблеми, нашу історію, наших Героїв та наші традиції!

Це теж нелегко! Нам ніхто не дає на це грошей та грантів. (Як, наприклад, так званим “фактчекерам”, які своєю діяльністю сприяють знищенню наших сторінок в соціальних мережах).

Коли ми йдемо до магазину, ми вибираємо українські продукти. Коли ми звертаємось до лікарів, хіропракторів, адвокатів чи майстрів своєї справи – ми в першу чергу шукаємо хороших українських фахівців! Навіть на “Амазоні” ми насамперед шукаємо українське.

Нас болить увесь біль України, точнісінько як і вас, в який куточок світу нас би не закинула доля.

Нам нема чого сперечатися, хто важливіший, і хто більше робить для нашої Батьківщини.

Ми усі важливі. Кожен з нас щось робить для неї. Тож давайте об’єднуватись і допомагати один одному.

Бо тільки разом переможемо вовкулаків.

 

Ольга Руда, головна редакторка журналу Ukrainian People, м.Чикаго

Фото: https://goloskarpat.info/, https://archive.svitua.org/