“Ви би хоч прибирали, живучи в чужому домі...“

 

Спогад про Крим та гідність його господарів.

Дев‘яності… Поїздка на море! Свято, сонце, пошук кімнати, яку здадуть “отдихающім“… Нарешті, розташувалися, розклали речі і вийшли пити чай на дворику, дивитися у літнє кримське небо. Тільки там воно таке – високе, з низько підвішеними рясними зорями, прозоре, темніше від морської води…

Господиня будиночка – дуже голосна, настирлива жіночка, мала якийсь скуйовджений бруднуватий вигляд, ще й це її погано пофарбоване помаранчово-рябе, обсмикане волосся… Їй аби балакати із “прієхавшімі із Кієва”: “У нас тут – ужас! Татарву назад пустілі! Савсєм жізні не будєт. Ані жє рускіх ва врємя вайни убівалі! А сєчас на заборах будут сідєть, угражать! А что угражать? Мой папа Крим асвабаждал! Єму дом єтот видєлілі! Послє фашистов єтіх!”

Кипить образа за батька, страх, що віднімуть будинок, у якому нині здає дві брудненькі кімнатки. Але за сезон заробляє грошенята та взимку їздить до Москви за “дефіцітом і всякімі нужнимі вещамі. Только в Масквє – жізнь“…

Нескінченний монолог перериває тихий стукіт у хвіртку. Відчиняє. При вході стоїть худий чоловік. Мені він здається старим. Тихо звертається до господарки російською, пояснює, що його батькові –  понад дев‘яносто років, що цей будинок належав його родині, тоді, раніше… І батько мріяв все життя переступити поріг цього будинку, бодай єдиний раз перед смертю… Верескливій жіночці заціпило. Вона спочатку вклякла на місці. А потім почала лементувати: “Дом нє атдам! Папє єго власті далі!“.  Дуже через силу, але дозволила колишнім мешканцям зайти до двору.

Старий, висохлий чоловік, чимось схожий на сицілійця, з обличчям, вкритим зморшками, пройшов попід руки зі своїми синами. Підійшов до абрикоса, погладив дерево –  ніжно, як дитину… Підійшов до дверей, показав на стару зарубку на одвірку, щось мовив татарською. Син переклав нам – ввічлива людина –  що то зарубка його зросту, коли мав три роки.

Старий ще постояв трошки, злегка нахилив голову і промовив: “Ви би тут убіралі –  хоть інагда”. І мовчки, статечно, навіть гордовито, вийшов. А господарка продовжувала верещати…

Наступного дня ми переїхали до іншого будинку. Мені було 16. Пам‘ятати буду все життя.

 

Ярослава Федорова (Ярослава Федорова), м.Київ

Фото: https://qha.com.ua/