Зубна паста як ласощі і багато годинників на руках – про “визволителів” у 1939-му

 

Зустріч двох світів на Заході України перед Другою світовою війною – як це було.

З листа до Global Village, пише Іван Кулагін (звідки саме – не вказав): “Чому ви поширюєте нісенітниці про радянську армію  в 1939-му році?  Мені вже набридло читати ці байки  про дружин радянських офіцерів, які ніби-то ходили по Львову в нічних сорочках і думали, що це  сукні. Що не знали, як користуватися санітарним вузлом тощо. Ваш сайт – теж не виняток, пишете, чого не було насправді. Якщо й трапилися подібних 1-2 випадки, то це не могло стати поширеним явищем. Офіцери та їхні жінки були освіченими людьми, вони бачили таку культуру, про яку на вашій “Западенщині” й не чули раніше! Hіколи не повірю, що вони не знали, як відрізнити “нічнушку” від плаття. Можете навести приклад хоч якогось історичного джерела таких, з дозволу сказати, “фактів”? Тільки давайте без цього, що, мовляв, “мої діди-баби це бачили”, то й досить. Ні, я би хотів хоч якісь документальні свідчення, а не чиїсь вигадки. Заздалегідь кажу вам “дякую”. Хоч і розумію, що не маю за що” (переклад з російської – ред.).

Звичайно, можна було б навзаєм вимагати в автора листа доказів “культури” радянських військових. Надто, зважаючи на численні й відомі докази відсутності жодної. Але так вже вийшло, що нижче – фрагменти з документальних джерел саме на хвилюючі для Івана теми дамської білизни і “культури“ радянців. Це спогади жителів Галичини та Білорусі, окупованих ссср перед Другою світовою війною. Всі оригінали – польською мовою, тож подаю в перекладі. (А Ви, Іване, можете не дякувати).

Зі статті Славоміра Кальбарчика “Гумор у радянській окупації” (матеріали Інституту національної пам’яті Польщі): “Львів батярський, найвеселіше місто Речі Галичини до 1939-го, не втрачав почуття гумору навіть у найпохмуріший час – коли його захопила Червона Армія. Її вояки мали жалюгідний вигляд: носили гвинтівки на шнурках, були брудними, поширювали навколо себе сморід. Львів’яни жартували, що шпичаки гостроверхих шапок на солдатах, “будьоновках” – це спеціально відведені місця для пропагандистських зібрань вошей, яких привезли з собою “визволителі”.

Але й без жодних жартів  солдати дивували мешканців міста. Наприклад, вичавлювали собі до ротів тюбики із зубною пастою – бо вважали її ласощами. Медичні катетери використовували як… мундштуки для цигарок. І були просто зачаровані годинниками – настільки, що одягали їх на обидві руки і по кілька на кожну (як чоловічих, так і жіночих – ред.). За це місцеві люди охрестили росіян “дзегармістрами” (dzegarekгодинник польською, ред.).

Тут і фото вгорі – Львів передвоєєнний

Дуже потішили їхні жінки – з нагоди якогось радянського свята влаштували урочистість з танцями, комуністичні дами з’явилися куди в мережаних спідніх сорочках. Раніше це була власність вивезених до Сибіру чи Казахстану львів’янок, а росіянки вирішили, що то вечірнє вбрання.

А от якісне мило виявилося однією з перших речей, котрі зникли разом з приходом радянської влади. Хоч, звичайно, одразу пропали й чимало інших – як-от коштовності, хутра, предмети старовини, меблі, обладнання з фабрик та заводів і запаси з крамниць, в тім числі й продовольчі. Усе це з самого початку окупації ешелонами вивозили із захоплених земель до Росії.

Натомість постачали місцевим людям cірники, дешевий тютюн, горілку, одеколон із жахливим запахом та не менш огидне мило. У вигляді… мазі, тхнуло і було геть непридатним для користування. Львів’яни понуро жартували, що більшовики, мабуть, виготовляють його  з трупів своїх жертв. Тоді ж вигадали віршика: “Батьку Сталін, дай нам мила, бо вже воші мають крила!”. За іронією ховалася гірка правда: через кілька місяців після приходу радянців почалася справжня епідемія завошивлення. Нічого подібного місцеві раніше не знали.

Потрібні для нормального життя речі до Львова недовгий час постачали контрабандисти, вони нелегально перетинали віднедавна вже німецько-радянський кордон. Туди везли, переважно, нафту й сіль, звідти – цукор, інші продукти, миючі засоби і все, чого не було в радянських магазинах. Така торгівля була вкрай небезпечною: тим, кого спіймали, давали  по 5 років таборів, і це, вважалося, пощастило. Бо зазвичай “погранічнікі” просто розстрілювали тих, кого побачили на кордоні.

Єдине, чого не змогли відібрати в людей – це їхнього сарказму. Скажімо, абревіатуру РФСР (Россійская Фєдєратівная Соціалістічєская Рєспубліка) розшифровували як “Рєдкій Случай  Фєномєнального Сумасшествія Раси”. Гострослови також вигадували власні скорочення. Як-от Ж.О.П.А., що означало “желаю общєству пріятного апєтіта” (https://www.polska1918-89.pl/pdf/czuji-paniusia-tyn-smrod-humor-pod-okupacja-sowiecka-1939%E2%80%931941,5255.pdf).

 З “Архіву усної історії“, спогад Кристини Жуковської: “В Пінську (Білорусь – ред.) нашу родину заарештувала російська влада. Процес арешту військових дуже веселив – жартували з нами, сміялися. А мені з сестрою солдатів було шкода – бо вони не мали на ногах жодного взуття, ходили босі! Та ми все одно посміхалися, бо розуміли, що задля власної безпеки мусимо поділяти радісний настрій “визволителів”.

Колаж зі світлин жіночого журналу “Нова хата”, що друкувався на Галичині

Нас помістили в підвалах Брестської фортеці, там була вже велика група поляків. Щоб прогодуватися, ходили на ярмарок і продавали все, що мали. Також і вбрання. Росіянки охоче купували нічні сорочки як сукні.

Буся мала дуже гарні сорочки, великі. Для нас  було своєрідною розвагою: ми розкладали сорочки на руках, підкидали їх у повітря – щоб жінки, які купували, могли краще роздивитися. Ті “сукенки” продалися дуже швидко”. (https://www.1944.pl/archiwum-historii-mowionej/krystyna-zukowska,1688.html).

Зі спогадів Юзефа Новіни-Конопки, стаття “Свідчення правди “тих днів” ресурсу історичної тематики “Kresowy Serwis Informacyjny” (“Інформаційний Сервіс Околиць”): “17 вересня 1939-го я побачив, як до мого коханого Луцька увійшли радянські війська. Містян одразу ж зігнали на площі, де їх інформували про переваги державного устрою в Радянському Союзі. Офіцери-політруки з гордістю й цілком серйозно розповідали, що громадяни ссср мають необмежений доступ до солі. Зовсім не так, як на ось цих “визволених” землях, де люди наче б то змушені вишкрябувати сіль з дна бочок з-під оселедців. Ми, щоправда, про таку біду в нас почули вперше.

Також офіцери радісно повідомили, що жителі Росії можуть підсолоджувати чай цукром. А цукор – “це такі дрібні білі кришталики, які розчиняються у воді, і вона отримує солодкий смак”. В натовпі почали  реготати, а доповідачі не розуміли, чому людям смішно”.

Зі спогадів Адама Юзефа Дедьо-Жарського, стаття “Свідчення правди “тих днів”: “Нові “поселенці” з  cccр, яких привезли до нашого Борислава (Львівщина) одночасно раділи та боялися – що тепер їх, чого доброго, почнуть вважати “буржуазним класом” і відішлють назад до Росії, звідки приїхали. Але відтак уже як “ворогів народу”. Вони охоче спілкувалися з нами, тоді школярами. Часом ми продавали їм якісь речі наших мам, яких ті вже не потребували. За ці гроші можна було купити їжі, вона швидко стала дефіцитом.

Поселенці іноді запрошували нас до “своїх” квартир, щоб дізнатися про призначення того чи іншого начиння або приладдя. Раділи, що можна гойдатися на канапах і диванах, всередині яких були пружини. Дивувалися, що “їхні” оселі настільки просторі і мають великий метраж. Ми звертали увагу, що все те належить не їм, а безвинним людям, яких вивезли чи розстріляли. “Поселенці” ж відповідали, що їхньої провини  тому нема, вони – порядні.  їх відрядили сюди, “щоб звільнити громадян від польських панів”. Запевняли нас, що зовсім скоро усі місцеві заживуть дуже добре. Тому, що так обіцяв їм батько Сталін, в словах якого ніколи не сумнівалися.

Нас найбільше дивувало, що вірять у те, що кажуть. Навіть тоді, у юному віці, ми розуміли, що “поселенці” – люди на загал добрі, однак дуже обмежені, залежні й залякані”. (https://ksi.btx.pl/index.php/historia/1402-swiadectwa-prawdy-tamtych-dni-1939-1941r)

З документальної книги Анни Гербіч “Дівчата з Сибіру”: “Ми опинилися в Казахстані (на засланні – ред.), і до нас теж дійшли чутки зі Львова – як росіянки ходили до театру в нічних сорочках, вкрадених з польських шаф. Це не здивувало, бо в Буконі (назва місцевості в Казахстані – ред.) було те саме. Одного дня тато обміняв на їжу кілька маминих сорочок, дуже гарних. Вони були розшиті мереживом, деякі елементи –  з прозорої тканини. Остання обставина росіянок трохи бентежила, але все одно гордо ходили в обновках по селу.

На відміну від росіян, казахи були для нас, вихідців з Європи, цілковитою загадкою. І теж, на відміну від росіян, ми з ними швидко заприятелювали. Казахи виявилися дуже гостинними і приязними.

Хоч нас нерідко дивували їхні звичаї та побут. Був доволі цікавим, наприклад, спосіб залагоджування природніх потреб. Як і росіяни, вирішували цей клопіт походом за стодолу. З тією різницею, що росіяни ніколи не брали з собою при цьому чайника з водою, щоб одразу помити руки, а казахи – завжди.

У нас була можливість вибору, з ким ділити помешкання – з росіянами чи казахами. Зрозуміло, ми завжди обирали останніх.

Ще одна група засланих – татар з Криму – теж гордувала російським товариством. Ці люди були, мабуть, найбагатшими вимушеними переселенцями, і в них, на наш подив, були платівки із записами музики Шопена й патефон. Про росіян татари відгукувалися зневажливо: “Які ж вони темні й обмежені!” (http://cyfroteka.pl/ebooki/Dziewczyny_z_Syberii-ebook/p04010836i040).

Зі спогадів Ядвіги Невядомської, стаття “Незалежність і пам’ять”, матеріали Музею історії Польщі: “В Красному, коли батька заарештували,  до нас прийшла молода енкаведистка, щоб описувати майно. Витрусила з шаф усе – одяг, спідню білизну та постільну, різні особисті речі. Половину вона збиралася реквізувати. Мама запропонувала: запишіть в паперах, що у нас менше майна, а якісь предмети заберіть собі. Енкаведистка охоче пристала на пропозицію: взяла постільну білизну, бо “такої гарної ще не бачила” (http://bazhum.muzhp.pl/media//files/Niepodleglosc_i_Pamiec/Niepodleglosc_i_Pamiec-r1999-t6-n1_(14)/Niepodleglosc_i_Pamiec-r1999-t6-n1_(14)-s175-188/Niepodleglosc_i_Pamiec-r1999-t6-n1_(14)-s175-188.pdf)

З документальної книги Кароля Косека “Окупація радянська 1939-1941 рр.”: “Мама тоді працювала в буфеті в Луцьку, я допомагав. Коли якось зайшли радянські вояки, вони змели з прилавка буквально все – також і зіпсоване пісне печиво, що раніше пролежало у єврейській гуртовні років п’ять. Вони жували його разом з етикетками і хвалили, “очєнь харошіє пірожниє!” Не знущаюся зараз – я співчував тим людям” (http://www.karol.bielsko.opoka.org.pl/czI.htm).

http://bazhum.muzhp.pl/, https://www.polska1918-89.pl/, https://ksi.btx.pl/, https://www.1944.pl/, http://www.karol.bielsko.opoka.org.pl/, http://cyfroteka.pl/

Переклад з польської – Людмила Пустельник, Global Village

Фото: https://ksi.btx.pl/, http://lemberg.ho.ua/, https://zaxid.net/, https://photo-lviv.in.ua/