8ме... Все ж таки, свято - чи не дуже?

 

 У мене до міжнародного жіночого дня – змішані почуття. Хоч насправді все просто: не настільки важливо з чим, а хто та як вітають.

Та про все за порядком.

З одного боку – так, радянська спадщина, імені комуністок Рози та Клари. (Невідома тезка якої поцупила і корали, і срібні ложки, і шовкову білизну, і все, що було в чужій хаті – належно до більшовицької традиції). За совка мені надійно прищепили відразу до “свята”, коли жіночність “вшановували” на державному рівні – аж раз на рік. Коли за кілька днів “до” навколишнє чоловіцтво переживало справжній стрес. Що не кажіть, а в традиційно маскулінному тоталітарному суспільстві це таки було випробуванням для мена: цілий день вдавати, що головний – зовсім не ти, а Вона. Терпіти. На роботі, в транспорті, вдома. Здуріти можна.

Ціле щастя, що тоді психоаналітиків не було в принципі, бо чоловіки після 8го до них чергу займали б і спускали гроші більші, ніж на випивку.

А як згадаю ті нещасні тюльпани, трагічно задушені гумками поперек бутона (щоб не обсипалися)! Ними обдаровували хлопці в університеті. Не тому, що жлоби і на щось краще для дівчат-одногрупниць грошей шкодували. А через те, що спробуй на мізерну стипендію в 90х щось людське купи – коли дівчат у групі 10, а хлопців – аж 2.

Апогей був уже в нульових, коли працювала в Києві. Жіночий колектив редакції газети (опозиційної, тому небагатої) запросили в кабінет відповідального секретаря. Про якого всі знали, що колишній комсомольський працівник обкомівського рівня, але виплив у нових реаліях. З креативом у пана-товариша був “напряг”, але його привітання все одно стало незабутнім. По-перше, нас попросили… вишикуватись вздовж стіни. Що ми зі сміхом зробили, сподіваючись якоїсь наступної хохми. Але пан Микола був серйозним, як партбілєт. Він сказав: “Значить, цей-во, жінки… Е-е… Ну, оскільки, значить, завтра день 8 березня, то я вас поздоровляю. Да, від імені колективу. Ну, і тут вам ось”. Після “ося” кожній вручив по 1-му (одному) напівживому підсніжнику і конверту з презентом. В конвертах було по 5 (п’ять) гривень. П’ять, Карл! І один підсніжник.

“Йдіть  на фіг зі своїм, “цей-во” таким “святом”, подумали – також і вголос – ми, вже опинившись за дверима.

Минули роки. Змінилися час, країна, оточення. Про восьме, вже у США, мені небанально нагадав студент з Нікарагуа, він навчався в класі професорки американського вишу, я в неї працювала. Наприкінці лекції попросив “хвилинку уваги” і вийшов на подіум. Під’єднав свого компа до мікрофона та екрана і на цілу аудиторію увімкнув музичне привітання “усім присутнім леді”. Бо в його країні відзначають. Чимало леді, в тім числі й моя професорка, про це свято тоді почули вперше, але всім сподобалося. Мігель став героєм дня – надто, коли з’ясувалося, що музику для вітання створив сам! І музика, до речі, була класною, як і відеоряд.

Не буду розповідати, як мене вітають з 8м у моїй родині – бо це особисте. Скажу тільки, що “день жінки” у нас трапляється набагато частіше, ніж раз на рік.

А друзям-чоловікам на ФБ, які надіслали листівки на пошту – дякую. Також і за те, що не побоялися “піти проти течії”, коли стало модним клясти 8ме “в рамках декомунізації”. Ну, так, погоджуюся: Клара, Роза та інше малоприємне, про що вже сказала вище. Але ж і нагода просто прикрасити чийсь день добрим словом, зробивши це щиро, а не тому, що зобов’язалівка на 8ме – якось так. Тим більше, коли реальний мен робить це не лише на 8ме.

Одне слово, хто святкує – зі святом! А хто ні – теж не проблема, я з цим ок. Кажу ж вам: в мене до 8го змішані почуття.

 

Людмила Пустельник, Global Village

Фото: https://ru.freepik.com/