Лідія Ковч, донька отця-мученика Омеляна: “Ми дивилися в очі своїм убивцям”

Спершу застрелимо твоїх дітей, а потім тебе! – глузували енкаведисти, цілячись у нас. Тато сказав тоді єдине слово: Молися!”. І ми врятувалися. – Спогад про праведника, який відмовився покинути Майданек, щоб залишатися з вязнями до останніх хвилин.

 

Вороги проти інших ворогів – історія дивовижного порятунку

Лідія – наймолодша з шести дітей Марії Добрянської та блаженного Омеляна Ковча. Одного з двадцяти семи українських мучеників, які були беатифіковані Святійшим Іоанном Павлом ІІ 27 червня 2001 року під час його візиту в Україну.

Ніколи раніше мені не доводилося спілкуватись з родичкою святого, тож коли я дізналася, що Лідія мешкає зовсім поруч в Торонто,  попросила її про  інтерв’ю. Вона люб’язно погодилася і переповнила мене своїми спогадами.

Один з тих,що з 1941-го – це історія справді дивовижного порятунку. Тоді Лідії було 18. Окупаційна радянська армія переслідувала греко-католицьку церкву, тож одного дня НКВД прийшли за родиною Ковчів. Солдати  із багнетами в руках гнали священика та двох переляканих молодих дівчат вулицями Перемишлян, що на Заході України. Батька і доньок вели на розстріл.

Але війна, залпи якої гриміли вже поруч, обернулася проти енкаведистів. Нацисти йшли в наступ, а радянці здавали позиції. Раптом у небі з’явилися німецькі літаки, і всі впали на землю, щойно фашисти почали скидати бомби. Коли повітряний наліт закінчився,  група продовжила свій шлях. Підійшли до скупчення дерев. “Станьте ось там,” –  наказав керівник розстрільної команди. З посмішкою на обличчі і з презирством у голосі він звернувся  до священика: ”Слухай сюди, ”батюшко”, ми спочатку розстріляємо твоїх дітей, щоб ти міг це побачити, а потім уб’ємо тебе!”.

Нажахана Лідія подивилася на батька: “Тату, вони нас розстріляють?” Священик зустрів її погляд і промовив єдине слово: “Молися!” Саме в цю хвилину знову налетіли нацистські літаки. Всі кинулися на землю. У гуркоті вибухів полонені почули волання енкаведиста: “Втікай! Втікай!” Почалися паніка і хаос, і завдяки розгубленості окупантів Ковчі змогли врятуватися.

Але того дня Лідія та її сестра Ірен розлучилися з батьком. Щоб уникнути нового арешту, ховалися в полях, а потім знайшли прихисток у добрих людей. Тим часом, радянські вояки кинулися навздогін дівчатам з  пошуковими собаками, але не знайшли. Врешті, після страшного тижня розлуки й невідомості, сестри возз’єдналися з татом.  Всі вони пережили жахливу зустріч зі своїми вбивцями. А Лідія була впевнена, що глибока віра її батька в Бога і сила молитви врятували їх від російського розстрілу.

Свідоцтва про хрещення врятували тисячі євреїв

Яким співрозмовниця запам’ятала отця Омеляна?  Лідія зізналася, що її батько, можливо, не мав хорошого співочого голосу, але  був чудовим проповідником. Дуже бажаним, його часто запрошували сусідні парафії, щоб проказав проповідь, або на свята. Часто він повертався додому з сиротою чи кволою бабусею, які були бездомними. ”Вони залишалися з нами, поки тато знаходив їм дім. А я дуже рано навчилася ділитись своїми їжею, іграшками і навіть сукенками з дівчатами-сиротами”.

Мама померла, коли Лідії було всього 14. Батько намагався компенсувати дітям втрату подвійною любов’ю та турботою.  

Лідія ходила до державної школи у Перемишлянах, а згодом її записали  до школи сестер-василіянок у Львові. Освіту перервала Друга світова війна

Коли я запитала, яким душпастирем був отець Омелян, почула таку відповідь: ”Мені важко сказати, бо в дитинстві мені не було відомо, якою людиною повинен бути священик. Я знала тільки, що  його люблять і поважають.

У 1919 році він разом зі своїм батьком зголосився служити капеланами української армії, що воювала з більшовиками. Тато був дуже потрібен на  фронті, щоб подбати про духовні потреби багатьох солдатів, які помирали також і від черевного тифу. А родину відправив із зони бойових дій до нашого прадіда. Батько, врешті, повернувся з війни, а дідусь –  ні. Він помер у Константинові ”.

Після повернення отець Омелян отримав призначення до парафії Святого Миколая у Перемишлянах. Це була його остання парафія. Тут він пережив російські переслідування, а потім – жах нацистської окупації.

Отець Омелян брав участь у патріотичних організаціях. А також був дуже занепокоєний рішучістю нацистів знищувати євреїв. Коли ті приходили до нього, прагнучи стати християнами, він давав їм настанови, хрестив і видавав свідоцтва про хрещення. Він чудово розумів, наскільки  ризикував. Але видані отцем Омеляном свідоцтва врятували від смерті незліченну кількість євреїв.

 ”Тисячу разів дякую Богу, що послав мене у Майданек”

 Спогад Лідії про останній день її батька у Перемишлянах не втратив чіткості й через десятиліття. ”Ми з сестрою, Ірен, зготували обід і покликали тата їсти. Він відповів, що вже йде. Але тут до на порозі нашого будинку з’явився агент гестапо. Він був дуже чемним. Спершу відчинив двері до кабінету батька і залишався там довгий час. Коли обидва, нарешті, вийшли, батько сказав: “Я повинен піти”. Ми заперечували, що не пообідав. Тато пояснив: “Мушу вирішити деякі питання в суді, це на кілька хвилин”.

Агент гестапо супроводжував його, навіть підтримував, коли  йшов, бо під ногами було слизько. Це було 30 грудня 1942 року. Тоді я бачила свого тата востаннє. Люди біля будівлі суду потім розповідали, як його вивезли в машині, що очікувала. Тривалий час ми не знали, де він. Врешті дізналися, що сидів у в’язниці по вул Лонського у Львові. Звідти був переправлений до страшного концтабору Майданек поблизу Любліна “.

 

І ось почалися роки каторжних робіт, частих допитів, жорстоких побоїв. Почувши, що митрополит Андрей Шептицький робить усе можливе, щоб врятувати його, отець Ковч передав йому повідомлення: “Не марнуйте  зусиль! Не можу поїхати звідси, бо я тут потрібен. Як і мені потрібні ці нещасні люди, їх тисячі. Я для них – єдина розрада. Це мій обов’язок – залишатися з ними, і я щасливий, що можу це робити”.

Отець Омелян утішав в’язнів, вислуховував останні зізнання і готував їх до смерті. Він писав: ”Я бачив, як спокій та умиротворення охоплюють їх, коли востаннє спілкувався з ними. Я дякую Богу за цю милість до мене. Окрім Неба, це єдине місце, де  хотів би бути. Тут ми всі рівні: поляки, євреї, українці, росіяни, литовці чи естонці. В даний час я є єдиним священиком. Тут бачу Бога – Бога, який є однаковим для нас усіх, незалежно від релігійних відмінностей … Коли  пропоную Божественну Літургію,  всі моляться … Хіба це – не благословення? Хіба це – тне найбільша корона, яку мій Господь міг одягти мені на голову? Тисячу разів на день дякую Богу, що Він послав мене сюди”.

Вплив отця Ковча в таборі був неймовірним. В’язні схилялися перед цим старим священиком, який усміхався під час страждань. Вони набирались у нього сили. І помирали, посміхаючись, навіть співаючи, перед стратою.

Згідно із записами Майданека, тіло отця Ковча було спалене у печах нацистського концтабору 25 березня 1944 року.

Напередодні смерті він написав родині: ”Вчора було страчено 50 в’язнів. Якби мене не було тут, хто б допоміг їм пережити таку хвилину? Чого ще я міг попросити у Господа? Не хвилюйтеся за мене! Радійте зі мною”.

Я запитала Лідію про її почуття, коли почула про беатифікацію батька. Вона на мить замислилася і відповіла: ”Це дуже важко сказати. Як це мені так пощастило? Зараз  вважаю свого тата не просто батьком, але чоловіком з надзвичайно сильним характером, мужньою людиною, яка вистояла до кінця. Я бажаю, щоб ми з родиною успадкували його вдачу”.

https://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/6185/file.pdf

 

Ліліан Юрик, Канада

She Faced a Firing Squad” (переклад з англійської), журнал “Наша дорога”, літо 2008 р, Канада.

Фото: http://ugcc.ua/, https://risu.ua/