“Думала, хоч вмирати повернуся в Україну. А тепер не знаю” – Трудова мігрантка

 

Хочу назад, додому. Того, що за кордоном, хоч за рідним крається серце. Це біль, який зрозуміють лише такі, як я“ – лист заробітчанки Любові Колісник* про точку неповернення з Італії.

“Я вже давно – не  вчителька в школі, а ”баданте” (доглядальниця – ред.),  і цього року “святкую” 15річний ювілей на “новій“ роботі. Протягом цього часу скуштувала всього і від своїх, і від чужих. Але я не нарікаю, бо після пережитого знаю собі ціну. Доньці змогла скласти на вищу освіту, як одружувалася – купити молодим квартиру. Маю 5річну онуку-зіроньку. І це, власне, через думки  про неї пишу цього листа.

Першого разу, коли змогла поїхати до себе в Івано-Франківську область, була впевнена, що місяць відпустки пролетить, як один день. Що не встигну Батьківщиною надихатися. Тільки скоро зрозуміла, що рахую дні до від’їзду назад, на Сіцилію. Я собі в тому спершу не хотіла зізнаватися, думала, що зі мною щось не так. Але ті самі відчуття повторювалися постійно, як приїжджала в Україну до родини.

Ще одне відчуття ніколи й ніде не зміниться – це, коли раптом насниться знайома жоржина біля хати, своє подвір’я. Потім, як прокинешся, перший момент думаєш, ніби ти знову там, у першому домі. Хоч за вікном – сіцилійське небо. Рідне завжди є рідним і завжди до себе буде притягувати.

Навіть, коли те своє одночасно відштовхує. Бо я вже відвикла від річок замість доріг після хоч трохи дощу, а замість річки – бруду. Я ще пам’ятаю, коли в тій річці можна було купатися, але вже давно – краще не треба. Так само бруду в транспорті, бруду в мові, в усьому.  Я відвикла від наглих  секретарок в будь-якій офіційній інстанції. Вони за дурний папірець тебе змусять цілий день пороги оббивати. А найгірше – нема поваги до праці людської, просто нема. Я, іноземка в Італії, почуваю себе більше захищеною  державою, ніж власною в себе вдома. І соромно, і боляче це розуміти.

Через те й рахую дні, коли вже назад, поки в рідному місті. Таке не раз здається, що вдома – це ще більша чужина, ніж сама чужина за кордоном.

Пізніше я зрозуміла, що то не в мені справа – бо важко журитися за тим, що тебе не любить і зневажає. Зараз не хочу в тому копирсатися, коли кажуть – ось є держава, вона проблемна, але є країна, люди, то роби між ними різницю. Вважаю, що всі тут винні, і держава, і люди, що маємо таку зажурену країну. Бо забагато дозволяли, щоб нам на голову вилазили. А ті, хто виїхали працювати за кордоном, як я, “винні” насамперед, що можуть подивитися на Україну іншими очима і порівняти. Не на користь України, на жаль.

Знаю земляків, зараз почнуть мені виповідати – “сяка-така, поливаєш брудом своє!”. Я вам cкажу, що любити – то не означає лише хвалити тільки тому, що “рідне”. А на все погане закривати очі. Ні, як по-справжньому любиш, то не побоїшся правду сказати, якою би неприємною не була. Я, наприклад, дуже люблю свою онуку, але як забагато неслухняна, то кажу їй, що робить погано, і цукерку теж можу не дати.  Бо хочу, щоби виросла відповідальною людиною. Любити – це не лише солодке, часом і гіркого треба дати, щоб потім гіркоти все життя не довелося пити. І по відношенню до своєї землі так само.

Але в нас якось так люди звикли: кажеш на кожному кроці “слава Україні!” – то ти вже такий патріот, що далі нема куди! А як говориш щось з-за кордону про Батьківщину, то мусиш лише добре. Не дай, Боже, критикувати. Але я буду,  маю на це право, бо свою Україну люблю.

І прошу мені не казати: “З Італії любити легко! Гроші додому прислали, щось на армію дали, то й відкупилися!“. Неправда, нелегко. Як хочете нашої “легкості“ спробувати, то бажаю вам побільше сил – аби мали з чим зуби стискати. Бо таки дуже не раз будете, згадаєте мої слова.

І не один з нас, заробітчан, кого знаю, на армію гроші передають, хтось – менше, хтось – більше,  скільки можуть. А ви, хто на нас кричите, вже багато здали?

Ті, які ніколи не були довго на роботі не в себе вдома, цього болю ніколи не зрозуміють. Що це таке – коли серце на дві половини. І там, і тут – і ні там, ні тут. Ми їхали роки тому. Вірили, що добре, потерпимо за кордоном, скільки треба і що-завгодно, аби тільки покоління після нас мало краще життя. Тепер бачимо, що не збулося сподівання, наші діти не живуть краще від нас, і не знати, коли будуть. Ось це найбільше болить – що в нас надія, попри все, була. Та чи  мають на що надіятися діти, внуки?

Я не хочу, щоб моя донька теж колись мусила вибирати: їхати на заробітки чи ні. Поки жива, буду їй допомагати, хоч мої діти не з тих, хто лише чекають на мої гроші. Донька і зять працюють, навіть не на одній роботі. Але на похорон собі я окремо відклала, і донька про це знає.

Тільки я не знаю, чи варто мені їхати додому, щоб там провести останні роки. Раніше думала, що, коли довелося жити в Італії, то хоч вмирати в Україну поїду. А тепер вже так не впевнена, не знаю. Бувайте всі здорові, навіть, як мене “сповідати” почнете”.

 

Любов Колісник*, Італія (прізвище авторки листа змінено на її прохання – ред.).

Фото: https://prykarpattya.org/