“Як у мене обнялися українсько-італійські традиції свят”

Зрозуміти, що я –  наступна ланка ланцюга, продовження інших традицій та сімейних ритуалів. Щоб одного чудового дня і моя дитина написала, як я випікала паску чи неаполітанську пастьєру” – Аліна Бенько, українка з Італії, про особливості рідного Великодня далеко від своїх берегів.

Довгий час, вже проживаючи на території “чобітка”, я взагалі не відчувала передсвяткового настрою.

Ані на Різдво.

Ані на Великдень.

Багато років поспіль для мене ці свята були з серії “аби відбути, і якомога хутчіш”. Бо в душі прокидалася така дика, така нестерпно-пекуча ностальгія, що мені ставало важко дихати, думати, ходити.

Бо на Великдень, з першим цвітінням вишень та черешень, навіть через роки до мене долинали дзвінкі співи галасливих гаївок та наздоганяли краплі крижаної води з обливного понеділка.

Я заплющувала очі і бачила, як мама ліпить з домашнього масла тваринку –  баранчика з двома блискучими родзинками замість очей, як вона дбайливо розмальовує писанки та прикрашає квітами кошик, який незабаром я понесу до церкви.

А вишитий рушник – вже випрасуваний і терпляче чекає свого часу.

І ніякий смак найдорожчої італійської “коломби” * ніколи не зрівняється з пасочками, тими, що з білою помадкою, які випікала з такою любов’ю моя мамця.

І великодня пастьєра –  своєрідний прототип куті – раніше мені геть не смакувала.

Не тішили велетенські шоколадні яйця з сюрпризами, які зазвичай дарують в Італії на Великдень, і не лише дітям.

Те ж саме – на Різдво. Я постійно згадувала, як ми дружно, разом з родичами, різали свиню в селі, потім всі гуртом, штурхаючи одне одного ліктями, готували зі свіжого мяса ковбасу та шинку. А дідо згодом вудив все те добро у вкопаній на городі бочці.  Я ж шукала тоненькі вишневі гілочки – аби ковбаса була ароматною!

Згадувалося також, як мама, затамувавши подих, розливала холодець по глибоких тарелях, як вона дбайливо випікала різноманітні пляцки, рецепти яких, були записані у засмальцьованому зошиті. Його сторінки пахли корицею, ваніллю та маминими руками.

Сніг згадувався – пухкий і білий.

Коляда, кутя, вертеп, зерно в кишенях, вирізаний з льоду хрест на Водохреща…

Писанки, священнодійство пасок, гаївки, обливний понеділок…

А в південній Італії –  що?

Море, чайки, обмаль снігу та Різдво зі смаком мідій та панеттоне…

 

Ці спогади та постійні порівняння, ці нескінченні паралелі, які я не втомлювалася проводити в моїй голові – вони довго не давали мені спокійно жити, і кожне свято було, наче жменя солі на свіжу рану.

Але згодом я зрозуміла одну просту річ: що я сумувала не так за смаколиками та традиційними ритуалами, як за людьми, яких, на жаль, вже давно не було на цій землі.

Сумувала за родинним затишком, за тим “бути ще дитиною”, бути ще захищеною та трішки безповідальною.

Коли я, нарешті, зрозуміла, що не варто плакати над розлитим молоком і шарпати безперестанку тіні незабутих мною предків, то в той момент в мене на грудях ніби автоматично розщібнувся тугий пасок. І мені стало набагато легше дихати.

Я зрозуміла ще одну сакраментальну річ, дуже вагому.  Що я –  наступна ланка довгого ланцюга, та, яка має дати продовження!

Іншого життя, розвитку інших традицій, інших сімейних ритуалів: щоб одного чудового дня і моя дитина написала про те, як я випікала паску чи неаполітанську пастьєру. Чи про те, як у мене пригорів сирний пиріг, але ми зішкрябали з нього чорну скоринку і все одно з’їли його.  Бо пиріг був смачний!

Відтоді у мій дім увійшли, обійнявшись, українські та італійські традиції.

На Різдво: панеттоне, спаґетті з морепродуктами, салатом з восьминога, а поруч – холодець, налисники, макітра з кутею та оселедець.

Ялинка почала стояти від восьмого грудня і аж до Водохреща.

На Великдень я стала випікати неаполітанську пастьєру, сирно-ковбасний пиріг – казатьєлло, паску, булочки-пташки, розмальовувати писанки і купувати велетенські шоколадні яйця.

Тільки “коломба” пролітала завжди повз, бо вона нікому не подобалася.

Все якось змішалося, з’єдналося у своєрідний конгломерат італійсько-українських цінностей та традицій – і я зрозуміла, що, нарешті, знайшла своє.

А життя –  воно ж таке, непередбачуване.

І якщо вже його хвилі віднесли тебе далеко від рідного берега, настільки далеко, що ти розумієш, що деякі речі ніколи не повернуться назад – то не варто хапатися за минуле і вперто не відпускати його.

Любити і берегти його в серці – так, не забувати –  так, а ось жити лише минулим – ні!

Хоча б для того, щоб одного далекого дня стати однією з тіней незабутих предків і передати, тим які прийдуть після тебе, щось своє, щось власне… Щось незабутнє.

Живімо!

Тож напередодні католицького Великодня майже місяць тому я пекла казатьєлльо ((сирно-ковбасний пиріг), а вже незабаром, на наш український Великдень- пектимуться паски в білих беретах.

Христос Воскрес!

* Colomba ( коломба) традиційна великодня випічка у формі голуба, яка притаманна, здебільшого, північним регіонам Італії.
Ця коломба за смаком дуже нагадує різдвяний і більш відомий панеттоне.

Facebook

 

Аліна Бенько (Alina Benko), Італія

Фото: http://tvoemisto.tv/