Як полюбити Францію, закохавшись у її безмовного громадянина

 

Щоб змінити своє про враження  про чужу культуру на 180 градусів, часом вистачить всього дрібниці. 

У мене був роман з французом – платонічний.  Гарним, як д’Артаньян і галантним, як хрестомайтійному галлові й належить. З безмежною, ніби вся французька література, глибиною  великих зелених очей і богемною довгою гривою – як я люблю. Не закохатися в  нього було неможливо, і Вас теж ця доля не минула б навіть, якщо Ви – чоловік 100%во традиційної орієнтації. Бо він був просто “ах!” – без розмов (див.фото).

Ми познайомилися не по-літньому понурого й зимного дня в провінційному містечку на півночі Франції, Дуе (Douai). Туди мене занесло волею богів відряджень, у ті роки, здавалося, нескінченних. Я тинялася незнайомою околицею, настрій був до пари погоді. І тут з’явився він з котроїсь з вузьких вуличок, що впадали в набережну, і чемно поцікавився: “Як ся, пані, маєте?” Прочитавши з виразу обличчя, що пані мається не дуже, співчутливо поклав свою голову мені на коліна.

Відтоді ми зустрічалися щодня. Він був тактовним, шляхетним, делікатним. М’якої вдачі і взагалі – м’яким. Ми гомоніли про те, про се, разом гуляли вздовж головної дуейської водойми – вузького каналу, трохи смердючого, в якому, крім жаб, ще й якимось дивом траплялася риба. (Справжня збоченка, як на мене, коли могла розмножуватися в подібному середовищі!). Під час прогулянок мон амур, вибачившись, звичайно, періодично зупинявся біля котрогось з рибалок на березі, і ті частували його якоюсь дрібнотою з улову. Він її тут же споживав, поки ми з рибалками, бувало, теревенили химерною мішаниною французьких та англійських слів.

Новий знайомий розвіяв хмари над сонцем французького життя Вашої покірної слуги і реабілітував у моїх очах своїх співгромадян – бо я вже, було, добряче в них розчарувалася. А що Ви хочете? Мої уявлення про величну французьку культуру були настояні на Дюма, Жорж Занд та Берліозі, а реальність спершу смакувала трохи не як фейсом об тейбл. Прозаїчна, ніби реп у виконанні Vald’а (теж француза, коли що), без політесів і не шарман.

Це, коли в громадському транспорті мсьє нахабно пхалися перед мадмуазель з мадамами, ще й штовхалися на всі боки. В басейні, єдиному на все місто (“ля пісін” французькою, угу, промовисто), зате з потужним амбре хлорки, ніхто, виглядало, й гадки не мав про бодай якихось 20 см приватного простору. Діти й дорослі обидвох статей завзято стрибали одне одному саме перед носом, здіймаючи дев’яті вали просто Вам в обличчя.

Ще господарі краю, переважно, не розмовляли англійською, мої ж запаси їхньої мови були ніякими. Аляс! (“на жаль” – ред.).

Гайян з дружиною на День міста

Але це любов сірого амі (“друга“) повернула мені віру у французьке людство. По-перше, як хлопець з серйозними намірами, познайомив мене зі своєю родиною. Нею виявилася інтелігентна сивочола Жозефін, яка сказала, що її підопічного звати Грізу (або Сірко по-нашому). І, коли вже в нас усе серйозно, вона не проти, аби Грізу перебрався до мене жити – але за умови його багаторазового цілодобового харчування, і щоб була риба в раціоні, він фанат (я знаю). Сказано було французькою, але я чудово все зрозуміла – ось такі несподіванки.

І чим далі відрядження, тим більше Дуе мені нагадував коханий Львів – таємничими закапелками вузьких і ще вужчих вуличок та архітектурним мереживом старовинних соборів. Ранковими пахощами кави з вуличних кафе, елегантністю містян і – та-дам! – їхньою, уявіть собі, привітністю. Хоч я вже, було, й не сподівалася… (Це вже згодом, гортаючи вдома привезений з мандрів путівник, я вичитала, що Дуе офіційно вважається найгостиннішим містом Франції. Таки правда!).

А карільон-фестиваль (дзвонарів) зі срібним крещендо у небі над містом! Коли за гострі верхівки дуейських веж чіплялися хмари, щоб увібрати в себе мелодії, а потім засяяти веселкою на півгоризонту.

Орган у соборі св. П’єра в Дуе

А орган під час недільної служби в давньому костелі св. П’єра! Фантастичної, неземної краси музика кількасотлітнього інструмента виростала крилами душі кожного, хто її почув. Щоб піднести до сяючих райських вершин Вовишніх.

А костюмований парад на день Дуе! З величезними, кількаметровими рухомими ляльками, копіями засновників міста, середньовічного рицаря Гайяна і його здоровенної дружини Марі, яких усі бажаючі могли потримати за велетенські руки.

Або ще видовище – шекспірівський театр відпочиває – це, коли на міському ринку раптом починали з’ясовувати стосунки двоє арабів-продавців, які чогось-там не поділили, в них таке часто траплялося. На їхню розкішно-колоритну сварку сходився подивитися натовп – не брешу. Двоє, виблискуючи зубами й драматично закоченими білками очей, лаялися з мальовничим темпераментом і, судячи з інтонацій, соковитим запасом мароккансько-алжирських матюків. Коли, хвилин через п’ять, їх розводили по різні боки, публіка трохи “біс!” не кричала.

Чи інша зовсім історія – коли, заблукавши, я зайшла до якоїсь забігайлівки розпитати дорогу, і господиня, що не знала англійської, вибігла задля мене на вулицю – аби знайти аж двох людей, які “англєз” володіли і могли мені допомогти.

Нарешті, безліч різних симпатичних і смачних дрібниць, в т.ч. й буквально – як-от слимаки у вині, гарячі, щойно з печі, хрумкі круасани (а не дубово заморожені з супермаркета), чи солоні бризки прибою на губах. Останнє – це вже не в Дуе, в Останд, на морському узбережжі, туди потягом – годин зо дві.  

Одне слово, до кінця відрядження до мене дійшло: я люблю не лише Грізу, але й Дуе – з якого ще недавно хотіла пошвидше зробити ноги.

“Ну, і до чого тут якийсь кіт?” –  спитаєте. Відповім: до того, що несповідимі шляхи Господні, які провадять до пізнання чужої культури, хай навіть на банально туристичному рівні. Іноді, щоб змінити своє про неї враження на 180 градусів, а потім – знову ще на стільки ж, треба всього небагато, якоїсь дрібниці, на перший погляд, ніби нічим  не пов’язаної з Вашим подальшим досвідом перебування в іншій країні. Бодай зустріти симпатичного сірого й пухнастого, як оце мені пощастило.

…Наше з ним прощання було мовчазним, та від того не менш емоційним. Він розумів, що Жозефін залишити самою на схилі літ не зможе, я теж не хотіла розбивати їхню сім’ю. Останнього вечора Грізу, ніби відчуваючи близьку розлуку, провів мене до самого моста через канал. А зазвичай так далеко не ходив. Ткнувся вологим писком в долоню, подарував найтепліший погляд зелених очей і мовчки пішов назад, не озираючись.

Кажете, що символ Франції – півень? Ок, я не проти, але в кожного той символ – свій.   

Людмила Пустельник, Global Village

Фото: https://www.douaisis-tourisme.fr/, https://beautypic.ru/, https://en.wikipedia.org/, http://orguesfrance.com/