Помста і мертвим, і живим: на Львівщині спалили каплицю пам'яті жертв нквд

”Безтямні й темні заробітчани продовжують їздити за московським рублем до країни-агресора, де їх вербували і вербують пачками. Тим часом, протистояння між нащадками тих, хто воював за Україну і тими, хто їх видавав і вбивав, існує на Галичині й досі”.

У часи Незалежності не провели люстрації і запізно взялись за декомунізацію. Коли почалась війна і було окуповано частину України, на решті території заворушились потенційні зрадники і сексоти, готуючи розстрільні списки на майбутнє. Безтямні й темні заробітчани продовжують їздити за московським рублем до країни-агресора, де їх вербували і вербують пачками ворожі агенти.

”Та хіба скажеш це в очі родичу чи сусідові? Тобі з ним жити. Свої не чіпають, а окупанти, в разі чого, дадуть індульгенцію”,  – міркують будівельники й нафтовики, розповідаючи, як добре в Росії. Тож в одній родині брат-атовець гине від кулі, за яку заплатив гроші брат-заробітчанин. Але я не про це писатиму сьогодні. А про те, як у нас в Галичині піднімають голову нащадки комуністів.

Між Нагуєвичами та Урожем є видолинок, де у 1941 році було розстріляно енкаведистами польську та українську інтелігенцію. Там стоїть хрест, а збоку маленька – капличка, збудована в наші дні. Два тижні тому капличку було знову спалено. В серці побожної Галичини, де щиро вірять, що за акт релігійного вандалізму на  рід безбожника впаде прокляття, а в нього самого всихають руки.

Може, хтось і знає, хто це зробив, але ні поліція, ні СБУ не квапляться розслідувати злочин, а сусід не донесе на сусіда, бо знає, що то лише виконавець, а замовник дуже поважний. І, певно, виконавець робив це не безкоштовно. І точно це не був переселенець з Криму чи Донбасу, бо ці люди шукають собі роботу в місті, а в селі відразу вирахують, хто яким духом дише.

Це не назвеш стиранням історичної пам’яті, бо такі випадки наруги над могилами жертв тоталітаризму навпаки привертають увагу і викликають обурення. Це – попередження і залякування. Мовляв, дивіться, що з вами буде, якщо війна прийде сюди. Живі будуть заздрити мертвим. Якби це трапилось у Львові чи Тернополі, був би розголос. А що таке капличка між двома селами, на які падає тепер чорна тінь? Нащадок комуністів розібрав на цеглу будинок урізьких дідичів, і тепер це – приватна власність. Громада ж не опиралася, бо нащадок помститься.

Очі тих нащадків, наче очі змії – вони паралізують волю селян і пробуджують схований на генетичному рівні страх. Досі. Досі навіть у бандерівських селах існує ідеологічне протистояння між нащадками тих, хто воював за Україну і тими, хто їх видавав і вбивав. Воно загострюється, коли ставлять пам’ятні таблиці і знаки репресованим і героям УПА, але вкрай рідко доходить до руйнування. Принаймні, раніше такого не було. Значить, вони відчули силу. Та й хто проти них піде? Старе та мале, бо інші як не поспивались, то повиїжджали. І майбутні господарі, які  за безцінь скуплять паї, навряд чи толеруватимуть культ борців за визволення України. Не з тієї глини вони зліплені.

А тепер уявіть, наскільки незахищені люди на Сході і Півдні, де  вбивають навіть за українську мову, вся ворожа агентура живе в розкошах і при владі. Як, зрештою, і всюди.

Поки продажна постколоніальна інтелігенція продовжує волати про примирення і позитивне мислення.

http://pahutyak.com/

 

Галина Пагутяк, письменниця, м.Львів

Фото: Галина Пагутяк, https://russian7.ru/