“Бабусину хату розбомбили за п’ять хвилин до визволення – наші...”

 

Щемний спогад про війну та всього одну з її трагедій, якої не мало бути – Наталя Дзюбенко-Мейс.

Німці вже відступили; село Червоне на Хмельниччині принишкло, дітлахи з жіноцтвом ховалися по ровах і городах. Жевріла надія, що життя якось налагодиться, бо йдуть н а ш і. Аж тут з’явився якийсь залітний червонозоряний літачок і кинув з ясного неба одну-однісіньку бомбу, котра і влучила з бабину хату.

Хата палала, а баба зривала голос від розпуки, бо в тому кострищі згоріли усі її надії. Все пішло за вітром. Потім селяни зібралися на толоку і допомогли зліпити сяку-таку мазанку, поділилися хто горщиком, хто одежиною. Баба ж  була ще молодою, меткою, беручкою.

Повернувся чоловік з німецьких таборів, та невдовзі помер від недоїдання. Заходило на лютий голод. Дочки пішли пішки на Західну Україну – рятуватися. А в неї на руках – старенький батько, я ще пам’ятаю свого прадіда, отого, який тяжкою працею на панському току і заробив на свою кам’яницю. Під черепицею, що було дивом у селі, простору, велику, найкращу в світі.

Бабуня її оплакувала до смерті. Люто кляла лиходія, який зазіхнув на неї, потім прийшли якісь люди і пригрозили бабі, аби не розпускала пліток, бо, мовляв, то не наші, то німці пустили бомбу.

Мого прадіда забрали якійсь далекі родичі, він прожив 109 років поміж чужих людей, а баба ще довго микала біду, все металася від однієї дочки до другої. І ніде не знаходила заспокоєння. Свого кутка. Маленька кована скриня – все, що залишилося від того життя, коли вона була господинею в своєму власному домі. Скриня, в яку вона потайки ховала сухарі. Їх і знайшли по її смерті. Її найдорожчий скарб. Щоночі довго молилася, я мовби наяву досі чую те нічне шелестіння. Поіменно згадувала своїх мертвих, серед них називала і Хату, мов найдорожчу істоту, яку вона втратила.

Нині на Сході палають селянські домівки. Вогненними крилами відлітають у свій, тільки їм відомий “хатній” вирій. Скільки надій, скільки життів зруйновано! Будьмо милосердними до цих згорьованих людей.

А я все згадую свою бабуню і її вічні плачі за своєю Хатою…

Facebook

 

Наталя ДзюбенкоМейс, м. Львів

Фото: https://zoloto.city/