"Бути українцями у Франції вчили і родина, і громада"

Завдяки нашим батькам, які були солідарні й організовані тому, що не совєтизовані – з історії нашої діаспори, Анна-Марія Наумяк.

Прочитала чимало коментарів  про справу нашої старої української діаспори у Франції –  щоб знати чи є, чи нема, чи діє, чи ні, і чому в Канаді українські емігранти краще зорганізовані. Отже, Канада –  це земля емігрантів, як і США та Австралія. Це означає, що ці країни мають спесифічне й організоване обслуговування та прийому емігрантів. Наприклад, Канада має міністерство імміграції, i не можна увійти в Канаду просто так, без візи. Це правда, що громадяни деяких країн можуть приїжджати сюди без візи, як туристи, але в цьому випадку, не мають права легально працювати. Щоб легально працювати й отримати номер соціального страхування, щоб зареєструвати дітей до будь-якої школи, треба мати легальну візу: еміграційну (тобто, дозвіл на постійне проживання), робочу, студенську, комерційну і т.д.

Щоб отримати візу на постійне проживання в Канаді з Європи, треба писати або піти до канадського посольства країни, де ви легально живете, забрати і заповнити цілу папку документів. Також заплатити адміністративні збори, пройти дуже повне медичне обстеження   – за ваш рахунок і лікарем, призначеним консульством Канади. Відтак – терпеляче чекати на візу.

Подібно, але не маючи ні влади, ні повноважень Міністерства eміграції Канади, була створена українсько-канадська служба допомоги eмігрантам, яка сприяє їхній адаптації в Канаді. Я не знаю точнo історію цієї служби, вибачайте. Відомо лише, що українці, які приїхали до Канади після Другої світової вiйни, мали візи біженців. Деякі з них мали в Канаді родичів i/aбo спонсорів, які заплатили за їхні візу та подорожі. Поки ті чекали в таборах для внутрішньо переміщених осіб в Німеччині. Родичі чекали на них і опікувалися після прибуття до Канади.

Тим часом, у Франції наші батьки після хаосу війни теж мали  статус біженців. У них було право працювати, і через деякий час вони могли просити французького громадянства. Більшість з них були в цій країні “самі на світі”. Це також і тому вони стали родиною один одному, тулячись біля своєї української церкви Boulevard Saint-Germain. Хтось одружився з українськими співвітчизниками, хтось – із француженками українського походження, а невелика меншість, як наш батько, з корінними французами.

 

В цій країні нема ніякого міністерства еміграції, i так само ніколи не існувало української служби допомоги емігрантам. Франція не є країною з традицією організованої імміграції, як-от Канада. Чужинці, які хочуть до Франції “на біло”, можуть дістати візу у французького посольства їхньої країни. Але хто не може мати візу, то потрапляє до Франції як турист і залишається “на чорно”. ( Я тут нікого не суджу, тільки розповідаю, що бачила, почула або пережила сама).

Ще одне, важливе: деяких корінних французів, які допомагали нелегальним емігрантам, було засуджено  до виплати великого штрафу та навіть до умовного ув’язнення. Щоб знищити бажання допомагати нелегалам (Так само, не засуджую тих, хто не хоче чи не може допомогати таким людям i розповідаю те, що прочитала у французькій пресі).

Чи це, може, українське консульство у Франції, яке допомагає новоприбулим?

Hаша діаспора, яка повільно вмирає, була приязною. Наші батьки та їхні друзі, тi, хто прибули до Франції в 30-х роках і після Другої світової війни, трактували всіх нас, дітей першого покоління, народженого у Франції, як своїх рідних. Це наче б ми мали дуже багато братів і сестер, тіток і дядьків. Вони нас вчили співати у хорі, танцювати, декламувати, і вони ж нам передали любов до Бога і до України.

Я зрозуміла вже дорослою, як це було надзвичайно, що нас виховyвали ціла наша громада, наші черниці, які нас вчили молитися, і різні диригенти літніх або зимових таборів Франції та Західної Європи. Деякі хлопці, так як мій брат, провели кілька років навчання в українській малій семінарії в Римі. Завдяки нашим батькам, які були досить солідарні і зорганізовані тому, що не совєтизовані, і які будували українську діаспору в західних країнах, ми маємо знайомих українського походження у багатьох країнах світу.

І я задоволена, що 15-20 років тому мала нагоду дякувати за цю спадщину кільком з наших людей перед тим, як Бог покликав їх до Себе. Ми з братом маємо чудові стосунки з нашими друзями українського походження, з ким ми виросли у діаспорі Парижа. Набагато кращі, ніж iз нашими власними французькими двоюрідними братами і сестрами. З якими, до речі, не маю ніяких стосунків і нічого спільного.

Facebok

Анна-Марія Наумяк (Anne-Marie Naumiak), Франція

 

Фото: з архіву Anne-Marie Naumiak  (вгорі) та Інни Власюк