Три вишиванки з історіями – любові, трагедії та надії

 

А чому на фото – всього дві? – спитаєте. Зараз розкажу.

Вишиванок у мене багато, різних, тільки українських – з десяток набереться. Ще є пара мексиканських, також грецька, перуанська, іспанська, індійська – всі класні. Білим по білому і барвисті, оздоблені геометричними узорами, великими яскравими квітами чи мікроскопічними, ювелірної роботи хрестиками, бісером, стеклярусом та китицями. Старовинні й сучасні стилізовані, подаровані, куплені при нагоді, під час мандрів, за скажені гроші чи й зовсім недорого.  Займають своє почесне місце в гардеробі. Але найдорожчі – три, бо за кожною – шмат життя, спогадів та емоцій.

Та, що вгорі, з делікатними блакитними візерунками – мамин подарунок на шкільний випускний. І то був цілий серіал! Спершу замовляли в знайомих тонке полотно, привезене з Польщі, бо в наших крамницях тканин було нудно й порожньо. (Врешті, не лише в магазинах тканин). Ще з якогось закордону доправили нитки муліне. Потім шила кравчиня, я ходила на примірки, а вже відтак гаптувала професійна майстриня. Відтоді минуло… Не буду травмувати Вас уточненням, скільки саме років, але сорочка й сьогодні – як нова. Бо на те й шили, і дарували з любов’ю.

Чорно-червона – то насправді грецька, хоч з українською її постійно плутають. Чоловіча, не жіноча, але я – за гендерну рівність, тому й ношу. Куплена колись на секонд-хенді, у веселі часи мого київського безгрошів’я і віри в світле майбутнє.

Тоді  шлях додому від станції метро “Лісова“ пролягав через справжнє “поле чудес” – трохи не гектар ринку, щедро всипаний юзаними лахами з Європи.  Накиданих купами на розкладачках просто неба, милували око палітрою кольорів і цінами “втіха бомжів”. Там можна було надибати справжні скарби за копійки  – відпадну вінтажну сукенку чи справжній шотландський тартан – і не made in China, a щиро картатий зі Scotland, не думайте.

 

Газдиня секонду, кругловида приязна жіночка, зі мною завжди віталася – еге ж, постійна клієнтка, гонорово. Того дня гукнула ще здаля:

– Дєвушка, ходітє сюда, для вас спіцально дєржу, отдам нєдорого!

В дєвушки в гаманці вітри гуляли, меланхолійно тягнувся хрестоматійний тиждень до зарплати.

–  Маю при собі всього сім гривень, – чесно зізналася я.

–  Ну, тада давайтє ваші сєм, бєрітє єйо і бєжитє отсюда обє бистро, пока я нє пєрєдумала!

Вона таки була богинею маркетингу, та “Лісова“ фея вживаного одягу. Ви би встояли перед такою рекламою? Я теж ні. Тож ми з сорочкою не те, щоб побігли, але пришвидшили ходу – бо всього за сім (7!) гривень таке диво не щодня трапляється.

Вже вдома я роздивилася, що полотно нового (чи, все ж таки, старого?) придбання – цупке, льняне й доброї якості, візерунок – машинної роботи, але якої вишуканої! –  прання не боїться. І взагалі, та “грекиня“ – як добре вино, з роками тільки кращала. Бо, перш, ніж втрапити мені до рук, якомусь же еллінському легіневі служила скількись-там часу.

Ми з нею півсвіту об’їздили. І в усіх чужинах, не брешу, щойно нас удвох побачивши, незнайомці здогадувалися: “Ти з Юкрейн, правда?”. В мене ж не завжди вистачало серця їм тлумачити, що вишиванка – не така вже й “Юкрейн”. Хоч зі мною “українізувалася“.

Не втрачаючи, однак, свого мультикультурного впливу –  і якось виявилося, що й з реальною трагедією, замість козирної карти, в рукаві її африканської “сестри”.

 

В студентські роки, вже в Америці, в мене якось попросив дозволу, перед тим вибачившись, темношкірий однокурсник з Танзанії – торкнутися манжети сорочки. “Ні-ні, я до тебе не клеюся ,– запевнив. –Просто в мого старшого брата була дуже схожа на твою вдяганка. Тільки не чорно-червона, а зелено-жовто-чорно-помаранчева, і крій такий же, і візерунок – ромби. Дуже мені нагадує. Брата ж більше нема, його застрелили – під час етнічних чисток в Руанді. Бо він був народності тутсі, а хуту тутсі вбивали. Ми з мамою тоді були в сусідній  Танзанії, а брат – там, не встиг сховатися. На фотці, що залишилася – він у тій вишиванці”.

Детальніше про страхіття геноциду в Руанді – довідка з Вікіпедії:  “Геноцид у Руанді (1994) (руанд. Itsembabwoko ryu Rwanda ry‘1994) — дії тимчасового уряду Руанди, що прийшов до влади внаслідок військового перевороту 6–7 квітня, етнічної більшості країни — народності хуту, керованої тимчасовим урядом армії загонів «Інтерахамве» і «Імпузамугамбі» проти представників етнічної меншини країни — народності тутсі; і проти хуту, що дотримувалися поміркованих політичних поглядів, направлені на повне знищення і тих, і інших. Число вбитих за 100 днів склало, ймовірно, близько 800 тисяч чоловік[1], із них приблизно 10 % склали хуту” (https://uk.wikipedia.org/).

Вже роки після, згадуючи ту розмову, не перестаю дивуватися: наскільки ж фатально й жорстоко схожа різна наволоч, чи то африканська, чи еРеФівська! Навіть фонетично Бог нечисть позначив: “інтерахамве” в закривавленій Руанді та “іхтамнєти” в наших Криму і на Донбасі, смертельно співзвучні слова.

А третя історія з вишиванкою, яку фотографувати не стала – теж політична й сумна, хоч і не настільки. Мені її коліжанка подарувала, вже колишня, на жаль, а перед тим дружили років 20 з гаком. Крізь багато чого пройшли разом, навіть посестрами називали одна одну. Поки не гримнули президентські вибори 2019-го. І з’ясувалося, що наші політичні симпатії – діаметрально різні. “Це ж дурня!”  – скажете, і будете мати рацію. Бо політики приходять і відходять – хто в Ростов, хто в офшор чи на інші Мальдіви, а дружба залишається, на те вона й більша цінність.

Але наша – ні. Дізнавшись, що за її кандидата проголосувати в мене рука не підніметься, коліжанка рішуче обірвала зі мною всі контакти. Без жодних пояснень, як ножицями по вишиттю – клац, і нема. Ніби й далі живі кольори, але від них – тільки клапті. Навіть, як зшиєш – вже не так буде.

Поновитися контактам не судилося, хоч я намагалася. Залишилися від дружби тільки спогади і вишиванка. Все ж не втрачаю надії якось її сфоткати разом з тими двома вище – коли коліжанка повернеться. А раптом?…

“І вишите моє життя…” – та не на ньому, на ній, на сорочці.  

 

Людмила Пустельник, Global Village

Фото: Людмила Пустельник