Повстання в Чорткові – перше проти комуністів на окупованій Галичині

Райцентр на заході України, літо 80 років тому: в  місцевій тюрмі прощалися з життям катовані учасники чортківського повстання проти радянської влади. Ті, хто залишилися живими, отримали великі терміни в сибірських таборах. Всього у цій справі заарештували майже 600 осіб. Тоталітарна влада зробить відтак усе, щоб  згодом про повстанців не було навіть згадки. Але історія зберегла їхні імена.  

 

“Романтика” від безвиході

Це був спротив відчайдухів, приречений на поразку – зовсім молодих людей, чимало з них – підлітків і без хоч трохи досвіду збройної боротьби. Вік підпільників –  від 16 до 22 років. Врешті, й зброї у них майже не було – аж раптом кілька пістолетів, ножі та багнети. Але від того – не менш героїчний і знаковий виступ, бо найперший проти комуністів на території окупованої ними Галичини. Радянській владі показали, що покірних громадян на захоплених теренах не буде.

Про повстання в Чорткові щодня доповідали Берії і Сталіну. Так в Москві дізналися про невелике містечко на Тернопільщині, що бунтівне.

А заколотників, вчорашніх ліцеїстів, допитували цілком “по-дорослому”, із застосуванням тортур. Більшість визнали свою провину, це не врятувало: їх розстріляли.

Один з арештованих, Едуард Хоженпа, cин вояка-прикордонника, пообіцяв собі, що ні в чому зізнаватися не буде. З ним спочатку “працювали” чортківські енкаведисти, потім хлопця перевезли до Тернополя. Там під час кількагодинних випробувань втрачав свідомість, але свідчити відмовився. І виявивився єдиним з 27ми керівників повстання, кого не  лише не стратили, але й згодом були змушені відпустити.

На що розраховували ці зухвалі польські хлопці, кидаючи виклик червоній імперії? Геть не продумавши “плану Б”, хоч і той, що “А”, теж кульгав на обидві ноги. Сьогодні, як і тоді, їм напевне можна дорікнути відсутністю серйозної організації, навіть певною легковажністю  і надмірним романтизмом – свою акцію присвятили річниці польського повстання 1863 року проти царської Росії. Самі ж вийшли проти “совєтів” у ніч з 21го на 22ге січня 1940го. Розраховували застати ворога зненацька, та не судилося.

Станіслав Сковронек, один з керівників повстання, засуджений до розстрілу.

З іншого боку, молоді люди просто не мали іншого вибору. Їх чекала примусова служба в радянської армії.  Влада збиралася рекрутувати не лише юнаків “призовного віку”, але й усіх чоловіків, які могли носити зброю – вже навесні 1940го. Для цього складали списки і закликали населення “реєструватися”.

Або ж  могли просто кинути за грати бодай за приналежність до освіченої частини суспільства, як уже сталося з репресованими родичами та знайомими багатьох підпільників. Додайте до цього постійні злидні, що принесли з собою “визволителі”, заборону релігії та зобов’язайлівку вступу до комсомолу. Можливостей залишалося дуже небагато: або життя у постійному приниженні й страхові, або мізерний і дуже непевний шанс повернути собі волю. Разом з величезним ризиком втратити все.

Вони обрали друге. Планували втекти потягом до Румунії, а там – далі на Захід, пробиватися до польського війська у Франції.

Повстання придушили, щойно воно розпочалося, протягом всього кількох годин. Але навіть цього часу вистачило, щоб посіяти паніку серед окупантів. Дружини радянських офіцерів, просто в нічних сорочках і босоніж бігли до залізничного вокзалу, хотіли втікати з міста. Вже зранку прибув спеціальний потяг-панцерник з додатковими силами окупантів.

Блискавичні успіх і поразка

Повстанці, тим часом, захопили вночі будинок чортківської лікарні. Пізніше з’ясується, що це був єдиний успіх виступу і не в останню чергу тому, що більш-менш прорахований заздалегідь. Двері відчинив “свій” санітар, обмінялися домовленими гаслами, але, про всяк випадок, Пйотр Млотецький приготував “закривавлену” руку. Група з десятка хлопців, з яких зброю мали тільки двоє, Гевеліуш Малавський та невідомий житель сусіднього Борщова, пов’язала вартових. Ті спали на підлозі кімнати-“дижурки”, хлопцям дісталися їхні рушниці.

Навіщо був шпиталь? Бо хотіли визволити звідти співгромадян, які перебували там під вартою, поранені під час спроби перетнути кордон. Ось такий “юнацький максималізм…”. Медсестри вже почали видавати полоненим одяг, і тут на сходах з’явився енкаведист з пістолетом у руці. Один з юнаків, ймовірно, Старшевський, зреагував блискавично, вистрелив першим, енкаведист упав.

Повстанці, вчорашні ліцеїсти.

А до лікарні вже наближався загін міліції. Повстанці, забравши своїх, швидко залишили приміщення. Пройшли через єврейський цвинтар поблизу лікарні до річки Серет і човном перепливли на протилежний берег.

Водночас інша група підпільників збиралася напасти на гарнізон червоної армії, розташований на південному заході міста. Третя йшла до нижньої  казарми військових, а четверта – до вузлів сполучення в місті. Хотіли захопити тюрму і звільнити в’язнів, взяти під контроль пошту і залізничну станцію, а там  здобути потяг.

Сподівалися, якщо переможуть, то розпочнеться ланцюгова реакція – повстануть Монастириська (теж на Тернопільщині), Івано-Франківськ та Львів, а далі мала би підтримати польска армія, прийшовши на допомогу  з території Румунії. Принаймні, про такі плани повстанців свідчать протоколи допитів з чортківської тюрми та спогади тих небагатьох, що вижили в сталінських таборах.

Долучитися до 120-150 чортківців мали краще озброєні хлопці з навколишніх сіл та сусіднього Борщова. Думали, що червоноармійців тієї ночі в Чорткові буде менше – бо частину гарнізону саме перекидали на фінський фронт. Але не знали, що саме 21го січня до міста прибув ще один чисельний загін радянських солдатів. Несподіванкою виявилися й нічні патрулі на вулицях міста – зіткнувшись з ними, повстанці повернули назад, та було вже пізно. Чимало з них навіть не встигли дійти додому, їх схопили.

Поразкою обернувся і напад на казарму. До неї рушила група з понад сорока людей під проводом лейтенанта Януша Ковальського – теж з всього кількома пістолетами, багнетами та ножами. Підрозділами керували комендант варти польського прикордонного війська Станіслав Сковронек (страчений у грудні 1940 р.) та курсант. Єжи Колеушек.

Один із охоронців помітив повстанців, ті закололи його ножами і увійшли в барак. “У коридорі, через двері, я помітив, що на кухні сиділи комендант і двоє червоноармійські кухарів”,  –  свідчив згодом Сковронек.  – “Я наказав командиру підняти руки, і мої хлопці кинулись на кухарів. Що вони з ними робили, не знаю”.

Комендантові вдалося збити Сковронека з ніг. На допомогу кинулися двоє повстанців. “Ми почали колоти командира в ноги штиками та ножами, у відповідь він почав стріляти. Нам довелося втікати. По дорозі додому мене зупинили червоноармійці і заарештували “, – з протоколу допиту Сковронека.

Так само довелося відступити і групі Колеушка.

А на вокзалі, воротах до свободи, як розповідав згодом залізничник Болеслав Кратус, цитований Млотецьким, “наші підготували вагони та паровози з достатньою кількістю вугілля і води”. Кратус та Казімєж Новорольський (вирок – вісім років таборів) встигли заступити на чергування тієї ночі. Вони стерегли вимикачі та постійно чистили їх від падаючого снігу. “Близько 3ої години ранку навколо станції почалася стрілянина, через півгодини вона припинилася”, – згадував Кратус.

З причин, які зараз невідомі, групи повстанців, що мали захопити будинки НКВД (колишній суду, фото вгорі – ред.), міліції та суду, взагалі не вирушили на акцію.

Після бою і помста отцям-домініканцям

Ще вночі в Чорткові розпочалися масові арешти – полювали насамперед на молодь. Вже протягом перших  діб після події схопили 128 з 200 учасників повстання., серед них – Тадеуша Банковського (останнє фото внизу, ред.).

До міста терміново прибули енкаведистські “шишки” – народний комісар внутрішніх справ усср І. Сєров та нарком держбезпеки ссср В. Мєркулов. Імена обидвох  відомі українцям надто добре. Це саме Мєркулов ще 5 листопада 1939-го віддав наказ “очистити Галіцію від ворожих елементів”, запустивши маховик масових репресій. Він же контролював табори в’язнів в Козельську, Осташкові та Старобельську, а в 1940му скомандував “звільнити місця в українських  тюрмах”. Що означало вирок смерті без суду та слідства для тих, хто там перебували. Врешті, прізвище  Мєркулова фігурує серед причетних до розстрілу полонених польських вояків у Катині.

Сєров особисто керував кількома хвилями депортацій галичан до Сибіру та Казахстану, а також каральними операціями проти польського та українського підпілля. І якось хвалився, що вміло замітав сліди своїх злочинів. Обурюючись, що не вдалося скинути провину за Катинь на фашистів, зізнався: “У мене в Україні тих розстріляних було набагато більше, але все зробили чисто, що й муха на те місце не сіла”.

Ці двоє рапортували до Москви, що “чортківські бандити вбили трьох наших солдатів, трьох поранили і забрали шість гвинтівок”. Мєркулов і Сєров шкодували, що повстання стало можливим “через незадовільну агентурну роботу районного відділення НКВД і незначну мережу інформаторів. З більшістю з яких, до того ж, відсутній контакт“.

Повідомляли й про численні вироки всім причетним. Наприклад, 8 років таборів отримала жителька Чорткова Александра Васілєвска, в її будинку повстанці збиралися на наради. Всього до таборів вислали 55ох, а  восени 1940го розстріляли 24х.

Так завершилося чортківське повстання проти окупантів – перше на Галичині, але далебі не останнє. Відтоді в “совєтів” ще не раз горітиме під ногами земля заходу України, а втрати не обчислюватимуться всього трьома вбитими солдатами.

Комуністи ж той січень у Чорткові запам’ятали надовго. І продовжували за нього мститися, щонайогидніше. Відступаючи перед німцями в липні 1941-го, скоїли черговий злочин – на березі Серету розстріляли отців-домініканців, священиків з місцевого костелу св. Станіслава. Бо знали, що в костелі свого часу збиралися повстанці і там, перед образами святих, присягали боротися.

Анна Зехентер, https://przystanekhistoria.pl/pa2/teksty/61602,Powstanie-w-Czortkowie.html

https://muzeum1939.pl/, https://chortkiv.city/

Людмила Пустельник (переклад з польської), Global Village 

Фото: https://przystanekhistoria.pl/, https://steemit.com/