Анатолій та Леся Пашиніни, війна без миру-2

Інтерв’ю про щастя, ідентичність та своїх, і кого такими вважає подружжя.

Рік тому ми поговорили з Анатолієм, відомим актором та бійцем УДА. Відтоді він офіційно став громадянином України і одружився з коханою Лесею. Її життя, своєю чергою, теж змінилося – настільки, що поруч “відпочивають” хрестоматійні декабристки. Хоч би тому, що на безпеку й життя останніх ніхто не зазіхав – лише за бажання бути поруч зі своїм чоловіком. І ділити з ним погрози, цькування та постійні спроби зіштовхнути на маргінес в щонайширшому розумінні цього слова.

Якогось дня ми перетнулися на просторах мережі і вирішили поспілкуватися знову.

Але це інтерв’ю, “дубль другий” минулорічного – не про нелегку долю та випробування для двох. Деталей чергових наїздів подружжя старанно уникало, одразу ж “окресливши територію”: ми не скаржимось. Натомість – “приймаємо бій”, а коли так, то без нарікань.

Тож у “перерві між залпами” ми говорили про правила поведінки на війні: за ідентичність, цивілізацію, Україну, честь, щастя, своїх та кого ця сім’я вважає такими.

Головне – не ми з тобою однієї крові, а приймаємо бій

–  Минув рік. Але актора Пашиніна й надалі нема в жодному новому українському проєкті – кіно- чи театральному. Чому?  

Леся: –  За минулий рік не вийшло жодної стрічки, у якій приємно було б взяти участь.

Анатолій: – Я звик до професійного ставлення, що проби мають бути за участю акторів, а не просто  скинули прочитати текст. Тобто, люди навіть не розуміють рівня, якого повинні досягти. Біда в тому, що нема фільму, про який би пошкодував, що не знявся у ньому. Натомість є шахрайські схеми.Хоч цінність творчої людини, щоб вона своєю художньою правдою нагадувала про правду життя. Та про це неможливо говорити в українському кінематографі.

Давайте по щирості: навіть актори, які працюють у нас у театрі, не дуже розуміють різницю між публікою та глядачем. Перша – це п’яна шльондра, яка за ціною трьох бляшанок пива купила собі квиток у святу будівлю, храм мистецтва. Заповнила собою простір і знає ж, гад, що будуть телефонувати приятелі, тому й не вимикає рінгтона свого мобільника. Щоб уголос похвалитися: “Я тут зараз на виставі сиджу! Якусь фігню показують”. Ось серед тисячі цих шльондр є один-двоє глядачів, і граєш ти саме для них. Це, як у “Мауглі” – “ми з тобою однієї крові, ти і я!”

   Недавно Ви записалиДруге звернення  Анатолія Пашиніна, відео на Youtub’i. Яка його мета?

 –   Ми накопичили величезну кількість інформації і вражень, які дозволяють  зробити вже практично наукові висновки із того життя, яке більше схоже на експеримент. На  його початку в нього вірили не всі. До того ж, художнє та чуттєве сприйняття цього періоду знайшло своє відображення в рукописі нашої книги. Але хотілося б наукового підходу до вирішення проблеми  свідомого успадкування Батьківщини.

Тож задля досягнення цієї мети записав відео.

Із усіх, хто подивилися, я був почутий тільки 5-ма особами. Й лише один (!) з п’яти повністю нас із дружиною зрозумів.

В часи “ботів”, які тоннами насипають “вподобайки”, бути почутим буквально, без додаткової ініціативи, це і є – встановити зв’язок без спотворень. Це гарантовано особа, у якої є карта, свої обов’язки та думка. Вона не лаяла мене, не повчала,,  не жаліла, не давала порад. Людина, використавши банківську систему для зв’язку (голосування), виконала всі умови. Було прохання “проголосувати гривнею” ( ні “довгою”, ні “зеленою”), та дати знати про себе. Саме ця людина, в контексті мого прикладу про “публіку – шльондру” і є моїм Глядачем. І для нас – втіленням людської бездоганності.

Ми дуже раді такому розумному  соратнику та чекаємо на інших.  А, тим часом,  приймаємо бій.

Леся: –  Я б радше уточнила: йдемо на ви.

Анатолій: – З усіма, хто захоче порушити світ, який ми будуємо. Не має значення, хто це буде – менти, які намагатимуться зупинити на вулиці чи потвори, що пхаються в наш будинок. (Напередодні цього інтерв’ю невідомий чи невідомі потрапили до оселі Пашиніних за їхньої відсутності і перекинули догори дригом усі речі в одній з кімнат – ред.). Їхав з таксистом недавно, він теж воював, розповідав: “Знаєш, Толю, підходять менти просто так і вимагають – дай нам на чай і цигарки!”. То ось, з подібними вимогами чи ставленням – не до нас.

Леся:  – Ми – вільні люди, наша свобода, до того ж, прикрашена взаємним почуттям, і все це ми будемо захищати, зі зброєю.

Намагаємось прожити своє життя так, як виховали нас  батьки, бути гідними наших Предків. Як писали в наших улюблених книжках і як співається в наших улюблених піснях.  Згадайте світле почуття, коли в дитинстві засинали, відірвавшись від цікавої книги, і , якщо пощастить –  бабусину колискову.

Ми – за казковий фінал: “Жили вони довго та щасливо та померли в один день”.

Танець по життю

–   Коли вирішили йти по життю разом, ви напевне розуміли, що проблем стане більше. Принаймні, вдвічі. Знаючи про вже фірмовий нонконформізм Пашиніна.

Анатолій: – Ми вперше зустрілися біля хвіртки, я її за Лесею зачиняв. Привіталися, познайомилися і простояли, розмовляючи, хвилин 40. Аж, дивуючись, за нами вийшов спільний знайомий.   Просто від хвіртки був готовим вести її до рагсу, розумів, що Леся – моя. Отже, більше нічия. Так буває, коли зустрічаєш свою людину, знаєш це одразу

А світ взагалі  не без добрих людей. Моя названа сестра Аня допомогла мені дістати пристойні обручки.

Інша наша подруга Таня, справжній Митець, зробила подарунок. У нас є сукня її роботи,  зняти яку  тут же негайно  з дружини не дозволяє лише виховання (усміхається – ред.).

Нас тішать не гроші , а набір юного митця, несподівано  висланий нашій доньці як подарунок від іспанського художника, нашого друга. Ось що радує.

Леся:  – Коли  познайомились з Толиком, я довго була під враженням від розмов  з ним, від горизонтів його особистості. З кожним прожитим разом днем відкриваю в ньому  нові галактики і відчуваю себе щасливою щомиті. Навіть “смерть не розлучить нас”.

–   Що можна порадити тим, хто наслідуватимуть ваш приклад – бути в опозиції до майже всіх?

Анатолій: – Уявіть собі двох розумних людей, яких виховували однаково, і ці люди впізнали одне одного. І в них – однакові батьки, навіть наші мами роблять консервацію за тими самими рецептами, не відрізниш на смак. В цих людей дуже багато чого іншого збігається – просто дивовижно. Рядки, затямлені обома з дитинства, згодом допомагають зрозуміти, що таке свобода – це влада над собою. А влада – незламна воля, яка змінює майбутнє, у кого її над собою більше – в того воно яскравіше. Любов – бажання віддати все, а щастя – коли все було недаремно. Це й називається – честь. Зберегти її і є щастям, тому й б’юся за неї.

Мене завжди цікавив момент, якого в людини вмикається внутрішній тумблер: буду ось таким. Колись же вирішує – “все, здаюся”. Це стається рівно за секунду до перемоги, тобі щойно збиралися постукати в двері і принести капітуляцію. Але ні, ти вже здався.

Коли ми з Лесею зустрілися, зрозуміли одразу – я не бачу її поразки, а вона – моєї, так само нема нашої. Порадити?… Швидше за все, треба припинити висміювати небезпеку. Нас привчили сміятися з небезпеки, а це дурість. На війні я жартував з чого завгодно, але не з бойової ситуації.   

Давайте зрозуміємо, що проти нас з Лесею – тотальна війна, союзників на ній нема.

Леся: – Але ми до цього готові.

Таланти, не вірте цій державі!

Анатолій: – Я хотів би, щоб нас оцінювало майбутнє покоління, не сучасне. І щоб зрозуміли: цей художник хотів своїм життям врятувати інші життя, більш талановиті. Коли ж іще радити?… Не можна оцінювати світ, що такий же, як ти. Трагедія Міфа, загиблого героя Василя Сліпака, бо  вирішив: інші українці – такі самі, як він. І через те втратив життя. Не лише він – на цвинтарі, але й сам Сліпак – це цвинтар незіграних ним шедеврів, невихованих ним унікальних голосів інших співаків. Мікроскопом у нас забивають цвяхи.

Не він мав іти на війну, бо воювати мають не генії, і навіть не талановиті, а насамперед чоловіки, яким щастить. Я – один з таких. Але мене викинула звідти держава Україна. Вона перетворилася на паразита, який вбиває свій народ, вже вирішено з ним покінчити.

Тому хочу сказати: таланти, не вірте цій державі! Ті, хто за межами совка, який ніяк не сконає, пекла, що зветься батьківшиною – прошу вас, не міряйте їх, як  себе! Я теж не мав права так думати, і за це заплатив. А вас, народжених дуже талановитими людьми і вихованих чудовими педагогами, тут не оцінять.

Категорично.

Анатолій:  – Я намагаюся втримати від помилки таланти. Держава ж, тим часом, людей – від проявів шляхетних почуттів.  

Бо в Україні в пам’яті залишається лише той, хто сюди не повернувся. Як-от Шевченко, якого смикають за поли сучасні пропагандони. Чи кричать, що Сікорський, винахідник літака – українець. Ні, панове, він – не ваш, цей молодий 24-річний геній полетів від вас на мрії-літаку. Тут його талант просто знищили б. Як і багатьох інших, що про них не знаємо – бо були змарновані.

 –   Може, це й тому, що українці – занадто щедро обдарована нація? Маючи багатьох талановитих, не дорожить кожним.

Анатолій: – Я трохи вивчав історію нашої європейської цивілізації. Відверто скажемо: у ній, порівняно з іншими, завжди є надлишок життєвих сил. Бо постійно, всю історію, доводилося боронити свій ареал перебуванні від чужинців-кочівників, нескінченна реконкіста. Їм завжди хотілося нас захопити й знищити. А наша цивілізація – це цінність, навіть більша, ніж честь, бо означає приналежність до свого виду і зв’язку поколінь. Багато в чому кочівникам вдалося нашкодити нашій цивілізації, на жаль. Так, це ми колись будували космічні кораблі, а в світі таких країн нараховували всього сім. І Україна – серед них. Була.

Повертаючись до значення талановитих. Для таланту  вже подвиг – бодай заявити про себе, щоб його думки почули. Це не блогерові якомусь вийти з черговою дурнею і зібрати хайп. Не розумію, скільки можна роздувати сенсацію з чергової дівчини, яка хамськи висловилася про державну мову чи військових?! Хіба це – подія? Що в малої – звичайний ПМС, і їй все одно, що та проти кого базікати. Але ж подібне – чи не головна тема в новинах, весь час.

Тому, що це – політика, геноциду, також інтелектуального, щоб звільнити цю землю від людей, які на ній живуть. І той, хто керує зараз цією державою – ворог. Він каже, що його народ – більш цінний, ніж мій народ, тягне сюди чужі свята й оголошує їх державними, призначає керувати чужих людей. Це поведінка загарбника, і я з нею гостро незгідний.

Я маю три вищі освіти, а освіта дозволяє не лише аналізувати, але й відчувати певні речі. Тому можу уявити, наскільки боляче хлопцеві, який пішов на фронт з якогось курсу університету. Отримує копійки, харчується вівсянкою, “розбодяженою” з “Мівіною” – бо там рідко буває інша їжа – і дивиться з окопа на те, що робить з його країною ворог при владі.

Про різницю між русами та українцями

–   Чому Ваш статус – нонкомбатант?

Анатолій: – Бо така реальність. Чимало, як і я, приїхали з іншої країни, аби захищати цю. Чудово розуміючи, що з точки зору формального законодавства не мали на це права. І так само розуміють, що Батьківщина їх не захистить. Просто згадайте, як Україна рятувала в Італії вояка ЗСУ Марківа – і на це потребувала “всього” чотири роки.

У мене був випадок, коли я взяв у полон начальника мгб “днр”, є відео про це. Але наші менти його відпустили. Подібна інформація накопичується, і ти розумієш, в якій державі живеш.

–   Ви і Леся замислювалися над тим, щоб змінити країну проживання?

Анатолій: – Залишаємося тут. Я приймаю бій. Ми його приймаємо. За нашу маленьку Русь в стінах цього дому. Ми – руси. Не росіяни, не українці, а руси. І в цьому домі люблять культуру, білу, європейську, і говорять різними мовами – німецькою, англійською, польською, чеською. Тут влаштовують Пушкінські вечори – так, чорт забирай, саме пушкінські! В цьому ж домі читають Шевченка, але не “канонічного”, заяложеного шкільною програмою та пропагандою. Також читають Тесленка, в тім числі й ті його твори, які можуть звучати образливо для сучасних українців – бо показують їх такими, як були 100 років тому, але відтоді нічого не змінилося.

А колись же наших правителів називали Святослав Хоробрий та Ярослав Мудрий.! Натомість, сучасні правителі мають лише зневажливі прізвиська.

Мені гидко від усього цього. Ніхто з військових не застрелився від ганьби, коли до них вийшов такий головнокомандувач, як наш. Тому що військова честь України померла разом з солдатом Журавлем минулого року. Залишеного своїми ж помирати у “сірій зоні”. А він чекав – підмоги, підмоги, підмоги. “Буде, буде…” Поранений, у спеку, тримався до останнього. Ці наші б***і не знають, як хочеться пити, коли поранений! Навіть, коли несмертельно, спрага така, ніби це востаннє питимеш. Протягом чотирьох днів, поки вмирала честь нашої армії, його зраджували всі.

Тому мені теж соромно.

Через те не називаєте себе українцем?

Анатолій:  –  Бо це – спосіб протесту. Мене обурює, як українське ліплять з геть усього, аж до профанації. Натягли на африканця вишиванку – “ура, він теж українець!”. Забуваючи, що вишиванка – це надзвичайно сакральна річ, нею не розкидаються! Справжня – завжди чорна, і вишиття на ній – тільки червоне. Вишиванка – не на білому, такою була людина, яка її вдягала. І з цієї ж причини наші прадавні знамена були червоночорними, а все інше на землі русів було світлим. Адже Русь нашою старою мовою означає “світло“.

Сучасне поняття українства жахливо спотворене. Політиками, різного штибу “гетьманами”, “порохоботами” й не тільки.

І ще українці просто кохаються в жертовності. А я ні. Бо чоловік не має жертвувати, він – це добувач, а не прохач і не договорювач. Той, хто розуміє, що головне – це зробити самому, а потім відстояти зроблене. Жертва – це кого не шкода, бо не себе. Коли мені говорять про жертву, маю тільки одне запитання: кого вбити?

Я нічим не збираюся жертвувати, і задля українців також. Та й віддавати вони вже не мають чого, часу  теж більше нема. Найгірше, що й репутації. Бо навіть у племені, коли хтось з його представників каже про своїх гидоту, такого зневажають.  На жаль, в Україні відсутній інститут репутації, це суспільство хворе та кволе.

Нарешті, власної, історії свого роду більшість українців не пам’ятають – бо їм це не треба. А мені треба! Я знаю усіх своїх предків з 11-ти поколінь, а про тих, що давніші, вже треба дивитися в папери. І мені дорого шепотіти їхні імена, коли виходжу вночі на берег річки. Так само й знати, що тато і мама знають, що мені відомі ці імена. Як і ті, хто з роду Лесі. Прізвища моїх батьків набагато старші від багатьох власних назв, які були на цій землі.

Кому ми не подобаємося, мусять прийняти: будемо боротися за те, що дісталося нам у спадок. А він у нас безцінний – наша кров.

Їй же завдяки не хочу нікому догоджати, і ніхто не буде мені казати, якою мовою маю говорити – хоч би й тому, що українською володію набагато краще від багатьох її “патріотів”. Мене “зворушує”, коли один український журналіст бере інтерв’ю в іншого на тему важливості державної мови, але при цьому обидва в ефірі спілкуються російською.  

Нерідко мені закидають: “Що тобі до України, ти ж російськомовний!”.  Відповідаю, що залишився в українському настільки, що дідька лисого мене зітреш звідти – коли зіграв Михайла Гурмана в “Украденому щасті” (відома екранізація однойменного твору І. Франка – ред.).

Таку стрічку, як “Украдене щастя”, сьогодні зняти неможливо. Бо нема школи, є самодіяльність. Це не в нас, а в американському кінематографі – правило п’яти метрів. В цьому радіусі від актора мають перебувати лише фахівці. Навіть лежачого п’яницю в кадрі має грати професійний актор. А не чийсь приятель чи родич, як в українських режисерів.

Про різне вшанування героїв

–   Про замахи на Ваше життя ми говорили минулого літа. Що відбувається тепер? Чому вам з Лесею знову не дають спокою?

Анатолій: – Міф, оперний співак Василь Сліпак, помер героєм, і йому певним чином пощастило. Тільки не дуже згадують, що, напевне, можна було врятувати. Коли б лікар, який оглядав Василя, уже пораненого, подивився також його спину. І побачив отвір від кулі, через який Міф стік кров’ю. Чи комусь потрібна сьогодні така правда? Набагато вигідніше розбити скверик ім. Сліпака і розпиляти на цьому бюджет.

А скільки таких, кому не дали залишитися в історії? Вбили разом з пам’яттю про них. Зараз в державі ведеться кампанія зі знищення героїв війни, в тім числі й руками її учасників-добровольців.

Справа також у тому, що українська держава зараз не відповідає жодній з ознак державності. Ні щодо армії, ні щодо цілісності кордонів, ні щодо захисту прав своїх громадян. По кожному з перелічених я пройшов – не як спостерігач. Як гадаєте – на цих пунктах я нажив собі друзів? Ось це і є відповідь на Ваше запитання.   

Звичайно, справжні друзі теж є, їх небагато. Лесині – це мої друзі, як мої її вороги. Ми так само не афішуємо імен наших друзів, бо це не завжди безпечно для них. Для одного з них, в Росії, все закінчилося трагічно, вже нема серед живих.

Людмила Пустельник, Global Village

Фото: з архіву родини Пашиніних.

Див. також: “Війна без миру Анатолія Пашиніна” (Global Village від 28.07.2020 р.)