Як мій прапрапра... дід “відповів” туркам за Роксолану

Розкажу сімейну легенду: про свого давнього предка, козака, він якось  подякував оттоманам за викрадену Настю Лісовську. І відтоді пішов у Галіції рід Турчинів. З дому яких – моя бабця Марія.

Сімейні історії – такий же скарб, як старі фотографії, вишитий жінками з вашого роду обрус чи різьблена скринька з коралями, подекуди поламаними. Їх передала Вам мама, а вже Ви згодом – своїй доньці. Кожен з перелічених окремо артефактів і всі разом – безцінні. Бо завдяки ним тримається зв’язок поколінь, і саме ці наче й дрібниці витворюють Вас таким(ою), як Ви є, мозаїку ідентичності.  

Добре, ближче до діла. Чи то пак, діда, себто мого прапрапра…  Далі – просто прадіда. Він належав до козацької старшини на Січі, був чоловіком небідним і навіть трохи латифундистом, володів землями. Мабуть, вважався завидною партієїю на селі (Вигнанка, Тернопільщина), але за військовими справами все йому бракувало часу на створення сім’ї. Походи то на Крим, то на турків – які там баби з бахурами, ви що? Так було до однієї  чергової кампанії, згодом з’ясувалося – для прадіда доленосної.

Тут належить невеликий історичний екскурс: про те, що татари й турки гнали в неволю українців, відомо чимало. Менше згадують, натомість, що козаки теж приводили з походів полонених: з метою майбутнього обміну на своїх, викупу, або й просто закалимити від продажу в рабство колишнього жителя Каффи чи татарського улусу. Це не було поставлено на “промислову основу”, як у кримчаків, мало радше ознаки “індивідуального підприємництва”  – даруйте за цинізм.

Тож і мій прадід повертався додому з бранкою – молодою вродливою туркенею. Це, на жаль, все, що відомо про походження моєї прапрапрапра…, далі – прабабусі. Ні звідки саме в Туреччині була родом, чи мала братів-сестер, ні іншої біографії до того, як перетнулася з прадідом, сімейні перекази не зберегли – як не прикро.

Деталей першої зустрічі – також, можу лише припустити, що жодної кіношної романтики там бути не могло. Знаєте, як у дамських мелодрамах показують: він і вона серед вогню, паніки й руїн зустрічаються поглядами і розуміють, що “всьо – ось воно, любофф навіки!”, не зважаючи ні на що. “Ага, щас”. Бо для неї – трагедія, жах, а ще вчора ніщо не віщувало! Висмикнули з рідного дому, звичного середовища, розлучили з усім, що було дорогим і повели невідомо, куди.

А для нього?…

Навіщо взагалі прадідові була потрібна та чужинка зі смаглявою шкірою? Адже, нагадаю, був заможним, марудитися з продажем живого краму особливої потреби не мав. Швидше за все, спрацював звичайний чоловічий інтерес – красива дівчина, моя буде. Що там далі – до лампади, до речі, ще одного трофея з походу. Тим більше, що й інші хлопці із загону напевне накинули оком на гарну бусурманку. І навряд чи з нею церемонилися б…

Що сталося між двома по дорозі в Україну? Припускаю, що то був справжній роман, не без взаємності, і прабабуся в прадіда таки закохалася – не зважаючи ні на що. Може, й чудово розуміючи: відповісти на почуття брутального “уруса” з пасмом волосся на поголеній голові – то для неї єдиний порятунок. Був, як не крути, там і кіношний сюжет… Ще думаю, обійшлося без банального в ті часи та  обставини сексуального насильства – бодай завдяки суворій військовій дисципліні у козаків, жодних стосунків з жінками під час походу. Плюс кодекс честі елітного вояка: “Я вам що – босота чи татарва якась, аби дівку силою брати?”.

Двоє, з високою вірогідністю, таки знайшли спільну мову, поки дісталися до нового дому моєї прабабусі. Вже в Україні в прадіда, туркеня першим ділом хрестилася. А невдовзі після того взяли шлюб.

Уявляю собі, як кривилися на ту новину прадідові односельчанки на відданні та їхні мами!  І як нелегко давалися прабабусі українська, незнані звичаї та інший культурний шок. Витримати все їй напевне допомогли дві речі: кохання до чоловіка і міцний характер. Що володіла саме таким, свідчить одна з небагатьох деталей, збережених родинною легендою: на дозвіллі прабабуся любила собі подиміти люлькою, і ніхто їй в тому не перешкоджав.

Так, жінка. Так, коли за вікном – середньовіччя у всій своїй гендерній красі. “То й що? Най собі буде!” – філософськи стенула би плечима прабабуся, ніби бачу це на яві. Достоту як кількома поколіннями пізніше її прапрапра… внучка, моя бабуся Марія, по татовій лінії. Коли хтось намагався їй вказати, що ось так чи так чинити не варто, бо “що люди скажуть?”  –  могутній поведінковий регулятор на заході України. На який добрий антидот – най собі буде, а я роблю так, як вважаю за потрібне.

 … Або, може, то була й не люлька з “табакою”, а звичний і досі в Туреччині кальян – хто його зна?

Прадід з прабабусею народили чи то семеро, чи десятеро дітей, більшість з них вижили. Яке козацьке прізвисько глава сімейства мав до одруження – невідомо, але завдяки дружині до нього причепилося “Турчин»”. Або ж дівоче прізвище моєї бабусі Марії.

Так прадідові вдалося “подякувати” туркам за викрадення Роксолани. Хоч навряд чи він переймався геополітикою, коли вперше побачив мою прабабусю.

Людмила Пустельник, Global Village

Фото: картина Карла Брюллова Туркеня,  https://gallerix.ru/