Ще не вмерла Америки ні слава, ні воля

 

4 липня – День незалежності США.

Попри те, що вони протягом останніх півроку все більше нагадують колгосп “імені товариша Б.” (Брежнєва, бідона, бідолахи з дислексією та іншими проблемами – потрібне підкреслити). Але ні радянській владі, ні жодній іншій ще не вдавалося загнати в колективний маразм усіх і назавжди – історичний досвід. Тому буде їм, як росі на сонці – ворогам цієї чудової країни, яким минулого листопада заманулося скерувати її шлях наліво. В політичному розумінні й не тільки, і дещо, на жаль, їм уже вдалося.

Але сьогодні – свято, тому: з твоїм Днем, дорога Америко! В тебе все ще буде добре і дуже ок. Мусить бути.

Я знаю, тобі зараз – нелегко, але й ти знай також: ми, кому стала другою Батьківщиною після України, з тобою. І нам болить, коли боляче тобі. Й гірко, коли різного штибу покидьки, при владі та “співчуваючі”, сьогодні намагаються переписувати американські історію, закони та здоровий глузд. Щоб спаплюжити твої здобутки – на континенті, колись відкритому мореплавцем-мрійником, та для світу загалом.

Знаєш, ми колись усе це вже проходили. В концтаборі-лайт, що звався ссср. Тоді добряче розвинули езопову мову, бо вголос називати речі своїми іменами, як і сьогодні в соцмережах, було небезпечно – для кар’єри, добробуту, власного та родини, свободи. Адже надто багато гнилих сутністю людців віртуозно виконували спільну примітивну мелодію – стукання на ближнього. Достоту, як це зараз роблять вірні секти Цукрового Швондера – ти розумієш, про кого я, згадуємо навички езопової мови. Бо така вже сутність будь-яких тоталітарників – примітивізм і недалекість в усьому, сучасні послідовники “товарісчей” добре засвоїли більшовицький досвід.

Але так само, як і нині, в 2021му, хоч трохи думаючі люди колись чудово розуміли: все, що проти вічних цінностей, людяності, врешті –  приречене, рано чи пізно опиниться на смітнику історії. Ми це знали ще за совка: можна довго й багато брехати у вічі з екрана і газетних шпальт – як це роблять тепер  різні “CіEнEни” за компанію з  українською службою “підголоску Америки”. Але кількість при цьому ніколи не перейде в якість, і жодне їхнє слово правдою не стане,  такою ж буде до нього “довіра”.

Добре, за столом у іменинниці не будемо про сумне. Краще про те, яка вона, все ж таки, класна! Невипадково всіма мовами кажуть не “італійська”, “японська” чи ще бозна-яка інша, а саме “американська мрія”. Для кожного – своя, але одна й велика – на всіх.

Це, коли мирне небо над головою і впевненість у завтра – бо ти на нього заробляєш щоденною сумлінною працею. Коли твої права й свободи – захищені, і так само – майбутнє твоїх дітей. А ще – спокійне сьогодні твоїх батьків, незалежно від того, чи перевіз їх сюди, чи залишилися в Україні. Це я без жодного пафосу, бо надто часто чула в емігрантських розповідях все ту ж фразу, сказану по-різному, тільки суть – однакова: “Спочатку, звичайно, важко було, пахали на двох-трьох роботах, але своїм вдома почали одразу помагати, вистачало якось”.

 

Це коли тобі підставляють плече просто так, чужі люди, нічого не чекаючи навзаєм. Бо не проходити повз чужий клопіт і ділитися – це давня американська традиція. Завдяки їй повертається надія, лузери злітають навіть на поламаних крилах, а Америка була і залишається землею, де бажають кинути якір жителі не настільки успішних країн.

Далі ж починається вищий пілотаж американської мрії – своєю чергою бодай чимось посприяти її втіленню для тих, хто щойно сюди прибули. Як і ти років десять-надцять-двадцять тому, коли нічого й нікого не знав і не сподівався зустріти доброго чарівника за рогом. А тут він –  раптом…

Дейв, шляхетний старший пан з Каламазу, Мічиган, якось розповідав: “Я не тому віддав один зі своїх будинків під безкоштовне житло закордонним студентам, бо люблю вдячність. Хоч вона, звісно, теж є, а перейшов через ту хату цілий інтернаціонал – нікарагуанці, китайці, українці, білоруси, мексиканці , поляки – всіх не згадаю. Просто у такий спосіб хочу сказати “дякую” одній американській родині. B 1950х прихистила мене, шмаркатого імігранта зі Східної Європи без копійки в кишені та бодай слова англійською. Чому так сталося – довга історія, але ні вони мене не знали, ні я їх, коли  перетнулися на вулиці біля притулку для безхатьків. Все зрозуміли з мого вигляду…

Відтоді минули десятиріччя, я досягнув усього, чого хотів – багатства і статусу в суспільстві, мої діти отримали добрі освіту й роботу. Та завжди пам’ятаю, завдяки чому це стало можливим. Бо Гленн та Мері – не крутелики, звичайний середній клас –  колись почастували смачною домашньою вечерею, а після неї сказали: “Хочеш, живи у нас, поки  не станеш на ноги”. Тому й допомагаю тепер усім, хто потребують”.

Або ж, перефразовуючи відоме українське, американська хата – не скраю. Ніколи не була, і по відношенню до пересічних громадян, і на міжнародній арені.

4 липня 2021го цьому дому для вихідців з решти планети виповнилося 245. Красива кругла дата, величі й значення якої не вдасться затьмарити. Нічому й нікому, скільки не намагалися б. Бо ще не вмерла Америки ні слава, ні воля.  Тому, що останнє – це найдорожче. І для тих, хто тут народилися, і  хто колись перетнули океан задля досягнення своєї мрії.

А мрію, як і дім захищають, не зважаючи ні на що – одвічна істина. Вона ж – правда, тобто те, що вірне, справедливе, праведне й “праве”. Та в жодному разі не “ліве”.   

Тож маю певність не лише у День незалежності Америки – в неї все буде гаразд. І сьогодні, й завтра, й завжди.

Нарру Віrthday, dear America! With love, truly yours,*

(*З Днем народження, дорога Америко! З любов’ю, щиро твоя – англ.).

 

Людмила Пустельник, Global Village

Фото:   https://www.123rf.com/,https://happybirthdaypics.net/, https://www.etsy.com/