Як Італія обіграла Англію на Євро-2020

Гол від британців на перших хвилинах фінального матчу, великі надії, а потім – відчай англійських фанів у Лондоні. І драматичне закінчення гри – ефектна перемога Італії в чемпіонаті.

Англія намагається оговтатися від шоку – чому пішло не так?

Італійці обіграли суперників у серії пенальті,  перекресливши надії британців на повернення собі першості з часів чемпіонату світу 1966 року. І відновивши репутацію італійського складу, приниженого п’ять років тому. Коли зазнав невдачі, претендуючи  на звання чемпіона світу.

“Перестрілка” м’ячeм стала хвилюючим завершенням захоплюючого дня на лондонському стадіоні “Уемблі”. Та місяця турніру, який подолав річну затримку через пандемію та незліченні проблеми, пов’язані з нею.

Фінал був вартим очікування: Англія продемонструвала перевагу вже через дві хвилини після початку гри. Але потім отримала відповідь у другому таймі від Леонардо Бонуччі. До і після цього був вихор максимумів і падінь, жорстких фолів і близьких викликів, прорахунків і спроб.

 

Перш, ніж Італія перемогла в “перестрілці”, 3-2.

Але навіть під час “обміну”  були цілі розділи драматизму: гравці, залучені лише для того, щоб  могли взяти участь, пропускали свої нагоди. Тим часом, як найнадійніший виконавець пенальті в Італії не зміг реалізувати спроби, що могла б швидше принести перемогу його країні.

Лише, коли 22річний Джанлуїджі Доннарумма, воротар італійської команди,  остаточно нейтралізував спробу англійського підлітка Букайо Сака, стало зрозуміло: Італія може несамовито святкувати! На очах у гравців обидвох команд з’явилися сьози, але в кожної – з різної причини.  

Тим часом, англійські вболівальники увесь день жили емоційною надією та оптимізмом і, врешті, перейшли від подиву до зневіри.

“Я спустошена”, – зізналася 25річна Розі Мейсон. Сяючий англійський прапор, який намалювала на своїй щоці, зів’яв від її сліз. “Наша команда здобула стільки дивовижних перемог, але, все-таки, ми не привезли додому головної”.

Натомість, перемога їде до Італії. Завдяки Леонардо Бонуччі, який забив гол, а потім реалізував пенальті в “перестрілці”.

 

Звання чемпіона Європи – друге у футбольній історії цієї країни; перше вона здобула  в 1968 р.

Наставник англійців Гарет Саутгейт, проте, упевнений, що його гравці “повинні гордо тримати свої голови. Вони віддали грі абсолютно все, і я дуже пишаюся ними”.

Але сьогоднішній герой –  Роберто Манчіні, тренер італійської збірної. Свого часу він пообіцяв змінити її долю, коли прийшов на посаду після того, як команда не змогла пройти кваліфікацію на Чемпіонат світу-2018. Роберто досягнув своєї мети.

Хоча він уже увійшов до історії як тренер, який вивів Італію на Чемпіонат Європи 2020, його внесок насправді – набагато більший. Він змінив підхід країни до своєї національної збірної – однієї з небагатьох цінностей, навколо якої об’єднуються всі італійці. Незалежно, чи живуть на  півночі “чобітка”, чи на півдні, належать до католицької церкви, чи ні, та який бренд  макаронних виробів люблять. Команда стала для італійців чимось таким, у що раніше майже не вірилося. Отже, тепер – це щось веселе,  мужнє, ініціативне , засноване на бажанні ризику та переможного м’яча. І коли ви насолоджуєтесь успіхом у великих масштабах –  чотири чемпіонати світу, а тепер вже аж два Євро – це  як наче розворот супертанкера в океані на 180 градусів.

І це справедливо, незалежно від результату ударів на “Уемблі”. Бо штрафні удари – зовсім не лотерея, як багато хто вважають. Вони – зовсім інший вид боротьби. Тієї, що вимагає технічних здібностей, витримки, розрахунку і, можливо, трохи  шаленства. Все це продемонстрували італійці.

Попри те, що ніщо спочатку ніби  не віщувало їхнього успіху. Англія налаштувалась на більш консервативний стиль гри, ніж зазвичай. З додатковим захисником Кіраном Тріппієром, який перетворив 4-2-3-1 попередніх виїздів на 3-4-2-1. Британці також демонстрували вдалу контратаку зі швидким Рахімом Стерлінгом. Це також дозволило передовій трійці Англії ефективно натиснути на трійку півзахисту Італії.

 

Ще згадайте натхненного Гаррі Кейна, тоді  з’явилося справжнє відчуття, що Англія може повернути собі переможні позиції. Надто, враховуючи, що Італія виглядала виснаженою і намагалася знайти простір, крім випадкового вільного удару Лоренцо Інсіньє та дивного пробігу від Федеріко К’єзи.

Та ба: англійці не реалізували своєї переваги гри вдома. Хоч і вперто прямували до мети, можливо, сподіваючись також на матеріалізацію якоїсь контратаки. Грою, проте, заволоділи підопічні Манчіні. Незважаючи на те, що на 85й хвилині Італія залишилася без одного з найкращих гравців матчу. Травмованого Кьєзу замінив Федеріко Бернардескі.

А потім був нерв екстратаймів, і, нарешті – справжня битва пенальті.

Спочатку голкіпер англійців Пікфорд витягнув удар Пелотті, а у Решфорда був невдалий удар в стійку воріт Італії.

Англійці не змогли забити ще двічі, коли  голкіпер італійців Доннарумма відбив удари Санчо та Саки. В італійців загалом схибили лише двоє гравців – Пелотті та Жоржиньйо.

 Але серія пенальті закінчилася з рахунком 3:2 – на користь Італії.

Команда Роберто Манчіні на цьому чемпіонаті перемогла в усіх матчах – у груповій стадії збірні Туреччини, Швейцарії та Уельсу, в 1/8 фіналу – Австрію, у 1/4 фіналу – Бельгію, в півфіналі у серії пенальті – збірну Іспанії, а у фіналі – збірну Англії.

Як і раніше, найвищим досягненням англійських футболістів залишається перемога на Чемпіонаті світу з футболу 1966 року, але Чемпіонат Європи вони не вигравали ніколи.

Зате його вже двічі виграла Італія.

 

https://nytimes.com , https://www.espn.com/, https://www.bbc.com/

Global Village

Фото: Getty Images