“Патріоти мови, будьте людяними до нас, хто тільки почали нею розмовляти!”

Хто кажуть Західна Україна, а не захід України” –  висваріть їх за совкове мислення. Говорять не бездоганною державною, хоч і намагаються з усіх сил – обізвіть ватниками. Російськомовних, без жодних винятків – москворотими. А потім дивуйтеся, чому ще не всі в Україні розмовляють українською. – З листа на сайт одеситки Юлії Гордієнко*.

Легко бути патріотом мови, якщо ви народилися в Івано-Франківську чи у Львівській області і живете там постійно. А коли –  в Одесі, як я? В російськомовній родині, і друзі, знайомі, однокласники, а потім однокурсники – всі тільки по-російськи? Я теж так говорила, прожила там свої 42 роки. Останні півтора – вже ні,  українською. Це був мій особистий усвідомлений вибір. Причини також особисті, не буду пояснювати. Можу сказати, що збіглися вибір і велике бажання, тільки моє, і жодна політика тут ролі не грала.

Цей вибір має переваги і втрати. Не зважаючи ні на що, неймовірно круто розуміти, що можу і не боюся говорити.  Я не тільки стала багатшою на мову – це, як ніби повернутися додому після довгої розлуки. Знаю, що батьки мого тата говорили українською, але вже їх не застала.

Я перейшла на мову. Для багатьох знайомих  це було, як ядерний вибух посеред Привозу. Деякі перестали спілкуватися, а колишня подруга назвала “националисткой”. Ми з нею були разом  ще з першого курсу універу, тепер більше не дружимо.

Тільки зараз не стільки про мене, як про мені подібних. І як ви, хто говорили мовою завжди, відбиваєте нам до неї бажання . Бо думаєте, що так правильно. Може, навіть патріотично для когось, щоб пхнути нас носом в якісь  мимовільні помилки. І зробити це обов’язково привселюдно й грубо, показати, які з нас “москалі”, “меншовартісні українці” тощо. А ті, хто так кажуть, напевне думають, що в мовному питанні святіші від Папи Римського. Плювати хотіли, що ми, вчорашні російськомовні, любимо мову не менше, ніж ви. Може, навіть більше. Як робимо помилки, то це нормально, бо вчимося. Ми маємо право на помилки, як і будь-хто. Але ж вам треба показати, які ви ідеальні на  нашому фоні!

Не можу зрозуміти, чому. Свої по шапці настукають не гірше, ніж чужі. Чим ви тоді кращі від росіян з РФ, які принижували і принижують українців тільки за мову?!

Просто дико і несправедливо. Ні за що по-дурному почуваєшся. Як почала спілкуватися українською, на радощах записалася в дві великі українські фейсбучні групи. Сподівалася, що там мені допоможуть швидше українізуватися. Замість того показали, яка я “тупа ватниця”. Першого разу ще після моїх фоток зі Львова, я туди їздила в гості. Підписала їх “красиве місто на заході України” і вже протягом години заробила собі  два десятки хейтерських коментарів. Мені виписали по саме “не хочу”.

 “Доброзичливо” так, знаєте, “чемно” підказали, що “на заході України” тільки “відсталі совки” пишуть – як Юля Гордієнко, наприклад. Виявляється, словосполучення було нав’язане комуністами, я цього не знала – бо не могла знати. То й що? Я взагалі ще багато чого не знаю і не соромлюся цього, бо хочу дізнаватися більше. Але моє місто – це “обтяжлива обставина”, бо коли я звідти, то “сама комуняка”, мабуть. Ось таке і ще багато чого мені сказали, всього лише за небездоганну мову. На секундочку – я нею тільки віднедавна говорю.     

А ви що скажете – правда ж, “захотілося” мені ще ділитися красивим Львовом після такого? Взагалі про щось говорити з тими людьми? Не думаю також, що російськомовні, те прочитавши, раптом дружно захотіли переходити на державну. Ніхто собі не ворог і не бажає, щоб об нього ноги витирали на рівному місці. Тим більше, коли ти така приходиш: “Я почала по-українськи говорити! А тобі у відповідь: “По-москворотськи говориш!”.  Натякають, що мені  зі своєю українською краще заткатися.

Іншого разу, вже коли сама коментувала чийсь допис, написала “по українським законам”, а треба було навіть не “по законах”, а “за законами”. Давайте не буду зараз плакатися, що мені ще в зв’язку з цим прилетіло – ніби живемо в Союзі 1940-х “зa законами воєнного часу”.

Хоч за великим рахунком – це звичайне хамство у Фейсі, такого повно на кожному кроці, не лише з приводу мови. Можна би не звертати уваги. Крім того, що мене жодним хейтерським лайном не зупиниш, я не вчора і твердо вирішила, що вивчу українську, і без соцмереж в цьому обійдуся.

Тільки все одно болить, не за себе, за інших. Ми всі зараз на війні за українське, кожен по-своєму. Хтось мову вчить з нуля, а хтось, як моя добра знайома волонтерить і збирає гуманітарку для фронту, часом їй допомагаю. Чоловік знайомої був у АТО. Вони обоє – російськомовні, і через це теж не раз наривалися на “компліменти”. Що мають, якщо нормальні, а не “лапті“, користуватися мовою, не “язиком”. Ніби по обох мало на фронті стріляли, “треба”  ще вдома словами вогню додали. А вони просто бояться мову скалічити, бо не дуже добре її знають. Тому й не говорять, тільки кому це треба пояснювати? І чи треба?

Невже не можна просто бути людяними? Хамством і злобою до мови не заохотиш. Але знову це  бачу на кожному кроці: хтось говорить по-українськи не ідеально, хоч і намагається з усіх сил –  то обізвіть його “ватником”. Російськомовних, без жодних винятків – “москворотими”. А потім дивуйтеся, чому ще не всі в Україні розмовляють українською.

Вибачте за різкість, але дістало. Виправте, коли з помилками написала. Не забувайте, я ще вчуся.

Юлія Гордієнко, м. Одеса

*Прізвище авторки листа змінено на її прохання

Фото: https://novynarnia.com/, https://www.pinterest.com/pin/390828073889093592/