“Коли сьогоднішнє покоління нарікає на життя, хай згадають 1930ті”

Спогад Анни-Марії Наумяк, Українки з Франції та Канади, співавторки документальної книги Україна, 1933 рік – Голодомор – Шлях української сім’ї – Свідчення очевидців.

 

Сталінський наказ на Сході – знищувати народжених у Галичині.

Наша громада у Франції вчила нас любити насамперед Бога та Україну. Саме так – спершу Бога, акцент робився на віру. І ми ще з дитинства були гордими з того, що не такі, як решта безбожних і цинічних Французів – бо греко-католики візантійського обряду, прошу дуже. Релігії навчали українські сестри-черниці, вони були з польської Галичини. До греко-католицької церкви ходили часом й православні українці, (вони мали свою каплицю у бібліотеці ім. Симона Петлюри), але жодних суперечностей з цього приводу не виникало. Бо всі разом мали спільного ворога – комуністів, росіян, і протистояти йому було важливіше, ніж маленькі сварки між собою. Тоді це розуміли дуже добре.

Досі ношу вишиту українську сорочку, власноруч, ще коли мала 18 років. В тих часах неможливо було поїхати в Радянський Союз і купити там наш національний одяг. Тому все робили самі, як-от костюми для нашого танцювального гурту.

Перша хвиля масової української еміграції до Франції сталася в 1930-х роках. До неї вже приєдналися біженці-петлюрівці, але їх було мало. Це були Галичани, бо тільки вони тоді могли виїжджати. Друга хвиля, і мій батько Віталій серед них – це під час та після Другої Світової війни, які втікали від Червоної армії.

Віталій Наум’як в армії США

Батька вивезли Hімці остарбайтером у 1942-му, це фактичне рабство. Забрали просто зі школи разом з іншими й повезли у вагонах для худоби. Моя бабуся гадки не мала, куди поділася її дитина. По дорозі хлопці вирішували втікати крізь отвір в підлозі. Не знали, що в останньому вагоні чатував Hімець і розстрілював усіх, кому вдавалося залишити потяг. Тоді вони придумали пробиратися поміж колесами потяга, під час руху, і немало загинули під тими колесами.

В Німеччині тато постійно голодував, з нього знущалися й били. Перебував у концтаборі. Німці організовували один великий табір, головний, а навколо нього інші, менші. Ось в одному з подібних, на заході Німеччини, тримали батька. Було різне ставлення до в’язнів-Французів та Українців. Перші навіть отримували зарплату за свою працю, других не вважали за людей. А батько був щасливий, що ту частину країни пізніше зайняли Aмериканці та Aнглійці, не радянські війська. Завдяки цьому пізніше, вже зі мною (я народилася у Франції), зміг переїхати до Чікаґо[1] де народився мій брат Пилип. 

Тато сам – з Соболівки на Вінничині, місці жахливого більшовицького терору проти Українців. І сьогодні, коли чую слово “Вінниця”, згадую про великий тамтешній парк, де вночі енкаведисти страчували тисячі людей.

А батьків татo, мій дід Дмитро Наум’як – родом з Галичини, колишній Український Січовий Стрілець, і його за це розстріляли в 1937-му. Сталін видав таємний декрет (наказ до НКВД ч. 00447, 1937 р.) – знищувати всіх, хто народилися в Галичині, Українців разом з Поляками. Копію наказу про страту діда відшукав мій брат, вона увійшла до матеріялів книжки (“Україна, 1933 рік – Голодомор – Шлях української сім’ї – Свідчення очевидців”), яку ми видали у Франції. Це спогади Українців про пережите, передмову написав видатний французький історик Стефан Куртуа, свого часу видав “Чорну книжку комунізму”. Незабаром книжка має вийти в Україні, відтак перекладемо її англійською.

[1] Згідно з граматикою Г. Голоскевича: “ Чікаґо”. Тут і далі – правопис згідно з цією граматикою. 

2010 р., Соболівка. Анна-Марія, Віталій та Пилип Наум’яки

Чому дід поїхав на Вінничину, досі не знаємо. Можливо, повірив комуністичній пропаганді про розбудову України ? А, може, не міг перейти кордон назад на захід ?… Хоч заарештувати його могли ще раніше, в 1933-му. Бабуня згадувала: якось до них додому прибігла вчителька зі школи і попросила, щоб тато швидко переписав відповіді своєї анкети. Дітям веліли відповісти на запитання – яка ваша сім’я, багата, середня чи бідна? Тато вибрав друге – бо, хоч сяк-так, але мали що їсти. Це було помилкою, треба було писати тільки “бідна”, а якщо “середня” – то лише за це могли посадити.

Бабусиного брата, який воював у Червоній армії, після війни відправили в табір у Маґаданi – так радянська держава “віддячила” своєму захисникові.

Справжнє диво, що разом з дідусем у 1937-му не розстріляли нашу бабусю, польського походження. Завдяки цьому тато чудово знав дві мови, українську та польську. Чому для тата було важливим це походження? Воно рятувало колишніх остарбайтерів від того, щоб бути відправленими назад у CCCP. Надто після Ялтинської угоди за участю Черчілля, Рузвельта та Сталіна Французи завзято  співпрацювали з совєтами, віддавали їм депортованих Українців. Так і було до 1946 р.

Я ж посварилася з французькою республікою, тому зараз мешкаю в Канаді. Не хотіла, щоб мої діти піддавалися прокомуністичному впливові, вони народилися в Німеччині.

А Франція завжди підтримувала Росію, це давні дипломатичні партнери. Невипадково і цар, і вся російська верхівка в побуті спілкувалися французькою. Так само Париж підтримував і комуністів, і Сталіна. Коли помер, комуністична газета “Юманіте” вийшла з величезним заголовком про “смерть батька народів”. Можете уявити, яким ударом бачити це стало для батька, він чудово знав: тих, кого повертали з німецького полону, в Союзі депортували до ГУЛАГу. Бодай за те, що бачили багату Німеччину і могли розповісти про це вдома. По війні 27 % Французів голосували за КП Франції!

Серед Українців, що чекали відправлення додому в таборах біженців, прокотилася хвиля самогубств. Американці звернули на це увагу і не наполягали, щоб наші люди їхали назад в CCCP.

Не були зобов’язані повертатися Поляки. Тож тато знайшов собі двох приятелів-Поляків, казав, що вони – його дядьки, а сам народився в Польщі. Мав тоді всього 19 p., записався до американського війська і два роки прослужив у ньому. Працював сторожем. Якось до табору біженців, який охороняв, прийшли енкаведисти, почали розпитувати, чи є тут Українці? Тато сказав, що нема і показав їм рушницю. Ті зрозуміли, пішли геть.

Брат і сестра Наум’яки

“Батько вперше в житті наївся досита, коли потрапив до Aмериканців”.

Бо 16 років в Україні голодував, a мамі, як дружині “ворога народу”, не хотіли давати праці. В неї ж – двоє дітей на руках, крім 11-річного на той час тата, також його сестра Антоніна, 7 років. Була ще одна донька, але померла немовлям під час Голодомору. Дідусь і бабуся не були селянами, він працював бухгальтером цукрового заводу Соболівки, і сім’я змогла вижити за рахунок пайок i шкірок з цукрового буряка. Ця “їжа” рятувала дорослих, але не маленьку дитину.

Бабуся погоджувалася на найтяжчі роботи, як-от укладати дорогу. Ночувала з дітьми в бараці, а з третьої години ночі стояла в черзі за хлібом, якого постійно не було – бо в совєцьких магазинах взагалі нічого не було.

Це була свідома державна політика нищення людей, свідків Голодомору. Невипадково Сталін кидав українців з нашого Сходу в бій проти Hімців – щоб убити тих, хто колись могли розповісти про цей злочин. Знищити навіть свідків злочину – таким був сатанічний плян.

Батько отримав притулок у Франції. Але захворів на туберкульозy і мусив цілий рік провести в санаторії. Якось туди прийшли представники польського посольства, а Польща тоді вже була окупована CCCP. Почали розпитувати батька, звідки він, але відмовився відповідати. То були невипадкові “гості” – шукали Українців на вимогу радянської влади.

Французьку тато опанував самотужки – зробив собі словничок, записував у нього нові слова, розпитував усіх, навіть свого директора на заводі. Жодної допомоги не мав, вдень – праця, потім – лекції у вечірній школі.

Склав усі випускні іспити, так звану матуру, навіть краще, ніж його однокурсники-Французи. Щоб ви розуміли, що це таке матура: письмово математику, історію, географію,  філософію тощо – французькою мовою, по три години кожен іспит. Література, усно – треба було показати, що знаєш не менше тридцяти французьких письменників. Також англійська. І ще він знав російську. Тато був чи не єдиним в українській громаді, хто мав державний французький диплом про матуру.

Вивчився на інженера, вісім років працював на підприємстві, що займалося обслуговуванням підводників. Відтак склав ще одні іспити і став викладати для студентів, майбутніх фахівців з оптики. А в Сорбонні захистив маґістерську працю з української. Наша мама Жермен, француженка, теж там навчалася, цікавилася українською. В батьків на весіллі був один з міністрів українського уряду в екзилі, пан Шульгин, захоплювався батьковою освіченістю.

Ми з братом Пилипом вивчили українську вдома. В Інституті східних мов і цивілізацій Парижа брат захистив свою маґістерську роботу на тему російщення української мови за часів радянської окупації, і її не раз відтак цитували в Україні. Я теж захистила там маґістерську – про доконані та недоконані українські дієслова.

Вперше ми змогли поїхати в Україну в 1978-му, ще за Брежнєва. Тоді тата і брата вигнали з CCCP і заборонили повертатися – бо він забагато розповідав про Голодомор і терор. А в’їжджали теж цікаво – через Польщу, власним автом, і на кордоні його не пустили. Ми були змушені залишити машину в сестер-черниць у Перемишлі. Бо таким був дурнуватий радянський закон, тільки б зіпсувати людям настрій і ускладнити життя : якщо їдеш в CCCP до родини, то мусиш потягом, а не приватним транспортом.

Потім були реабілітовані, підтримували вінницький Рух. У 2006 р. ми їздили з татом до Соболівки, почали збирати там свідчення з поміччю пана війта Бичка та пані Марії Шевенко – остання жива пам’ять і свідок Голоду. Опісля супроводили нас французькі репортери, знімали документальний фільм, його показали у залях у Франції і на українському телебаченні (“Голодомор – забутий геноцид, Benedicte Banet”), написали книжку… Переживаємо жалобу, віддячуємося нашим людям старої діяспори за передану ідентичність.

Історія моєї родини навчила бути відважною”.

Пережите батьками й дідами в Україні болить і нам – свого часу, коли проходила через важкий особистий період, мені довго снилися жахи Голодомору. Смерті багатьох людей, їхні страждання – так, ніби я це бачила на власні очі.

Подібно стара українська дiяспора Франції має болісну генетичну пам’ять. Саме тут був убитий Симон Петлюра, у свідомості наших людей закарбувалося, що Французів треба побоюватися і не довіряти їм.

Сучасна хвиля української міграції – це зовсім інше. Переважно, економічні мігранти, не політичні; перші мали, зазвичай, однакову претенcію до попереднього покоління: чому не підтримуєте нас фінансово? Чому не даєте eвро? Хоч ніхто нікому не винен. Зате критикували усе, що ми робили.

Не бажають також розуміти, що деякі корінні Французи, які допомагали нелегалам, отримали за це високі штрафи i навіть умовно ув’язнення. Я нікого не засуджую, мабуть, те саме зробила б для своїх дітей. Але давайте не будемо порівнювати колись і тепер, бо нема підстав для такого порівняння: наші батьки прибули сюди, рятуючись від політичних переслідувань, і, як біженці, мали легальний статус в країні. Вони також зовсім по-іншому відчували зв’язок з Батьківщиною.

Тепер люди покидають вільну Україну. Шукати легшу долю на чужині – це  можна зрозуміти, але без прeтенсій до старо-діяспорних людей які побудували, тут і там, спадщину. Ми з братом здалека можемо розпізнати пост-совєтську людину чи нормального мігранта.

Історія моєї родини навчила бути відважною. Коли трапляються якісь проблеми, завжди намагаюся уявити, що думав мій дідусь, сидячи в тюрмі шість місяців перед розстрілом? Напевне, про своїх дітей. Тож мені, народженій у більш-менш нормальній країні, нема права опускати рук і нарікати. Те ж саме говорю своїм приятелям, Французам чи Канадійцям, коли починають скаржитися: а що б ви сказали, якби мусили забрати i виживати з єдино картоплею чи буряком? Як це було колись в Україні.

Анна-Марія Наум’як, Канада

 Фото з родинного архіву Анни-Марії Наум’як