Що мене "уміляєт" в коханих діаспорянах...

 

На Фейсі, то це слинопускання на зовнішню українську атрибутику (тонни вподобайок, мегарепости).

Надто, коли якась файнюня Наталочка або Мартуся у вишиваночці виграла діаспорний чи інший імпортний конкурс краси. Нема значення, скільки (десятків) років тому це сталося, все одно – “ааа, васторг”! Молодець, патріотка, українки найнайші і т.д.

Але коли йдеться, “боронь Боже”, про серйознішу тему – як наші за кордоном тиснули на уряди своїх країн, щоб ті визнали Голодомор, наприклад – то не сподівайтеся ні разу такого ж ентузіазму.

Або Вас взагалі з подібним контентом до більшої аудиторії в діаспорній групі не пустять – плавали, знаємо, і бувало таке енну кількість разів. Ну, бо скільки ж можна про той Голодомор? Чи про іншу біду? Зате позитивчик і лялечка у віночку всім подобаються, це наше всьо, їм – зелене світло.

Та нє, я зовсім не збираюся применшувати ролі наших Міс Чикаго чи іншої Заокеанщини в промоутерстві української ідентичності, культури, краси, врешті. Це – теж важливо, чудово, що виграють і дай їм, Боже здоров’я.

Проте, поклавши руку на серце, і не конче, щоби під тим серцем було 90х60х90: чи можна порівнювати внесок у згадане промоутерство чергової Міс і викладачки україністики в якомусь австралійському виші? Не гламурної, в немодних окулярах, але зуби собі з’їла і купу нервів, щоби в її університеті: а) відкрили кафедру українських студій; б) включили до програми історію визвольних змагань; в) перестали писати жлобський артикль the перед словом Ukraine і т.д.   

Чи кинути на одну шальку терезів дефіле в купальнику і невтомну, роками, впертість старого мельниківця з Америки? Який вже вкотре намагається спонукати Пулітцерівський комітет позбавити брехуна Дюранті однойменної премії. Так, посмертно, за те, що той писав “в Україні жодного Голодомору нема”. Я вже скромно мовчу, що такий контент на ФБ добре, коли бодай хтось зауважить. Ще добріше, коли його – раптом! – пропустять в патріотичних діаспорних спільнотах. Бо зазвичай піде “в кошик”, адже точно не грішить позитивчиком.

Знаєте, мені цей підхід нагадує оте хамське, за яке придушити хочеться – “ми усталі ат вайни”, даруйте за категоричність. Доки Міс будуть важливіші від людей, які реально щось роблять і для діаспори, і для України, доти й кінця-краю не буде її визвольним змаганням.

 

Людмила Пустельник, Global Village

Фото: https://www.youtube.com/watch?v=0U5xI1FnLgM