Як оперна діва з України пошила в дурні кагебістів і Большой театр

 

Про Ренату Бабак. Вона втекла з ссср і стала зіркою в Америці, а також голосом правди про радянську систему. З останньою змагалася усе життя.

Ефектна жінка з колоритною зовнішністю, володарка багатого, вишуканого меццо-сопрано. Це вже згодом, коли опиниться в США, критики назвуть його “одним з кращих у світі”. І дружно шкодуватимуть, що музичну кар’єру розпочала за залізною завісою, а не на Заході – тоді  глобальне визнання, як у Марії Каллас чи Монтсеррат Кабальє, просто не мало б шансів розминутися з Ренатою. В 1982му про її голос писали як “великий і солодкий, надзвичайно потужний і чудово керований у своєму горішньому регістрі, з лише невеликим, пікантним дотиком вібрато…”.

Чому про неї досі не зняли якоїось пригодницької драми з життя богеми часів холодної війни – загадка. Бо в долі Ренати не бракувало карколомно кіношних сюжетів. Все згідно із законами жанру: заздрість колег, їхні підлоти, дрібні й не дуже, сексуальні домагання, сяйво сцени й злидні комуналки, та, попри все – тріумф таланту.  

Перед тим, як зважитися на прощання з радянською батьківщиною працювала солісткою Большого протягом 10 років, її знали за кордоном. Співала в Болгарії, Фінляндії, Німеччині, Франції, Італії, Канаді… Однак, поки в Москві, майже не дозволяли виконувати український репертуар, хоч в ньому її вокал розкривався якнайповніше.

 

Під час італійських гастролей театру Рената зіграла найважливішу свою роль, втікачки у вільний світ, і зробила це, як належить, артистично.

Отже, 1973 р., колектив Большого – ті його щасливці, яким дозволили перетнути кордон – виступав на сцені Ла Скали. Бабак дивом втрапила до цього списку: протягом цілих шести років була невиїзною, за нею стежили кагебісти. Одягла перуку, напевне позичену з реквізиту, темні окуляри… Коли виходила зі свого міланського готелю, ніхто не затримав. Можливо, “чоловік у цивільному”, який пильнував у холі  цілий день, того моменту саме забарився. Або ж грим змінив співачку до невпізнанності. Опинилася на вулиці, видихнула – невже вдалося?

Далі було прохання про політичний притулок в Італії і грандіозний скандал в Союзі. Ще б пак – відома, шанована багатьма, її батько – не аби хто, а командир червоної армії! Гучний ляпас комуністичній державі. Затаврували “зрадницею”,  вилучили з радіо записи її партій, а платівки – з продажу. Ніби й не було ніколи такої оперної діви… Тим часом, до театру надійшли папери про присвоєння їй звання заслуженої артистки ссср – гірка іронія долі на тему неповороткої бюрократичної машини. Ексколеги стиха жартували: хочеш отримати підвищення – втікай з ссср!

Вона все життя з нього втікала, і до, і після 1973го. А народилася в Києві (хоч інші джерела кажуть – у Харкові). Навчалася в Ленінградській консерваторії, в 1961му закінчила Київську (клас професора Д. Євтушенка), дебютувала партією Кармен на сцені столичної опери. Була солісткою Львівського та Одеського театрів опери та балету, а в 1963му запросили до Москви.

Шарлотта з “Вертера”

Що таке Большой часів розквіту совка? Потужний тиск ідеології на репертуарну та іншу політику, а ще –  традиційне для цього закладу, незалежно від епохи, кубло інтриг. З його неписаним правилом для молодих вродливих співачок: хочеш стати примою, погодься спершу на роль коханки. Для Ренати злим генієм став заступник директора Большого М. Анастасьєв, відкинула його залицяння. Той помстився: Бабак все частіше доручали переважно незначні, епізодичні партії. Одночасно, крізь зуби, керівники театру визнавали: так, вона – зірка, так – винятково професійна, але…  

(Про фінал Анастасьєва, як пише на своїй сторінці Andrey Khripin, зберігся спогад радянсько-американського скрипаля Артура Шпільмана: “Ближче до кінця життя в 1974му Міхаїл Ніколаєвіч багато пиячив і геть утратив гальма в стосунках із жінками. Під час чергового побачення з якоюсь співачкою в квартиру несподівано повернулася його дружина. Анастасьєв почав дряпатися на  балкон поруч, хотів перечекати в помешканні сусідів. Як був, у трусах і майці, зірвався з височини й розбився насмерть. Впав на єдиний  декоративний камінь внизу у дворі його кооперативного будинку.”).

 

Рената ж після Італії ніби розчинилася в повітрі – відсутні повідомлення  і в ссср, і де інде протягом  двох років. Насправді жила в Канаді, уникаючи публічних виходів – побоювалася довгих рук кгб.

Відтак у 1975му стався фейєрверк успіху на сцені – на хвилинку – Карнегі-холлу, Нью-Йорк, вимогливому до нових облич. Це був її дебютний виступ у США, та відгуки преси на спів міс Бабак були тільки захопленими. Ренату почув і Джордж Лондон, генеральний директор Вашингтонської опери,  запросив до себе у трупу.

Тут аж проситься очікуваний хеппі-енд про королеву, яку увінчують заслуженою короною переможниці й славою, але натомість її чекав черговий драматичний поворот. Саме перед тим, як Лондон вже запланував проєкти з новою солісткою, у нього стався серцевий напад. Вона, щоправда, без роботи не залишилася – почала викладати у Вашингтонській Музичній Консерваторії, і, звичайно, співала на великій сцені. Хоч і не завжди ті партії, що дозволяли б щонайкраще зазвучати її унікальному меццо-сопраною.

А ще ніколи не минала нагоди розповісти загалу про “принади життя” в ссср і завжди брала участь у концертах на підтримку політв’язнів. “Родіна”, зрозуміло, й собі не забувала Ренату: в 1979му радянське посольство спонсорувало виставку російського мистецтва в галереї Ренвік. Виступ Бабак був запланований у залі поруч. Посольські скасували виставку з щонайбільшим розголосом – бо не міг російський арт сусідити з голосом колишньої громадянки Союзу.

Проте, дні останнього вже були поліченими.

В 1986 вибухнув Чорнобиль, і співачка, переживаючи за батьків у Києві, протягом кількох днів безуспішно намагалася їм зателефонувати. Коли це, нарешті, вдалося, почула від своєї 70річної мами: “Нам сказали – жодної небезпеки нема. Хоч горло трохи болить і слабкість…”. Рената благала  родину еваюкуватись зі столиці, а в США зв’язалася з журналістами провідних видань. В інтерв’ю таврувала радянський уряд, який приховував правду від людей.

 

Їй, що половину життя провела в тоталітарному суспільстві, ніколи не було байдуже. Хоч лише в 1993му офіційно стала громадянкою США. Чому зволікала майже два десятиріччя – годі знати. Може, не залишала надії колись повернутися додому?…

В країні, що стала новою домівкою, кар’єра склалася, а сімейне життя – не дуже. З чоловіком, Сергієм Дорошенком, розлучилася. Залишила після себе доньку, Наталю Кузьміну, своєю чергою – матір двох дітей.

Востаннє співала в 1997му, в “Ioланті” П.Чайковського з театром Opera Camerata у Вашингтоні. А потім, у 2003му, її життя обірвав рак, мала 69 років.

Крім музичного надбання, залишила також і літературне, книгу спогадів “Життя, як сон”. Нижче – уривок з книги Ренати Бабак:

 

“Я була єгипетською принцесою, недосяжною для радянської дійсності”

“Заступник директора Анастасьев, цей розпусний ловелас, тримав свого слова. Мене почали використовувати на незначних виходах, як Гувернантка в “Піковій дамі” або Сінна дівчина з “Царської нареченої”. Де потрібно заспівати єдину фразу: “Боярине, царівна прокинулася”. Я зненавиділа і бояриню, і царівну, й себе. Адміністрація театру ніби забула про моє існування.

А театр продовжував жити своїм життям. У Москві чекали гастролей “Ла Скала”. Большой посилено готувався до дій у відповідь, репетирували спектаклі, які повинні були везти в Італію. Я була зайнята у всіх цих виставах.

Але ні, на мою роль Гувернантки в “Піковій дамі” терміново ввели Образцову. Її, як усі говорили, за наполяганням Вишневської недавно таки взяли до театру. Вишневська тоді повністю командувала. Я зрозуміла, що Італії мені не бачити. Всі ці люди мали дуже міцні зв’язки нагорі: в Міністерстві [культури], в уряді, в КГБ. Моєю ж зброєю були тільки мій голос, терпіння і праця. До того ж, я так і не навчилася йти на компроміси зі своєю совістю.

 

На афішах нашого театру з’явилося ім’я італійського тенора (не пам’ятаю вже його прізвища), запрошеного співати Радамеса в “Аїді”. Всі ми з нетерпінням чекали цієї події. Вранці в день спектаклю “Аїди” мене терміново викликали до директора Чулакі. 

–  Ренатo, –  сказав він. – я переконаний у вашій професійності і прошу вас виручити театр. Ви повинні сьогодні ввечері заспівати Амнеріс замість Архипової. Вона раптово захворіла.

Я заціпеніла. –  Сьогодні ввечері? Це навіть не ризик, це божевілля!  – Заїкаючись на кожному слові, пояснила, що не співала Амнеріс вже більше восьми місяців. Ніколи не бачила постановки “Аїди” в Большому театрі. Навіть не знаю, хто диригує цією оперою.

–  Через п’ятнадцять хвилин все побачите і почуєте, –  спокійно відповів Чулакі.  – Я вірю у вас, ви вірите в себе. Ідіть на репетицію. 

За лаштунками на мене накинулися друзі – тенор Тимченко і диригент Ермлер. Вони кричали, що треба бути останньою ідіоткою, аби піти на такий жахливий ризик – співати без підготовки відповідальну і важку партію Амнеріс! Ти подумай лише, якщо  провалишся, тебе одразу виженуть! І, навіть якщо  заспіваєш добре, наживеш собі купу ворогів, які не пробачать тобі цього несподіваного і миттєвого успіху.

Справді, за всю історію Большого такого випадку ще не було! Співак виходить на сцену після місячної підготовки з піаністом, добре знаючи всі темпи диригента. Після цього партія здається диригенту, який вирішує, чи готовий ти перейти до виконання з усім складом співаків, зайнятих у виставі. Після трьох-чотирьох таких зустрічей починаються репетиції солістів з режисером, потім загальні репетиції солістів, хору, балету і мімансу. Далі –  дві-три “сидячі” репетиції з оркестром. І тільки після цього –  дві оркестрові “ходячі”, коли артисти діють на сцені так, як це буде відбуватися в самому спектаклі. Нарешті, загальна генеральна репетиція в гримі і костюмах на публіці (за запрошеннями). І ось лише після цього ти співаєш спектакль у Большому театрі. Всі ці аргументи наводили мені колеги.

 

Але –  це мій перший і, може, останній шанс. І я сказала друзям: йду ва-банк, панове!

Вдома згадала, як на останньому курсі консерваторії захопилася “Аїдою”, перечитала всі книги про стародавній Єгипет.  Мене інтригували жерці, що тримали в своїх руках науку, і фараон Аменготеп, який подарував людству уявлення про єдиного бога. Тобто, підняв цивілізацію на новий інтелектуальний щабель. Все це будило й без того бурхливу мою фантазію. Хто були жерці? Чому ці високі білошкірі люди з подовженими обличчями так відрізнялися від смаглявих, східних єгиптян? Звідки вони знали про будівництво пірамід?

Чому були настільки блискучими математиками і астрономами? Жерці схожі на людей з іншої планети. І чи не вибрав Мойсея і його народ мудрий жрець, і чи не віддав він їм свого поваленого і гнаного Бога, щоб зберегти для майбутнього людства філософію моральності й гуманізму? 

Пролунав дзвінок. Я сиділа на кушетці в своїй комуналці. Водій сказав, що заїде за мною о шостій вечора і відвезе до театру.

За лаштунками панувала метушня, всі вже мене чекали. В очах я читала повагу і навіть захоплення. Мене кинулися прикрашати, одягати, гримувати. І ось уже з дзеркала дивилася на мене зеленоока красуня з чорним, як вороняче крило, волоссям. 

Це вже була не я, а єгипетська принцеса з її пристрастями, любов’ю і трагедією йшла до храму. І не розділяли нас чотири тисячі років, і не панував страх у душі моїй. Я була в іншому вимірі, в тому житті, куди ні Анастасьєв, ні кухонний сморід моєї комунальної квартири  не мали доступу. Це було моє сьогодні! 

Тільки крики “браво!” і грім оплесків повернули мене до реальності.  Ах, глядачі, яка солодка отрута у ваших оплесках і скільки подвигів та підлот відбуваються в храмах мистецтва за можливість отримати їх! 

За лаштунками всі вітали мене з блискучим успіхом. А Чулакі сказав, що мені підвищують зарплату і ставлять на чергу на отримання квартири. Боже мій!

Через кілька днів завідувач оперою дав мені список моїх ролей на майбутній сезон. Там були партії Амнеріс, Шарлотти, Зибель, Керубіно, Ольги, Любаші, і терміново потрібно було вивчити партію Еболі в “Доні Карлосі” (перше фото вгорі – ред.). Потім вибачився, що я, на жаль, не поїду до Італії, бо Вишневська все ж запхнула на роль Гувернантки  свою протеже-приятельку Образцову. Але, додав він, зате влітку мене посилають з концертами до Німеччини з чудовим співаком Лісіціаном. І я була щасливою”.

 

 

https://www.washingtonpost.com/, Ex altera parte

 Global Village

Фото: https://orpheusandlyra.homestead.com/