Наркотики, секс та інший “рок-н-рол” журналіста Дюранті. Який казав, що “Голодомору нема”

 

Він критикував Леніна і отримав найпрестижнішу професійну нагороду за вихваляння Сталіна. Переймався долею дітей Поволжя, але не зауважив смертей мільйонів від штучно створеного голоду в Україні. Вважав себе елітистом і зневажав маси. Був наркозалежним і жив під одним дахом з дружиною та коханкою, мав нешлюбну дитину. Та інші деталі біографії Волтера Дюранті, лауреата Пулітцерiвської премії. Цієї відзнаки вже протягом десятиріч намагаються його позбавити ті, кому болить пам’ять жертв радянського режиму.

 

Витоки великої брехні

Доля цього кореспондента The New York Times, також посмертна – яскраве свідчення подвійних стандартів колективного Заходу щодо народів, які змагаються з тоталітаризмом, як-от українського. Зміна же Волтерових поглядів від несприйняття Леніна та соціалізму в 1917му до його палкої пропаганди в 1930х – переконливий приклад, як провідниками лівої ідеї часто стають представники зовсім не пролетаріату.

Бо цей персонаж народився в дуже небідній родині, також  релігійній і суворих правил. По суботах малому Дюранті наказували читати книгу “Життя святих мучеників”. З детальними описами й щедро ілюстровану малюнками тортур жертв, зазвичай оголених.

В його рідному промисловому Ліверпулі, який згодом назвуть “колискою соціалізму в Англії”, була високою дитяча смертність. Серед міської бідноти, звичайно: кожен другий  вмирав, не досягнувши 11 років. Тож Волтер рано засвоїв, що ціна людського життя – не бозна яка велика, і зневагу до мас проніс через усе життя. Надто радянських, чим трудовим подвигом  захоплювався у своїх статтях. “Насправді був переконаний, що росіяни – недолюди, і керувати ними можна тільки з батогами, багнетами та розстрільними командами,”– згадував про Дюранті його приятель Юджин Лайонс.

Волтер вчився у “Герроу”, престижній школі для хлопців, і там пережив перший гомосексуальний досвід. З чого не робив таємниці, навіть хизувався “нормальним епізодом дорослішання чоловіка в Англії”.

Досягнувши повноліття і закінчивши Кембрідж, почав витрачати сімейні фунти на подорожі, розваги та жінок. Дід-бізнесмен залишив онукові непоганий спадок у трастовому фонді. Молодий чоловік жив у Лондоні, Нью-Йорку та Парижі і посилено працював над репутацією “першого плейбоя свого покоління”. Так описувала Волтера одна з його численних дівчат, її спогади увійшли до книги Саллі Тейлор   “Сталінський виправдач: Волтер Дюранті” (Stalins Apologist: Walter Duranty).

Дюранті читає газету “Правда”, 1925 р.

Справді бурхливим став паризький період – знайомство з героїном та участь в ритуалах чорної магії. Останні – з жертвоприношеннями тварин і сексоргіями з багатьма партнерами обидвох статей. А також зворушливий трикутник з відомим оккультистом Алістером Кроулі, якого рідна мама називала “тварюкою”, і з дамою серця Алістера, Джейн Черон. Всі троє завзято віддавалися наркотикам і груповому “коханню”.

Невгамовний апетит Волтера до протилежної статі (“заводив легіони коханок у всіх країнах, де бував”) напевне пояснили б психологи, і, щонайменше, двома причинами. По-перше, коли був підлітком,  його батько пішов з дому, без жодних пояснень. Повернувся до дружини з сином через кілька років, теж нічого не пояснюючи і не надто цікавлячись, як жили весь цей час. Відсутність батькової уваги в дитинстві Волтер пізніше компенсував, як міг.  

По-друге, не міг похвалитися виграшною зовнішністю: невисокий на зріст, з великим негарним носом на лисіючій голові. Згодом, у 1924му, ще й ногу втратить під колесами поїзда – нещасливий випадок у Франції. Це після нього підсяде на морфій, щоб заглушити біль, а далі – на опіати. Врешті, знайде в собі сили відмовитися від наркотиків – бо нищили потенцію, а з такою втратою Дюранті змиритися не міг. Відрізану кінцівку замінять дерев’яною, журналіст буде вважати її своєю  принадою і запорукою успіху в жіноцтва.

Взагалі, із залізницею склалися особливі стосунки. Коли Дюранті стане відомим і надрукує автобіографію “Пишу, як мені подобається” (I Write As I Please), то нафантазує про себе історію в дусі бульварного роману – наче б то тато з мамою загинули під час аварії потяга. Йому ж тоді, мовляв, було всього десять. І публіка охоче проковтне брехню, так само як згодом ще одну, значно більшу: “жодного голоду в Україні нема”.

Знайти правду і написати про неї якнайкраще

Переоцінити вплив цього інформаційного злочину навряд чи можливо, бо має надто багато різних вимірів. Лише один з них: це також і Волтерова брехня розв’язала руки комуністичній владі для подальших репресій та геноцидів поневолених народів. Йому, що представляв найвідоміше видання світу, довіряли не тільки в США.

Чимало все одно не погоджувалися, що свідомо дурив своїх читачів – навіть після того, як повністю відкрилася страшна правда про 1933й в Україні. Мовляв, і сам Дюранті – жертва сталінських маніпуляцій, наївно купився.  Цю тезу в 1990 р. найкраще заперечив оглядач The Washington Post Джонатан Сандерс: “Сліпа амбітність у поєднанні з відсутністю моральних засад безглуздого кар’єриста – це єдине чим керувався Дюранті. Але ніяк не ідейністю”.

Заодно й банальною матеріальною зацікавленістю – розлогі інтерв’ю з “вождем народів” у 1930му та 1933му і статус “свого” у кремлі приносили журналістові дивіденди, якими не могли похвалитися інші західні репортери. Волтер мав  помічника, який збирав для нього інформацію, Роберта Кінкіда, і жив на широку ногу – п’ятимісне авто з особистим водієм, велике помешкання по вулиці Большая Ординка, прибиральниця, куховарка – висока на зріст молода росіянка Катя. Джордж Селдіс, ще один американець в Москві, який часто бував у Дюранті вдома, писав, що дівчина майже одразу почала надавати  інтимні послуги своєму працедавцеві. Дружина Волтера, та сама Джейн Черон, була в курсі та не заперечувала.

Пізніше її чоловік приживе з коханкою незаконно народженого сина.

Таки недарма глава цієї родини умів поєднувати непоєднуване. Ще в 1921му, повернувшись із Самари, писав про тамтешній голод і бідолашних дітей Поволжя: “Їхні пальці не товстіші від сірників, а плечі не ширші від лінійок. Обличчя одного хлопчика схудло до розмірів жіночої долоні”. Всього через тиждень по тому журналіст захоплювався чудовими московськими ресторанами, “треба лише місця знати”. Одне з таких – поруч з готелем, там “будь коли можна поласувати свіжою астраханською ікрою з довоєнною горілкою, смачним борщем зі старим шеррі, запеченими лососем і куріпкою з бордовим бургундським чи шампанським. Є тістечка усіх видів, добрий російський сир, парниковий виноград, старий порт і ще старіший коньяк”.

Гірка іронія, бо своє професійне кредо Волтер колись сформулював так: “Знайти правду і написати про неї якнайкраще”. Або ж, коли працюєш у Москві – тільки ту правду, яку дозволяють. Його колеги протестували й зверталися до посольств своїх країн – ніхто не має права вимагати, щоб ми показували репортажі радянським урядовцям перед тим, як їх друкувати. Дюранті ж погодився на місцеві “стандарти”, навіть наполягав, що радянська цензура не така вже й сувора.

Редактори у Нью-Йорку за прихильність до комуністів лаяли. Попри те,  призначили власкором  The New York Times у Москві з небаченою зарплатнею – 10000 доларів щороку, плюс супутні витрати. Одне з виправдань, чому саме Дюранті отримав хлібну посаду, звучало незграбно: не він єдиний захоплювався кривавим Йосипом. Наприклад, згаданий вище Юджин Лайонс, до речi –  син білоруських імігрантів до США – йому випала “честь” першим брати інтерв’ю в диктатора. Лайонс писав, що “неможливо жити в тіні легенди Сталіна і не бути ним зачарованим. Його пухнасті вуса обрамлюють чуттєву усмішку…”. І так далі.

Ці освідчення, щоправда, на Пулітцерівський комітет враження не справили, зате 13 публікацій Дюранті про виконання п’ятирічного плану в ссср сподобалися. Настільки, що в 1931му йому вручили найпрестижнішу премію в галузі журналістики “за глибину, неупередженість, обгрунтоване судження і виняткову чіткість”. Згодом Волтерове лауреатство назвуть “знущанням з Пулітцера” і визнають його репорстерство звичайним “копіпастом” радянських газет. Та на початку 1930х премія означала, що Дюранті – не просто популярний репортер, але й експерт з російських питань.

Спрацювало, коли він закликав США відновити стосунки з ссср. Звідти вдячність не забарилася: Дюранті супроводжував міністра закордонних справ Максіма Літвінова в його подорожі до Нью-Йорка. І приймав протокольні лестощі від представників американського істеблішменту на урочистій вечері для радянської делегації в готелі “Волдорф-Асторія”: “Піднімемо келихи за кращого журналіста цієї країни та дружбу з Росією!”.

…Тим часом, за тисячі кілометрів мученицькою голодною смертю вмирав український Схід.  

 

Кінець “золотих днів”

Про Голодомор в Україні, на Кубані та в Ростові-на-Дону писали земляки Дюранті, британці Гаррет Джонс та Малколм Маггерідж. Обидва наводили численні документальні докази: голод створений навмисне, в окупованих селах ситі й забезпечені військові позбавляють місцевих людей будь-яких засобів до існування. “Один з наймоторошніших злочинів в історії, настільки жахливий, що майбутнім поколінням буде важко повірити, як подібне могло статися” (Маггерідж).

Щоб “нейтралізувати” Гаррета і Малколма, Дюранті об’єднав зусилля з Лайонсом. Той щедро пригощав колег в московських ресторанах, не шкодував грошей на алкоголь, і постійно розповідав, який з Джонса брехун. Дюранті ж надрукував статтю “Росія голодує, але не вмирає з голоду”, хрестоматійну сьогодні “альфу та омегу” найцинічнішої журналістської брехні. В ній наполягав, що “жодних смертей від голоду в ссср нема”, а Джонс “усе перебільшив”. Разом з тим, якось зізнався британському дипломатові у Москві: “Протягом останнього часу 10 мільйонів росіян (радянських громадян – ред.) просто зникли”.

На той момент, як вважає англійський історик Роберт Конкест, улюблений журналіст Сталіна був давно і надійно на гачку радянських спецслужб. Ті погрожували оприлюднити його найпікантніші пригоди з жінками. Одна з постійних коханок Волтера була співпробітницею мгб. Коли ж довів свою лояльність, то нагородили грошима: дружина міністра Літвінова згaдувала, як Дюранті отримував готівку в радянському посольстві в Парижі.

Але “незамінних людей”, як відомо, “не буває”, й американцеві на власній шкірі довелося відчути цю сталінську істину. Спочатку з посади усунули його друга та джерело інформації Літвінова, а потім The New York Times закрила своє московське бюро. Дюранті знову підсів на наркотики, цікавився все молодшими жінками, а грошей на тих та інших бракувало. І почав втрачати професійний нюх. Раніше його поважали, бо передбачив, що радянська влада – це надовго, хоч більшість були впевнені, що ні. В 1940му твердив: Німеччина ніколи не нападе на ссср, навіть припускати подібне – дурниці…

Другу Світову й до кінця життя Дюранті, вже мало кому цікавим, провів у Каліфорнії. Все ще писав книжки про Радянський Союз і вихваляв “геній Сталіна”, але попиту на цю белетристику було  мало. На журналістську роботу більше не брали.

На початку 1950х колишній фанат ссср раптом оголосив про свої радикально антикомуністичні погляди. Та важко було знайти когось, з ким можна було б ними поділитися. Хіба що з новою дружиною, Анною Інрайт, з нею одружився незадовго до смерті в 1957му, у віці 73х років.

Ось тільки вмирати цьому чоловікові судилося не лише фізичною смертю і не раз. В 1990му українська діаспора за кордоном зробила першу спробу позбавити його Пулітцерівської премії. Комітет відповів відмовою – мовляв, премію журналіст отримав ще до того, як почався Голодомор, і “нема переконливих доказів його навмисної брехні”. В 2003му – ще звернення, і знову безуспішно. Але минулого року в мережі з’явилася нова петиція з повторною вимогою – поки Дюранті з нагородою, пам’ять мільйонів жертв режиму залишається неналежно вшанованою. Щоб не сказати “зневаженою”. Боротьба продовжується.

Angels in Stalin’s Paradise, Stalin’s Apologist: Walter Duranty, https://theguardian.com, https://www.washingtonpost.com/, https://spartacus-educational.com/, https://www.nytco.com/

Global Village

Фото: https://www.britannica.com/,http://celex.s205.xrea.com/, https://oztypewriter.blogspot.com/, https://www.alamy.com/